Герої зі Здолбунівської громади, що загинули з початку повномасштабної війни 24.02.2022

ХОМ’ЯК Роман Андрійович

30.10.1975- 11.05.2023

Роман Хом’як народився у Здолбунові, зростав у дружній родині разом з сестрою. Його батько помер дуже рано, і єдиною його опорою залишилася мама. Закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській гімназії, а згодом навчався у Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту. Потому працював на будівництві, адже мав справді золоті руки.

У 2015-му добровольцем пішов до війська. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Повернувшись, Роман працював на меблевій фабриці «Морган Феніче». Але після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав територіальної оборони. А наприкінці весни добровольцем пішов на фронт. У лютому 2023 року отримав поранення у боях під Бахмутом. Після кількох днів у госпіталі повернувся до частини.  «Молоді повинні жити», – казав він.

11 травня 2023 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Оріхово-Василівка Донецької області солдат Роман Хом’як загинув. Йому було всього 47.

Місце поховання: кладовище на вул. Тиха у м. Здолбунів.

СЕМЕНЮК Олександр Сергійович

12.12.1992 – 21.04.2023

Олександр Семенюк народився у Здолбунові,  зростав з молодшою сестрою у дружній родині. Навчався у міській школі №7, згодом – у ЗОШ №4. Любив музику, тож закінчив клас гітари у музичній школі.

Закінчивши школу, навчався  у Рівненському автодорожньому коледжі, здобув професію автомеханіка. Згодом, перебуваючи на заробітках у Польщі, знайшов своє справжнє покликання – ландшафтний дизайн, адже дуже любив усе красиве.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр працював на фабриці «Морган Феніче». Повістку отримав у січні 2023-го. Потому пройшов навчання на полігоні, учився на кулеметника, стріляв краще від усіх.

А згодом бійці вирушили на Бахмут. Коли вперше вийшли на бойові позиції, потрапили в оточення. Тоді їх відбили воїни з сусідньої бригади, які прийшли на допомогу. Але згодом довелося виходити на ті ж позиції. Відстрілювався з будинку, поки у вікно не закинули гранату. Олександр отримав важке поранення. Хлопці витягнули свого побратима. Потім були госпіталі Дніпра, Львова… Батьки планували забирати його додому на реабілітацію…

Але 21 квітня 2023-го прийшла звістка, що солдат Олександр Семенюк помер від поранень. Йому було лише 30 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ДОМАНТОВИЧ Олег Миколайович

 23.05.1993 – 15.03.2023

Олег Домантович народився у Здолбунові, зростав у дружній родині зі старшою сестрою. Після дев’ятирічки у міській школі №3 вступив до Квасилівського професійного ліцею на спеціальність «Муляр-штукатур». Згодом навчався у Рівненському державному аграрному коледжі, щоб стати архітектором. Але  волею долі вирушив на заробітки до Великої Британії.

Після повномасштабного вторгнення Олег залишився в Україні. А наприкінці червня був призваний до лав ЗСУ. Того ж літа відбув у Велику Британію разом з іншими на навчання, став бойовим медиком. Після навчань  потрапив у 25-й окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду. Ходив разом з побратимами на бойові завдання, надавав першу медичну допомогу. А коли приїздив додому у відпустку, запевняв рідних, що у нього все добре…

Наприкінці березня родина отримала страшну звістку: молодший сержант Олег Домантович загинув у бою поблизу н.п. Червонопопівка на Луганщині. Йому було лише 29.

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

ШУЛЯК Юрій Михайлович

28.01.1981 – 13.03.2023

Юрій Шуляк народився у селі Урвенна на Здолбунівщині, зростав у дружній родині разом з молодшим братом. Одинадцятирічку закінчив у Гільчанській школі. Потому вивчився на водія та працював таксистом. Згодом працював водієм фури на підприємстві «Автоленд». Їздив на заробітки за кордон, працював у Литві.

У родині, яку створили з коханою, народилися дві доньки, яких Юрій дуже любив.  Сім’я жила з батьками дружини. Юрій багато працював, любив поратися у землі. Що б не посадив – усе завжди росло та квітло.

Після початку повномасштабної війни Юрій відіслав молодшу доньку до дружини та старшої дочки за кордон. А сам записався до лав тероборони. Допомагав волонтерам, як водій їздив на фронт з передачами для бійців. А в січні, коли повістка надійшла молодшому  братові, пішов воювати слідом за ним.

13 березня Юрій Михайлович Шуляк помер у лікарні від ран, отриманих внаслідок військових дій під час захисту Батьківщини. Йому було 42 роки.

Місце поховання: с. Ільпінь

РОЩЕНКО Андрій Олександрович

29.10.1994 -13.03.2023

Андрій Рощенко народився в Здолбунові, ріс разом зі старшими  братами. Завжди був добрим, виваженим. Одинадцять класів закінчив у міській шостій школі, потому вступив до Міжнародного економіко-гуманітарного університету на  спеціальність «Правознавство». Закінчив військову кафедру, отримав звання «молодший лейтенант». Завершивши навчання, на строковій службі  отримав звання «лейтенант». Згодом працював у ВП «Локомотивне депо Здолбунів», в ТЦ «Епіцентр».

Після повномасштабного вторгнення 24 лютого Андрій був у військкоматі того ж дня. Потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» командиром кулеметного взводу стрілкового батальйону. У липні став старшим лейтенантом. Позивний в Андрія був «Художник», бо мав хист до малювання. Захищав Соледар, отримав дві контузії. У лютому 2023-го після госпіталю вирушив під Бахмут. 13 березня під час мінометного обстрілу Андрій Рощенко загинув. Йому було лише 28.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

Ворон Юрій Віталійович

05.05.1965-05.02.2023

Юрій Ворон народився 5 травня 1965 року Навчався в Новосілківській восьмирічній школі. Після закінчення школи вступив до Здолбунівського ПТУ № 3 на спеціальність «Електрозварювальник»

В 1983 році був призваний на військову службу. Повернувся зі званням сержант. Працював на Рівненському комбінаті хлібопродуктів, пізніше у вагонному депо Здолбунів на посаді електрозварювальника.

12 березня 2022 року Юрій був призваний на військову службу по загальній мобілізації. Воював поблизу м. Авдіівка Донецької області.

6 лютого 2023 року надійшло повідомлення від командира військової частини про те, що 5 лютого 2023 року солдат Ворон Юрій Віталійович загинув в наслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України. Не стало вірного сина свого народу, який протистояв ворогові до останнього!

