Цьогоріч пам’ятник, що встановлений на місці трагедії оновили з ініціативи і коштом Здолбунівського міського голови Владислава Сухляка. Адже ці події – не просто сторінка історії. Це – спільна пам’ять. Пам’ятаючи тих, кого забрала війна, ми  визнаємо їхню гідність і місце в нашій історії.

Про те, як все відбувалося – у статті очільника Здолбунівського краєзнавчого музею ім. О. Тищенка Олександра Чижевського, підготований на основі книги Петра Долганова «Життя і загибель єврейської громади Здолбунова».

“Триває війна, і ми щодня говоримо про цінність людського життя. Саме тому сьогодні, у 83-ю річницю, важливо згадати подію, яка назавжди змінила Здолбунів: ліквідацію гетто, що сталася 13 жовтня 1942 року. Тоді з міста зникла ціла національна спільнота — єврейська громада.

Без неї Здолбунів був би іншим. До війни євреї становили суттєву частку населення (за переписом 1921 р.: 1 636 осіб із 9 963 мешканців), працювали в медицині, торгівлі, на залізниці, у майстернях і крамницях, творили міську культуру та економіку. Втрата цієї спільноти — це не лише трагедія людей, а й розрив тяглості міської пам’яті та розвитку.

Ранок 13 жовтня почався о 4:00: німецька жандармерія під проводом Вільгельма Вакера за участю допоміжної поліції оточила гетто, перекрила виходи і наказала стріляти в кожного, хто спробує втекти під час «евакуації» до місця розстрілу. Ця акція була частиною короткого, але синхронізованого циклу на Волині 13–15 жовтня (Здолбунів — Мізоч — Острог). Здолбунівське гетто існувало довше за сусідні, імовірно, через економічні причини та використання примусової праці на незавершених будівельних роботах.

Місцем масових убивств стали каменоломні біля Старомильська (нині в межах міста). За свідченнями, у сам день 13 жовтня в Здолбунові загинули приблизно 1 000 –1 200 людей; загалом у Старомильську — близько 1 700 убитих євреїв Здолбунова. Частині людей вдалося врятуватися в хаосі облав і стрілянини — це теж частина правди про той день.

В історії ліквідації гетто важливою є й роль будівельної фірми «Юнг», яка масово експлуатувала примусову працю євреїв і місцевих мешканців. Водночас невелика група довкола керівника здолбунівської філії Германа (Фріца) Гребе намагалася використати можливості підприємства, щоб пом’якшити жорстокість режиму і відтягувати насильство. Історики пов’язують пізнішу (для регіону) ліквідацію гетто саме з незавершеними будівельними проєктами, де працювали євреї. Це не скасовує факту експлуатації, але показує складність людських дій у нелюдських умовах.

У 1967 році в Здолбунові встановили два меморіали за канонами радянської культури пам’яті «про Велику Вітчизняну війну»: один — на місці розстрілу 7 серпня 1941 року, другий — біля масової могили в Старомильську, де 13 жовтня 1942 року поховано близько 1 700 євреїв Здолбунова . Формули написів — «350 радянських громадян» і навіть «около 6 000 мирных граждан г. Здолбуново…» — не згадують єврейську ідентичність більшості вбитих (і завищують кількість у Старомильську), перетворюючи конкретну спільноту-жертву на безлику масу «громадян» . Така риторика була свідомою політикою: радянська пам’ять кристалізувала загальнорадянську ідентичність і уникала підкреслення етнічності жертв, аби не посилювати національні ідентичності окремих груп (зокрема євреїв).

Навіщо згадувати про це зараз? Бо йдеться не про «минуле взагалі», а про наше місто, наші вулиці, наш спільний простір. Пам’ятаючи ліквідацію гетто, ми визнаємо втрату спільноти, що творила Здолбунів; повертаємо імена загиблим і вчимося бачити людину — незалежно від національності та віросповідання. Це прямо стосується сьогодення: у країні, що боронить свободу, ми будуємо культуру гідності, правди й відповідальності за пам’ять”.

Влітку, після того, як німці напали на Радянський Союз, Ґраебе було направлено підприємством «Тодт» в Берліні до офісів «Рейч» Залізничної адміністрації, які вже знаходились у Львові. Перебуваючи тут від вересня 1941 року, Ґерманн Ґраебе спочатку засновує головне бюро «Тодта» в Здолбунові й вже звідси продовжує розгортати свої допоміжні офіси по цілій Волині Єврейська робоча сила, яку використовувала компанія «Йозефа Юнга» на Рівненщині, нараховувала близько 5000 чоловіків та жінок.