Без чоловіка залишилася дружина Галина Володимирівна, доньки Ольга, Оксана, без люблячого дідуся- четверо онуків. Юрій був добрим, щирим, цінував і шанував своїх рідних, близьких, бойових побратимів. Односельці знали Юрія як працьовиту, веселу, світлу людину.

Місце поховання: с. Степанівка, Здолбунівська громада

Галах Володимир В’ячеславович

9.05.1988-28.01.2023

Володимир Галах навчався у міській шостій школі. Ще з дитинства мріяв бути хірургом, тож після закінчення школи вступив до Вінницького національного медичного університету. Був здібним  студентом. Завершивши навчання, працював лікарем-урологом у Рівненській  міській поліклініці № 3.  Колеги  поважали Володимира за професійність, відданість справі, доброзичливе та щире ставлення до людей.

Але йому боліла й  доля України. Тож після початку війни на Сході України у 2014-му пішов воювати. Ніс службу в одній з найгарячіших точок АТО  – поблизу м. Артемівськ (нині Бахмут) на Донеччині.

Після повномасштабного вторгнення Володимир тричі  ходив у  військкомат, проте його повертали. Мобілізували його лише 12 вересня 2022 року.

1 лютого 2023-го близькі отримали повідомлення, що 31 січня старший лейтенант Володимир Галах помер в лікувальному закладі Запоріжжя. Йому було лише 34 роки. Без батька залишилося троє донечок.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Ханас Юрій Валерійович

3.06.1987-16.01.2023

Юрій Ханас народився у місті Калуш на Івано-Франківщині. Навчався у Калуському хіміко-технологічному технікумі, потім – у Національному університеті «Львівська політехніка». Після навчання почав працювати у рідному місті. А згодом, одружившись, переїхав з дружиною до Здолбунова. Тут влаштувався на роботу на підприємство «Волинь-Цемент». У дружній родині народилося двоє донечок.

Але повномасштабне вторгнення враз усе змінило… 2 грудня 2022 року Юрія Ханаса призвали на військову службу. А 16 січня 2023 року стрілець-снайпер 7 парашутно-десантного батальйону Юрій Ханас, мужньо виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну, загинув поблизу Червонопопівки на Луганщині. Йому було 35 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Пушкар Мар’ян Володимирович

20.02.1993 – 03.01.2023

Мар’ян Пушкар народився на Львівщині. Згодом родина переїхала до Новомильська, де жила його бабуся Катерина. Пройшовши свого часу пекло таборів у Сибіру за зв’язок з УПА, вона вистраждала свою любов до України. Її зуміла прищепити й маленькому Мар’янові.

Змалку хлопець був прислужником у місцевому храмі. Навчався у Новомильській школі, де його пам’ятають щирим та справедливим. У закладі бережуть прапор з автографами і побажаннями побратимів, який Маріо подарував школі у 2017-му…

Після дев’ятирічки Мар’ян Пушкар вступив до технікуму при НУВГП, згодом продовжив навчання в університеті. Там закінчив військову кафедру. Коли влаштувався на роботу, отримав повістку.  По завершенню нетривалих навчань воював на Донеччині. Про це тоді знали лише кілька людей – Мар’ян не хотів хвилювати рідних…

У 2017-му повернувся додому. За участь в АТО отримав нагороди – відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «За зразкову службу», медаль «30-та окрема механізована бригада ім. Князя Острозького».

Він обожнював вивчати щось нове. Саме для того, щоб постійно чомусь навчатися, часто змінював місця роботи. Завжди підтримував маму та сестру, дуже любив племінників та хрещеницю, з якими намагався проводити багато часу. Діти його також обожнювали. Мав дуже багато друзів та знайомих, які називали його «душею компанії».

Після повномасштабного вторгнення вступив до лав ТРО, а згодом, 14 липня, вже був мобілізований. Потрапив у 24-ту бригаду командиром другої мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. Отримав поранення, але потім знову повернувся на позиції. Останнім часом бійці перебували під Бахмутом. Побратими згадують Мар’яна як чудового командира, який передусім турбувався про них, а не про себе.

Загинув 3 січня 2023 року під час оборони населеного пункту Кліщіївка Донецької області внаслідок мінометного обстрілу. У лютому йому мало б виповнитися 30…

Місце поховання: с. Новомильськ.

Колесник Олександр Миколайович

25.04.1985 – 22.12.2022

Олександр Колесник  народився у Здолбунові, зростав разом з сестрою у дружній родині. Закінчивши одинадцятирічку у Здолбунівській школі № 4, вступив до Квасилівського професійного ліцею. Згодом – строкова служба у ЗСУ, навчання у виші. Після його завершення працював в обласному управлінні Державної автомобільної інспекції. А в 2014-му став на захист держави від окупанта. Був нагороджений медалями «Незалежність України» ІІІ ступеня та «За оборону рідної держави».

Після повномасштабного вторгнення Олександр знову пішов воювати. Разом з побратимами завжди робили свою справу на совість. А 22 грудня, у своєму останньому бою, прийняв на себе вибухову хвилю від розриву снаряда, врятувавши від смерті бойових товаришів.

Йому було 37. Без сина залишилися батьки, без брата – сестра, без батька – син Юрко.

Під час прощання рідним Олександра Колесника вручили «Пам’ятний лист на знак глибокої вдячності за жертовне служіння в лавах Збройних сил України» від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, а також «Грамоту пошани та скорботи» від командувача Сил Спеціальних операцій ЗСУ Віктора Хоменка. Про хоробрість Олександра говорили і його побратими, дякуючи батькам за сина…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Полюхович Микола Петрович

3.02.1988 – 24.12.2022

Микола Полюхович народився у Рівному. Після навчання пішов на строкову службу до лав ЗСУ. Став прикордонником, кінологом. Згодом працював, а одружившись, переїхав до Здолбунова.

Після повномасштабного вторгнення одразу вирішив йти воювати, попри те, що мав двох дітей. Пройшов медкомісію, і вже у квітні його викликали до військкомату.

Боронячи країну, Микола зазнав багато втрат. Перший бій під Бахмутом став фатальним для багатьох його побратимів, з якими він встиг по-справжньому зріднитися. Микола присягнувся за них помститися. І багато місяців поспіль виконував свою обіцянку, воюючи на Донеччині, під Херсоном. Згодом бійців знову перекинули під Бахмут. Через поганий зв’язок з рідними спілкувався рідко, проте завжди запевняв їх, що у нього все гаразд.