За свідченнями єврейського Центру «Яд Вашем» Ґерманн Ґраебе став свідком страшних злочинів, коли по п’яти тисячах роздягнених до нага беззахисних євреях стріляли розстрільні загони військ «СС». Ґерманн Ґраебе не міг змиритися з долею стороннього спостерігача й вживав заходів, аби врятувати хоч частину єврейського населення Волині від знищення німцями. Для цього він використовував свої впливові повноваження представника компанії «Йозефа Юнга». Маючи важелі впливу на здолбунівського гебітскомісара Ґеорга Маршалла, а також певні зв’язки у Рівному, Ґраебе відстоював більшу доцільність праці євреїв на «Третій Рейх», аніж їх розстріли. Він уклав величезну кількість контрактів на роботи, які не могли бути виконаними навіть тисячами євреїв, що працювали на компанію «Юнг». Але це забезпечило «мотив» для збереження їхніх життів у значно більшій кількості.

У липні 1942 року Ґраебе довідується від друзів з Вермахту про ліквідацію гетто в Рівному, де на його компанію працювало 112 євреїв зі Здолбунова, Мізоча, Острога. Отримавши спеціальні документи для «захисту» своїх підопічних, які, очевидно, підписав здолбунівський гебітскоміссар Маршалл, Герман поїхав до Рівного, де, тримаючи в руці пістолет, домігся випуску на волю 150 єврейських робітників. Це було до краю вчасно, адже поліція вже конвоювала єврейське населення до вагонів на залізницю для вивезення. Ґраебе пройшов тоді з Рівного до Здолбунова практично без пригод разом з 150 євреями.

Пізніше в Здолбунівському гетто німці почали такі ж приготування, що і в Рівному й знову він забезпечив двадцять п’ять своїх працівників фальшивими «арійськими» документами та практично на власнім авто вивозив їх до великого відділення фірми, яке ніби то існувало в Полтаві. Цей «філіал» «Йозефа Юнга» був фікцією, тобто – не існував взагалі. Ґраебе “заснував” його на власні гроші й утримував євреїв тут аж до наближення Червоної Армії. Серед врятованих в такий спосіб були: Тадеуш Стакан разом з дружиною та сином, Альбіна Вольф та її донька Люсія, Барбара Фауст, Кітті Гродецька та багато інших.

Трохи пізніше «неекономне» господарювання та «нетрадиційні методи» ведення справ фірми «Юнга» в Здолбунові викликали підозру керівництва компанії в Золінгені. Вони хотіли відкликати Ґраебе з України та віддати під суд за розтрату коштів компанії. З падінням німецьких позицій у Східній Польщі Ґерманн разом зі своєю єврейською «командою» переїхав до Варшави, а потім до Німеччини – в Рейнланд. У вересні 1944 року він дезертирував з близько як двадцятьма своїми працівниками до американців. Від лютого 1945 року і до осені 1946-го Ґерманн Ґраебе тісно співпрацював з американською стороною по підготовці матеріалів до міжнародного військового трибуналу над злочинцями ІІІ-го Рейху, які мали відношення до Волині. Він став єдиним німцем, що свідчив проти фашистських злочинців – німців на слуханнях Нюрнберзького процесу.

23 березня 1965 року єврейська організація «Яд Вашем» вирішила визнати Ґерманна Фрідріха Ґраебе людиною з надзвичайними заслугами й нагородила почесним дожиттєвим титулом “Праведник Народів Світу” та медаллю “Справедливий Серед Націй”.

У 2001 році по слідах Ґраебе до Здолбунова приїхала знімальна група з Франції, що відзняла документальний фільм, у якому про нього свідчило чимало уродженців Здолбунова.

Матеріали взято з книги Олега Тищенка і Юрія Кірєєва «Здолбунів на Волині. Історичний вернісаж» та журналу «Острога» № 2 ІІ квартал 2012

За інформацією Здолбунівської центральної бібліотеки

Презентація відбудеться об 13:00 із дотриманням всіх карантинних обмежень в приміщенні бібліотеки за адресою м.Здолбунів, вул. Шкільна, 39.

В книзі відкриваються нові віхи історії нашого міста у період Другої світової війни.

Всі бажаючі можуть придбати книгу та отримати автограф автора.

2 лютого багато років поспіль здолбунівчан вітали «з днем визволенням Здолбунова». І якщо міф про «Великую Победу» і «дєвятомай» вже вдалось змінити Днем пам’яті та примирення 8 травня, то з «визволенням міста» проблема ще лишається. Ще подекуди існує нерозуміння реальних історичних процесів.

Після 1944 року Україна не стала вільною державою, тож термін “визволення” є історично некоректним. Відтак варто використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників». Втім, багато здолбунівчан досі (за інерцією або свідомо) говорять про «звільнення Здолбунова від німецько-фашистських загарбників».