Наприкінці грудня від командира частини надійшла звістка про те, що 24 грудня солдат Микола Петрович Полюхович помер, залишившись вірним військовій присязі. Йому було 34.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Сидорчук Микола Ігорович

10.05.1990 – 7.12.2022

Микола Сидорчук народився у Здолбунові, разом з молодшим братом Микола зростав у дружній родині. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом перейшов до Здолбунівської школи №4.

Змалку був творчим – любив музику, писав вірші. Захоплювався репом, і разом з товаришем створював треки та виступав перед шанувальниками.

Здобувши спеціальність у Здолбунівському вищому училищі залізничного транспорту, працював  помічником машиніста на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна», згодом у Локомотивному депо Здолбунів Львівської залізниці.

Після повномасштабного вторгнення 3 березня Миколу призвали на військову службу. Він вирушив на Донеччину разом з 68-ю окремою єгерською бригадою.

На відео, які боєць записував, перебуваючи на Сході, він говорить про те, що ціну життя розумієш лише на війні, а не в цивільному побуті…

«Автомат у руках, на моїм тілі броня.

В кров покусані губи, нерви струнами стали.

Без жалю і пощади до своїх ворогів

Я за волю й свободу буду рвати кайдани».

Це – рядки, які написав Микола.

Загинув 7 грудня на Донеччині. Йому було лише 32. Без батька залишився син, без сина – батьки.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПІЩАЛЮК Олександр Михайлович

29.08.1989 – 4.12.2022

Олександр Піщалюк народився у Рівному. Коли був ще маленьким, сім’я переїхала до села Новосілки. Зростали у сім’ї разом з сестричкою. Навчався у школі у Новосілках, любив рибалити, захоплювався шахами та шашками, їздив на змагання. Після школи вступив у Квасилівське ПТУ, здобув фах муляра-штукатура та згодом пов’язав своє життя з будівництвом.

Був добрим та щирим, завжди намагався усім допомагати.

Після початку повномасштабної війни 5 березня став на захист суверенітету України. 4 грудня 2022 року його серце зупинилося. Йому було лише 33…

Місце поховання: с. Новосілки.

Місце поховання: с. Степанівка.

Прокопчук Дмитро Ростиславович

14.09.1979 – 28.11.2022

Дмитро Прокопчук народився в селі Степанівка на Здолбунівщині у багатодітній родині, де крім нього зростали ще брат та сестра. Навчався в Копитківській загальноосвітній школі. Після закінчення навчання пішов працювати у лісництво.

Після повномасштабного вторгнення одразу став на захист України. Перебуваючи у війську часто дзвонив рідним, особливо мамі. І завжди переконував їх, що у нього все добре…

29 листопада рідні отримали трагічну звістку. Дмитрові було 43 роки.

Місце поховання: с. Степанівка.

Стрига Сергій Іванович

29.01.1967 – 27.11.2022

Сергій Стрига народився на Луганщині. Після школи обрав шлях військового: вступив до Ульянівського вищого військового училища імені Богдана Хмельницького. Згодом молодшим лейтенантом був направлений на службу на Далекий Схід. Одружився з коханою Іриною, народився первісток Андрій.

У 1991 році, коли наша держава стала незалежною, Сергій та Ірина, розуміючи, що не можуть без України, перевелися до Куп’янська, а згодом до Луганська. На батьківщині Сергій працював у Вищому військовому училищі штурманів, доки у 37 років не вийшов на пенсію. Мав золоті руки та бажання працювати, тож став водієм у фермерському господарстві.

Після початку війни у 2014-му Сергій разом зі своїм другом пішов добровольцем до батальйону «Айдар». Побратими називали його «Батею», бо опікувався усіма саме так – по-батьківськи.

Сергій Стрига разом з побратимами пройшов Щастя, Новосвітловку, Металіст, Вергунку… В «Айдарі» він зустрівся і зі здолбунівчанами. У боях отримав поранення. Лікувався, хоч частина уламків так і залишилися у тілі. А згодом у госпіталі з’ясувалося, що його «наздогнала» ще й онкологічна хвороба.

Але Сергій здолав і її – завдяки підтримці волонтерів пройшов лікування в Італії та повернувся до роботи у фермерському господарстві.

Після 24 лютого 2022-го знову став на захист Вітчизни. Тоді, через переслідування з боку окупантів, айдарівці почали вивозити свої сім’ї з Донеччини та Луганщини. Закопавши усі документи та нагороди чоловіка, у квітні 2022-го Ірина з сім’єю приїхала до Здолбунова. А Сергій лишився боронити країну.

28 листопада боєць помер у Краматорській лікарні через серцеву недостатність. Йому було 55. Рідні залишилися без чоловіка та батька, побратими – без свого Баті.

«Не жалійте нас, ми свою долю обрали», – казав Сергій Стрига. За його заповітом, його прах буде розвіяно над рідними луганськими полями…

ЧЕКАН Сергій Анатолійович

26.06.1997 – 27.11.2022

Сергій Чекан народився у селі Антонівка Вараського району. Навчався у місцевій школі, після дев’ятирічки вступив до Здолбунівського училища залізничного транспорту, здобув спеціальність «Оглядач колій». Ще зі школи захоплювався воркаутом. Намагався підтримувати гарну фізичну форму – це було його захопленням.

Завершивши навчання, працював у Здолбунові на залізниці, паралельно навчаючись у Чернівецькому коледжі. Саме у Здолбунові й познайомився з коханою Аліною.  Вона провела Сергія в армію на строкову службу.

Відслуживши, розпочав нову сторінку у житті: робота на ПрАТ «Рівнеазот», одруження, народження донечки.

Після повномасштабного вторгнення Сергія призвали до лав ЗСУ у липні 2022-го. Спочатку місяць навчання у Великобританії, а далі – найгарячіші точки під Донецьком. Ніколи не скаржився, постійно телефонував додому, дуже сумував за маленькою донечкою.

27 листопада 2022 року, виявивши мужність і стійкість у боротьбі з російським окупантом, Сергій Чекан загинув. Йому було лише 25 років.

Місце поховання: с. Антонівка Вараського району.

Біляєв Петро Анатолійович

24.06.1977 – 15.11.2022

Петро Біляєв народився у селі П’ятигори. Навчався в П’ятигорській загальноосвітній школі, був вихованим, слухняним школярем, любив спорт, займався легкою атлетикою, туризмом. Закінчивши школу, вступив до Здолбунівського ПТУ № 2, опанував професію «Слюсар з ремонту рухомого складу».

Працював у центрі поштового зв’язку  № 3 Рівненської дирекції «Укрпошта», механізатором у місцевому колгоспі «Світанок», згодом трактористом на приватному сільськогосподарському підприємстві племінного птахівництва «Здолбунівське».

Коли у 2014 році почалася війна, одним з перших пішов обороняти Україну від окупантів. Війна змусила його стати досвідченим фахівцем військової справи, опанувати військову професію мінометника. Підписав контракт зі Збройними силами України. Проходив військову службу в районі проведення Операції об’єднаних сил на території Донецької та Луганської областей. Був нагороджений Почесною відзнакою «За мужність та відвагу», мав нагрудні знаки «Учасник АТО», «Ветеран війни».

21 лютого 2022 року Петро Біляєв поновив контракт. Після початку повномасштабної війни разом зі своєю частиною став на захист рідної держави. Вже у перші кілька днів на передовій йому довелося відчути на собі всю агресію загарбників. Проте рідним ніколи не скаржився і завжди казав, що повернеться додому з перемогою.

Загинув 15 листопада 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо  захисту незалежності України в районі населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області.  Йому було 45 років.

Місце поховання: с. П’ятигори.

Омельчук Микола Леонтійович

28.05.1986 – 13.11.2022

Микола Омельчук народився у Здолбунові, зростав у родині разом з двома старшими сестрами. Навчався у Здолбунівській шостій школі. Згодом працював на будівництві. Завжди був енергійним, любив свою роботу.

У 2014 році в Україну прийшла війна. Наступного року Миколу мобілізували. Пройшовши крізь пекло війни, він повернувся додому та продовжив працювати.

У червні 2022-го він знову вирушив до війська. А в листопаді до його рідних надійшла звістка про те, що старший солдат Микола Омельчук 13 листопада 2022 року загинув у бою за Батьківщину у Сватівському районі на Луганщині, вірний військовій присязі, виявивши мужність і стійкість. Йому було 36 років.

Місце поховання:  с. Стеблівка.

Філюк Артем Анатолійович

11.06.1995 – 12.11.2022

Артем Філюк народився у Здолбунові, зростав у сім’ї разом з сестрою Наталею. Навчався у Здолбунівській 5 школі, закінчив 11 класів. Згодом в Здолбунівському училищі залізничного транспорту закінчив курси за спеціальністю «Слюсар». Пішов працювати на залізницю. У 2019 році Артема було призвано на військову службу. У цьому ж році підписав контракт зі Збройними силами України.

Після повномасштабного вторгнення у кінці травня Артем зі своєю частиною вже були на Донеччині, згодом перемістилися на Харківщину. У жовтні приїхав у відпустку, одружився. Обіцяв дружині Олені обов’язково повернутися. Будували плани на майбутнє. 4 листопада ще зателефонував батькам. Довго балакали, й Артем запевняв їх, що зараз на навчаннях, просив, щоб не хвилювалися.

Загинув 12 листопада 2022 року внаслідок ворожого обстрілу в районі населеного пункту Берестове Харківської області. Йому було 27. Без сина залишилися батьки, без чоловіка – дружина, без батька – дочка Марія.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Карашевич Олександр Віталійович

08.06.1973 – 12.11.2022

Олександр Карашевич народився у селі Івачків.  Навчався в Івачківській загальноосвітній школі, а з 4 класу перейшов у Новосілківську восьмирічну школу. Після школи, закінчивши 8 клас, вступив до Здолбунівського ПТУ №3 та здобув спеціальність «Електрогазозварювальник». Був призваний до Збройних сил України, повернувся зі  званням «старший сержант».

Безмежно  любив  свою маму і турбувався про неї. Односельці знали його як працьовиту, життєрадісну та світлу людину.

У 2014 році проходив навчання артилерійській справі. З 2018-го  по 2019 рік працював на фірмі «Добробут» електрогазозварювальником. Був надзвичайно хорошим спеціалістом.

Після 24 лютого 2022-го Олександр разом з іншими пішов захищати Батьківщину. Під час бойових дій воїн отримав контузію. Лікувався. І після того знову став на захист України.

Загинув 12 листопада 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вільшани Харківської області. Олександрові було 49. Без нього залишилася мама Тамара Овсіївна, син Влад та дочка Яна.

Дещинський Олександр Петрович

22.12.1987 – 01.11.2022

Олександр Дещинський народився у Здолбунові. Закінчив 9 класів у Здолбунівській третій школі.  Навчався у Квасилівському професійному ліцеї, опанував професію електрогазозварника.

Усі подальші роки пропрацював у Рівному. Колеги відгукуються про нього як про енергійну людину із золотими руками.

Після початку повномасштабної війни 6 березня Олександра мобілізували. Спочатку було навчання на полігоні, згодом – на передову. Де саме служив Олександр, рідні не знали, бо завжди казав їм, що в тилу, де все добре та не стріляють. Уже згодом батьки дізнаються, що все було зовсім по-іншому…

Олександр Дещинський героїчно загинув внаслідок артилерійського обстрілу  1 листопада поблизу населеного пункту Шевченко Донецької області. У грудні йому мало б виповнитися 35 років.  Не встиг одружитись, хоча зустрів своє кохання. Навіки у смутку залишилися батьки, сестра, племінники, рідні та близькі…

Місце поховання: с. Ільпінь.

Куценко Олег Сергійович

17.11.1979 – 31.10.2022

Олег Куценко народився на Луганщині. Навчався у Закотнянській загальноосвітній школі. Йому завжди подобалися машини, тому й своє життя пов’язав з ними, створивши власний бізнес.

У 2015 році Олег пішов воювати в лавах добровольчого батальйону територіальної оборони «Айдар», який діяв на Луганщині у складі підрозділів АТО. У 2016 році отримав контузію, лікувався.

Життя продовжувалося. Олег і надалі займався своїм бізнесом, багато часу проводив з сім’єю, маленькими онуками.

Після 24 лютого 2022 року побратими зуміли вивезти Олега з сім’єю з Сєверодонецька у Дніпро. Звідти переїхали до Здолбунова. Олег з побратимом одразу прийшли у військкомат. І, попри прохання дружини Світлани продовжити лікування, знову пішов до своїх – в «Айдар». Щоразу, вирушаючи на завдання, телефонував дружині. І просив поховати його у Здолбунові, якщо загине. Бо наше місто йому дуже подобалося.