Наслідки такої пропаганди сучасна Україна болюче відчула на собі сьогодні: війна, тимчасово окуповані території України …

Вигнання німецьких націонал-соціалістичних окупантів не принесло ні Україні, ні Здолбунову зокрема спокою і свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням.

«Наприкінці 1944 року на здолбунівській автостанції було повішено оунівця «Гандзю», в якого на грудях висіла табличка з наступним текстом: «Його руками вбито 54 радянських громадянина». Тіло «Гандзі» висіло десь зо три дні» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)

«В 1944 році радянські органи вивозили й «агентів «двуйки» – підпільної польської організації. В Здолбунові проживало багато поляків» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)

“Визволителі” не шкодували нікого. У 1948 році до здолбунівської катівні (нині – Здолбунівський краєзнавчий музей) потрапила жінка з дитиною, якій виповнилось 7 днів (!) за те, що брат її чоловіка ніби-то був в УПА.

З допису Олега Тищенка, директора Здолбунівського краєзнавчого музею (2014-2021 рр.):

“Знайомтесь: Ольга Кравчук, у березні 2018-го – їй виповниться 70 літ. Ми впевнені – виповниться. Адже вона пережила більше, ніж дехто може уявити… її забрали року 1948-го до здолбунівського НКВС на Фабричну, 9 у віці… СЕМИ ДНІВ… На два місяці! Вона була виснажена й від бруду в’язничної камери почала хворіти а тілом пішли чиряки… “Хороша” наглядачка дозволила мамі Ксенії просунути тільце вже двомісячної Олі для бабусі. що стояла “на підхваті” під “нижнім” вікном від костелу і вирвала її з камери… назавжди… Маму судили знову і вдруге відправили до Омської області… у неї ще було грудне молоко… Батьків Оля побачила в сім років… коли ходила до школи в Івачкові…” 

У період з 1944 по 1950 роки тривали масовi репресiї проти української iнтелiгенцiї, учасникiв нацiонально-визвольного руху, проходили “чистки” серед мирного населення.

«Останніх п’ять вбитих бандерівців було «посаджено» мертвими під стоматполіклініку (нині – Здолбунівський краєзнавчий музей) десь аж 1951-1952 рр. За переказами, цих п’ятьох «останніх» (4 чоловіки та 1 жінку) було вбито у бою в Загорівщині. За переказами свідків, вони цілу добу відстрілювались» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)

Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а в 1944 році ні Здолбунівщина, ні Україна не стали вільними. Із вигнанням нацистів Україна не отримала волю, а опинилася під іншим пануванням. Його наслідками стали масові репресії та депортації сотень тисяч українців, поляків і цілого кримськотатарського народу.  Кліше «фашистські загарбники» було нав’язане радянською пропагандою і широко використовувалося в науковій і художній літературі, кіно, радіо і телебаченні, пресі. Тому правильно вживати – «нацистські окупанти».

Вшановувати ми повинні не міфічний «радянський народ-переможець», а кожного, хто боровся проти поневолювачів.

Про нелегке життя бабусі розповіла її онука Оксана Гомонюк.

Здолбунівський міський голова Владислав Сухляк привітав ювілярку з поважною датою:

Ви є прикладом для наслідування! Вклоняємося Вашій життєвій мудрості та багатому досвіду. Бажаю Вам найголовнішого – міцного здоров’я! Та ще довгих і довгих років в такому хорошому настрої!

Наше сьогодення є відносно спокійним та розміреним. Та не забуваємося, що триває восьмий рік кровопролитної російсько-української війни, на котрій гинуть сини нашої землі.

Наша нова Здолбунівська міська громада є лиш часткою колишнього Здолбунівського району. Та не вгасає пам’ять про наших синів, батьків, чоловіків, котрі віддали життя за свою землю. Тому ми розміщуємо інформацію про всіх хлопців, пам’ять про яких вшанована на меморіальній дошці на Майдані героїв, в Здолбунівському краєзнавчому музеї та, саме головне, у наших серцях.

Якщо ж у вас є зауваження чи пропозиції щодо наповнення відповідних інформаційних сторінок, звертайтеся у відділ інофрмаційної політики, технологій та захисту інформації Здолбунівської міської ради за адресою м.Здолбунів, вул. Грушевського, 14 або ж пишіть на електронну адресу info.zdgromada@gmail.com.

Герої не вмирають!

Проєкт передбачає створення інтерактивних інформаційних табличок на історичних родзинках Здолбунова, трьох туристичних маршрутів та квест-кімнати у музеї. Такого не має в жодному музеї України!