Сумна звістка про те, що Олега Куценка не стало, надійшла 31 жовтня 2022 року…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

АЙВАЗОВ
Олександр Андрійович

20.12.1983 – 03.10.2022

Олександр Айвазов родом з с. Глинськ.  Зростав у великій родині разом з двома братами та двома сестрами. Після закінчення дев’ятирічки вступив до Квасилівського ПТУ та здобув спеціальність «Електрогазозварювальник». Згодом працював на місцевих підприємствах.

Місце поховання: с. Глинськ.

МОРОЗ
Андрій Сергійович

06.06.1983 – 28.09.2022

Андрій Мороз – здолбунівчанин, закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській школі № 2. Згодом здобув спеціальність «Монтер колії» у місцевому ПТУ залізничного транспорту. Працював на Рівненській дистанції колії Львівської залізниці, в охоронній фірмі, та підприємстві «Волинь-Цемент».

Повістку Андрій отримав 6 травня. Після цього одружився. А з 5 липня захисник уже проходив службу в Яворові, згодом – у Черкасах, Запоріжжі, на Миколаївщині та Херсонщині. Спілкуючись із дружиною, завжди казав, що наша Перемога буде вже незабаром.

Загинув 28 вересня внаслідок артилерійського обстрілу поблизу села Сухий Ставок на Херсонщині. Йому було лише 39 років…

Місце поховання м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ЛУЦИК
Роман Петрович

24.06.1994 – 06.09.2022

Роман Луцик – здолбунівчанин, зростав у великій дружній родині разом зі старшою сестрою. Навчався у Здолбунівській школі №6, де закінчив 9 класів. Продовжив навчання в Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту за спеціальністю «Столяр-будівельник, тесля».

Працював на меблевій фабриці у Квасилові, їздив на заробітки. У травні 2020 року підписав контракт на проходження військової служби в лавах ЗСУ.

24 лютого 2022-го Романа з побратимами підняли по тривозі. Відтоді Роман на своєму танку об’їздив майже всю Україну: північ, південь, схід…

Кожного разу, телефонуючи сестрі, розпитував про своїх племінниць, яких дуже любив. У вільні хвилини намагався обдзвонити усіх рідних, щоб заспокоїти і переконати, що з ним все гаразд. Наприкінці літа поскаржився сестрі, що невдало зістрибнув з танка і пошкодив п’яту. Та звертатися до шпиталю не хотів, аби не кидати побратимів.

Загинув 6 вересня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України на Харківщині.

Йому було лише 28 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

САВІЦЬКИЙ
Олександр Валерійович

19.07.1984 – 05.09.2022

Олександр Савіцький народився на Харківщині. Згодом родина переїхала до Здолбунова.  Зростав разом зі старшою сестрою.

Закінчив 9 класів у міській ЗОШ №4.  Згодом навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на факультет механізації, у Львівському державному аграрному університеті.

Після закінчення університету пішов на військову службу за контрактом у лавах ЗСУ.

Після завершення контракту Олександр працював змінним майстром у цеху випалу на підприємстві «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна». Колеги згадують його як відповідальну людину, яку усі поважали й підтримували. Згодом перейшов на фірму «Транс-М», працював інженером.

У 2010 році одружився, у сім’ї народилося двоє синів. Родина жила дружно, Олександр часто брав синів на риболовлю. Мав багато друзів.

Після повномасштабного вторгнення Олександра мобілізували 15 березня.  Служив старшим оператором апаратного взводу зв’язку на Черкащині, Дніпропетровщині, Донеччині.

Щоразу, телефонуючи рідним, переживав, чи все у них добре. Особливо просив маму, щоб берегла себе.

Загинув 5 вересня внаслідок вибухової травми, несумісної з життям, виконуючи бойове завдання у бою за Батьківщину, виявивши мужність і стійкість, вірний військовій присязі. Йому було 38 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

КОНЕЧНИЙ
Анатолій Миколайович

05.09.1965 – 23.08.2022

Анатолій Конечний  народився у селі Тумань на Дубровиччині.

У 1988 році одружився, в родині народилися син та донька. Переїхавши у Здолбунів, працював у квасилівському «Рівнесільмаші», згодом на Здолбунівському ремонтно-механічному заводі, на підприємстві  «Укрцемремонт».

Після початку повномасштабного вторгнення Анатолій одним з перших прийшов у військкомат, записався в місцеву тероборону. У квітні разом з іншими поїхав на навчання на Волинь, а звідти – на Донеччину.

5 серпня зателефонував дружині Жанні. Довго розмовляли, ніяк не могли розпрощатись. А 6-го вона отримала дзвінок з лікарні: “Ваш чоловік поранений, без свідомості, спробуємо витягнути”. Дружина вирушила до Дніпра, де в госпіталі  постійно говорила з чоловіком, намагалася витягнути його з безсвідомого стану, увесь час повторювала: “Ти – сильний, маєш жити…” Проте 23 серпня Анатолій помер… Йому було 56 років.

Якось син запитав: «Тату, може, б попросився, щоб відпустили на пару днів».
Анатолій відповів: «Синку, як я їх можу покинути, таких молодих, 23, 24-річних, вони ж без мене пропадуть…» 

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

БОНДАР
Микола Володимирович 

20.06.1988 – 09.08.2022

Микола Бондар родом із с. Буща, там народився та виріс. Закінчив 9 класів у Бущанській ЗОШ, а повну середню освіту отримав у Здолбунівській ЗОШ №4. Після навчання пройшов строкову військову службу в ЗСУ. Згодом працював за кордоном, захоплювався риболовлею.

Коли почалася війна, у 2014 році став до лав захисників Вітчизни. Воював на Сході країни, отримав поранення, лікувався в госпіталі. Був нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни», «Учасник бойових дій», нагрудним знаком «Гідність і честь».

У 2016 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Сніжаною, а в 2018 році у них народився маленький Артемко.

Після повномасштабного вторгнення 26 лютого Миколу було призвано на захист Батьківщини.

9 серпня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України Микола Бондар загинув.

Йому було лише 34 роки. Без сина залишилися батьки, без чоловіка – дружина, без батька – син…

Місце поховання: с. Буща Мізоцької ТГ.

РАДІОНОВ Володимир Олександрович

20.01.1089 – 10.08.2022

Володимир Радіонов народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом вступив до Рівненського кооперативного технікуму. Потім – служба в армії. Після того одружився з коханою дівчиною,  народилось двійко хлопчиків з різницею у три роки.

Після початку війни у 2014 році Володимира призвали на службу. Відстоював суверенітет України на Сході: Краматорськ, Дебальцеве, Сіверодонецьк. У 2015-му повернувся до цивільного життя. Багато читав, планував власний бізнес.

Та у березні 2022 року знову взяв до рук зброю, бо добре розумів, що тільки так можна зупинити загарбників. Розумів, що йому є що захищати…

Володимир Радіонов загинув 10 серпня 2022-го в бою з ворогом на Донеччині.

Місце поховання: с. Вересневе Рівненського району.

СТАРКО
Ігор Анатолійович

04.08.1977 – 04.08.2022

Ігор Старко навчався в Здолбунівській міській школі № 3, згодом – у Здолбунівському професійно-технічному училищі № 3. Здобув спеціальність «Муляр-штукатур». Після навчання пройшов строкову службу в армії. Працював на будівництві.

У 2003 році одружився, згодом у сім’ї народилися син та донька. Ігор дуже любив рідних і намагався робити все для їхнього щастя та комфорту.

Після повномасштабного вторгнення Ігор одним з перших був у військкоматі. І вже 26 лютого за покликом серця пішов захищати Батьківщину.

У свій народження, 4 серпня, загинув від отриманих поранень в бою за Батьківщину.

Місце поховання: с. Ільпінь.

ОРЛОВ
Віталій Миколайович

15.02.1984 – 09.07.2022

Віталій Орлов зростав у дружній родині разом зі старшим братом. Закінчив одинадцятирічку у Квасилівській школі. Навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на факультеті механізації.

Згодом був призваний на військову строкову службу як водій-механік. Потому працював на будівництві.

Повномасштабна війна застала Віталія на військових навчальних зборах на Львівщині.  У складі своєї бригади гранатометник Віталій Орлов вирушив захищати Батьківщину від окупантів.

Загинув 9 липня у бою за Батьківщину, виявивши мужність і стійкість. Йому було 38 років.

Похований у с. Ільпінь, м-н Дубки

ЯРЕМЧУК
Роман Ігорович

23.02.1997 – 07.07.2022

Роман Яремчук народився у Здолбунові. Навчався  у міській ЗОШ №6, продовжив навчання у Квасилівському професійному ліцеї, де опанував професію газоелектрозварювальника. Працював у Здолбунівському ремонтно-вагонному депо.

У 2019 році  його призвали на строкову військову службу, після неї працював за кордоном.

Повернувся в Україну незадовго до повномасштабного вторгнення. І вже 24 лютого пішов до військкомату. Призваний за загальною мобілізацією.

7 червня під час виконання військового обов’язку в Новоайдарівці Донецької області загинув, потрапивши під артилерійські та танкові  обстріли. Йому було лише 25 років…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ПЕДЧЕНКО
Михайло Сергійович

01.05.1984 – 10.06.2022

Михайло Педченко закінчив одинадцятирічку у Здолбунівській ЗОШ №3. Продовжив навчання в Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту, після завершення якого пішов на контрактну військову службу. Коли контракт закінчився, працював на підприємстві «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна» помічником машиніста обертових печей.

Після початку війни у 2014 році Михайло пішов захищати Батьківщину. «Це не обговорюється», – сказав мамі Галині. Став танкістом-механіком, разом з хлопцями потрапив в Іловайський котел, а звідти – у полон.

Після звільнення з полону проходив довгу реабілітацію. Нагороджений орденом «За гідність у полоні», медалями «За захист Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни. Учасник бойових дій». Після реабілітації повернувся до праці на підприємстві.

Після повномасштабного вторгнення  Михайло разом з побратимами знову пішов захищати Батьківщину.

Загинув 10 червня поблизу Авдіївки на Донеччині.

«Коли ж ти одружишся? Приведеш мені онуків?» – запитувала сина мама Галина. «Як війна закінчиться, так і одружуся», – віджартовувався Михайло…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

КОНОВОДОВ
Валентин Валентинович

07.07.1997 – 10.06.2022

Валентин Коноводов народився у Криму. Згодом разом з мамою Анжелою та старшою сестричкою Адою переїхали у Здолбунів.

Навчався у Здолбунівській початковій школі №7, продовжив навчання у школі №1, закінчив 9 класів.

Ще у шкільні роки почав займатися боротьбою, згодом перейшов у секцію важкої атлетики. Став майстром спорту з важкої атлетики.

Згодом пішов на строкову службу, продовжив служити за контрактом у морській піхоті Миколаєва.

Одружившись, разом з дружиною поїхали до Миколаєва. А після завершення контракту Валентина молода родина поїхала за кордон, звідки повернулися якраз напередодні повномасштабного вторгнення.

Після 24 лютого Валентин відразу пішов у військкомат, і 1 березня Валентин вже вирушив у військо – до ССО.

На початку червня рідні отримали звістку, що, повертаючись із завдання, Валентин разом зі старшиною підірвалися на міні. Боєць помер у госпіталі від численних ран та травматичного шоку 10 червня.

Місце поховання: Здолбунів, вул. Коперника

ЩЕПІН
Юрій Анатолійович

23.04.1991 – 09.06.2022

Юрій Щепін народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ №6, згодом – у Здовбицькій ЗОШ І-ІІІ ст. Після закінчення школи працював, їздив на заробітки за кордон.

Після повномасштабного вторгнення 6 березня Юрія призвали на військову службу за загальною мобілізацією.

9 червня загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Щепін Юрій Анатолійович нагороджений  орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ОХРІМЧУК
Олександр Павлович 

31.07.1990 – 05.06.2022

Олександр Охрімчук – здолбунівчанин,  випускник міської ЗОШ №4. Навчався у Рівненському державному університеті водного господарства. Водночас працював, їздив далекобійником за кордон.

Після повномасштабного вторгнення 28 квітня його призвали до війська за загальною мобілізацією.

Загинув 5 червня під час мінометного обстрілу противником наших позицій у населеному пункті Врубівка Луганської області.

Залишилися мама, дружина, трирічна донька.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

МАЗАН Віталій Володимирович 

08.04.1975 – 31.05.2022

Віталій Мазан народився на Херсонщині. Ріс у дружній сім’ї разом з меншою сестричкою. Закінчив школу у селищі Брилівка, пішов вчитися у Херсонський державний технічний університет на спеціальність «Економіка». Любив спорт, був чемпіоном України з волейболу, часто їздив на змагання. Був щирим, завжди захищав слабших.

Закінчивши навчання, переїхав жити у Рівне. У 2017 році познайомився з коханою Іриною і залишився у Здолбунові. Але завжди дуже сумував за морем.

Після повномасштабного вторгнення йому вдалося вивезти сестру з сім’єю з Херсонщини до Здолбунова. Однак батьки залишилися в окупації… Телефонував їм щодня.

У березні пішов до військкомату, щоб звільняти рідну Херсонщину від окупантів.

31 травня 2022 року прийшла звістка, що Віталій Мазан помер. Без батька залишилась дочка, без чоловіка – дружина, без рідного сина – батьки.

Місце поховання: м. Здолбунів.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

РИБАК
Аркадій Анатолійович

21.09.1979 – 24.05.2022

Аркадій Рибак народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №1, згодом – у Здолбунівському професійно-технічному училищі №3, де здобув професію слюсаря по ремонту автомобілів.

У 1997 році його призвали на строкову військову службу у прикордонні війська м. Мукачеве. Після служби працював будівельником.

Після повномасштабного вторгнення долучився до місцевого добровільного формування, а згодом сам звернувся до військкомату.  9 березня його призвали до ЗСУ. З квітня перебував на передовій оборони у Донеччині.

Загинув 24 травня внаслідок обстрілу, під час виконання бойового завдання біля села Новобахмутівка Донецької області. У нього залишилися дружина і троє дітей.

Місце поховання:  с. Корнин Рівненської ТГ.

КОРНІЙЧУК
Павло Миколайович

27.04.1993 – 22.04.2022

Павло Корнійчук – головний сержант 2 механізованого взводу 3 механізованої роти 3 механізованого батальйону. Народився в селі Кунин. Закінчив Кунинську ЗОШ І-ІІ ст., Мирогощанський аграрний фаховий коледж. Проходив строкову військову службу у ЗСУ. Працював у ФГ «П’ятигірське», рятувальником в пожежній частині селища Мізоч.

Після початку повномасштабного вторгнення 9 березня був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Утім, як розповіла мама Павла, він сам виявив бажання йти захищати Україну. Адже був рятувальником, а, отже, готовим завжди допомагати іншим.

Загинув 22 квітня під час виконання бойового завдання біля міста Покровськ Донецької області.

Без батька залишився однорічний син.

Місце поховання: с. Кунин Здовбицької ТГ.

ШОЛОТА Василь Миколайович

03.08.1979 – 13.04.2022

Василь Шолота народився у с. Трипутня на Дубровиччині. Однак до повномасштабної війни проживав разом з сім’єю у с. Коршів Здолбунівської громади.

Пішов на фронт добровольцем у 2014-му.  Додому повернувся тільки після важкого поранення. Після початку повномасштабного вторгнення відразу сказав дружині, що піде на фронт. І хоч у мобілізації йому відмовили, вирушив до Києва, де з побратимами вступив до ТРО.

У квітні бійці отримали наказ рушати до Лисичанська. 13 квітня підрозділ прийняв бій біля Борової на Харківщині. Цей бій для Василя і більшості його побратимів став останнім. 21 квітня хлопці з його підрозділу повідомили, що Василя вже немає…

Військові побратими Василя говорили про нього, що був він прикладом зразкового виконання військового обов`язку. Завжди ввічливий та чуйний, готовий прийти на допомогу, користувався авторитетом серед солдатів, був вмотивованим бійцем.

Офіційну звістку про загибель Василя Шолоти родина отримала лише  9 листопада, після визволення території, де відбувся бій. Йому було 42 роки.

Указом Президента України №203/2023  від  7 квітня 2023 року нагороджено орденом «За Мужність»  ІІІ ступеня – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку.

Місце поховання: с. Трипутня, Дубровицька громада.

ГОРКОВЧУК
Максим Вікторович 

23.08.1979 – 05.04.2022

Максим Горковчук – старший лейтенант, командир дорожньо- комендантської роти. Закінчив Здолбунівську ЗОШ № 4. Начався в Рівненському державному університеті водного господарства. Працював дільничним інспектором у колишніх Урвенській та Миротинській сільських радах Здолбунівщини.

У 2016 році підписав контракт із ЗСУ й став на захист цілісності та суверенітету Української держави у в/ч 7082.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Залишились дружина, три сини, маленька донечка.

5 квітня загинув під час виконання бойового завдання у місті Попасна Луганської області.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

БАБИЧ
Сергій Петрович

07.06.1996 – 30.03.2022

Сергій Бабич – старший навідник гармати. Народився 7 червня 1996 року. Сергій із сім’єю останні кілька років проживав у Здолбунові.

Впродовж 2011-2014 років навчався у коледжі за професією «слюсар контрольно-вимірювальних приладів (електроніка).

Останній рік Сергій був закордоном, проте в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну, він був одним з перших, хто повернувся з-за кордону, щоб стати на захист суверенності нашої держави!

1 березня 2022 року призваний на службу по загальній мобілізації.

25 березня при виконанні бойового завдання біля села Покровське Донецької області був важкопоранений під час артилерійського обстрілу. 30 березня 2022 року помер від осколкового поранення у військовому шпиталі міста Дніпро. Залишились батьки. Відспівали загиблого бійця, за бажанням його батьків, у церкві в Тинному. Похований у м. Рівне.

“Якщо будемо всі боятися – не буде України”. Так відповів Сергій Бабич польському журналісту на питання: “Чи не боїтеся ви війни?”. Інтерв’ю записали на кордоні, коли Сергій, дізнавшись про початок повномасштабної російської агресії, повертався на батьківщину, аби вступити до лав її оборонців. Свого часу він відслужив строкову службу.

“Це було його рішення. Він міг відсидітись у Польщі, але він сказав: “Я не зможу так”. Я тільки потис йому руку і сказав, що поважаю його рішення”, – пригадує батько Петро Бабич.

“Від нього ніколи не було якогось негативу, ні з ким не бився, вчився добре, дуже гарно малював. Можливо, є якісь малюнки в зошитах, бо він завжди там малював. Футболістом був, грав у настільний теніс, він мене і навчив грати”, – розповідає однокласниця Софія Заїка.

Місце поховання: м. Рівне

ВІЙТОВИЧ
Артем Михайлович

26.05.1990 – 22.03.2022

Артем Війтович народився 26 травня 1990 року у м. Рига (Латвія). Навчався у Львівському ліцеї дизайну і будівництва, здобув професію кухара. Працював у закладах харчування України, Туреччини, Польщі. Проживав у Львові.

24 лютого за власним бажанням пішов до війська за загальною мобілізацією. 22 березня при виконанні бойового завдання під час артилерійського обстрілу біля міста Попасна Донецької області зник безвісти. 9 травня надійшла інформація  про факт смерті воїна. Йому був лише 31 рік…

Залишились мама, брат і сестра.

«Де б я не був, але найріднішою, найкращою мені є Україна» – саме ці слова постійно повторював Артем, який свого часу побував не в одній країні Європи

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

АКІНІН
Олександр Олександрович

28.08.2002 – 14.03.2022

Олександр Акінін народився 28 серпня 2002 року в селі Гільча Друга. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6. Випускник Вищого професійного училища залізничного транспорту. Гравець Здолбунівського футбольного клубу «Орли» (американський футбол).

Призваний на військову службу за контрактом. Проходив її у 24-тій бригаді ЗСУ. Загинув при виконанні бойового завдання біля міста Лисичанськ Луганської області 14 березня. Відповідно до Указу Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

«Саша був захисником на полі. Він добре знав основне правило захисту в американському футболі – ні ярду, ні дюйму назад. Так само, цим правилом, Олександр керувався по життю і на війні – ні сантиметру нашої країни загарбникові”, – зазначають у клубі “Орли”.

Місце поховання: с. Гільча Здовбицької громади

НІКІТЧУК
Павло Олексійович

17.06.1995 – 27.02.2022

Павло Нікітчук – старший солдат 2 реактивного взводу ЗСУ.

Народився 17 червня 1995 р. у м. Здолбунів. Навчався у міській ЗОШ №6. Після закінчення НаУ «Острозька академія». 10 вересня 2020 р. призваний на військову службу за контрактом.

26 лютого при виконанні бойового завдання під час ворожого артилерійського обстрілу був смертельно поранений  біля міста Васильків Київської області.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Герої не вмирають! Військові Здолбунівського району (колишнього), котрі загинули під час Операції Об’єднаних сил (ООС)

БРІК Андрій Васильович

Дата та місце народження: 14 лютого 1987 р., с. Дермань Друга, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 8 червня 2015 р., с. Гречишкине, Новоайдарський район, Луганська область.

Звання: Старший солдат.

Посада: Снайпер-розвідник.

Підрозділ: 130-й окремий розвідувальний батальйон.

Обставини загибелі: Загинув 8 червня 2015 р. опівночі у районі села Гречишкине (Новоайдарський район Луганська область) у бойовому зіткненні розвідгрупи з ДРГ бойовиків «ЛНР», отримавши смертельне поранення.

Сімейний стан: Залишились мати, сестра, дружина та двоє маленьких синів, 2011 і 2014 років народження.

Місце поховання: с. Дермань Друга, Здолбунівський район, Рівненська область.

Позивний – Шамиль.

Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 р., “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений медаллю “За військову службу Україні” (посмертно).

ВІДНІЧУК Роман Степанович

Дата та місце народження: 26 травня 1989 р., с. Богдашів, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 31 серпня 2015 р., м. Горлівка, Донецька область.

Звання: Старший лейтенант.

Посада: Заступник командира роти з озброєння.

Підрозділ: 42-й окремий мотопіхотний батальйон (57-а окрема мотопіхотна бригада).

Обставини загибелі: Загинув у ніч на 31 серпня 2015 р. під час виконання бойового завдання в районі міста Горлівка (Донецька область).

Місце поховання: с. Богдашів, Здолбунівський район, Рівненська область.

Закінчив військовий факультет Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Служив у Навчальному центрі «Десна» в танковому батальйоні, потім був інженером бронетанкової служби озброєння Академії сухопутних військ у Львові. В квітні 2014 року тричі писав рапорти щодо направлення в зону АТО, 12 серпня поїхав на фронт у складі 42-го батальйону. Взимку 2015 року був поранений, після відпустки знову повернувся на передову.

ДАЦЮК Юрій Анатолійович

Дата та місце народження: 27 січня 1987 р., с. Глинськ, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 20 січня 2015 р., Донецький аеропорт.

Звання: Солдат.

Посада: Навідник.

Підрозділ: 80-а окрема десантно-штурмова бригада.

Обставини загибелі: Зник безвісти 20 січня 2015 р. під час оборони аеропорту Донецька. Впізнаний за експертизою ДНК.

Військова операція: Оборона Донецького аеропорту.

Місце поховання: с. Глинськ, Здолбунівський район, Рівненська область.

Указом Президента України № 461/2015 від 31 липня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

ЖУК Василь Володимирович

Дата та місце народження: 29 вересня 1991 р., м. Здолбунів, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 24 січня 2015 р., м. Донецьк.

Звання: Солдат.

Посада: Снайпер.

Підрозділ: 93-я окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув 24 січня 2015 р. у бою в районі аеропорту Донецька в результаті мінометного обстрілу.

Сімейний стан: Залишились батьки та старші брат і сестра.

Місце поховання: м. Здолбунів, Рівненська область.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

МИКИТЮК Віктор Іванович

Дата та місце народження: 13 серпня 1964 р., м. Здолбунів, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 28 червня 2015 р., Бахмутський район Донецька область.

Звання: Старший лейтенант.

Посада: Командир взводу.

Підрозділ: 2-й окремий мотопіхотний батальйон (30-а окрема механізована бригада).

Обставини загибелі: Помер 28 червня 2015 р. під час несення служби в Бахмутському районі, Донецька область.

Сімейний стан: Залишилася дружина та двоє дітей.

Місце поховання: м. Здолбунів, Рівненська область

Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Нагороджений відзнакою “За оборону рідної держави” (посмертно).

Микитюк Віктор Іванович навчався в Ужгородському державному університеті, математик, викладач. В радянський час був депутатом Здолбунівської міської ради та першим секретарем Здолбунівського райкому. З 1991 року працював у ОВС, в 42 роки вийшов на пенсію в званні майора міліції. В серпні 2014 р. був призваний служити в батальйоні «Горинь», мав позивний Лис. Микитюк В. І. помер 28 червня 2015 р. внаслідок важкого захворювання, отриманого в зоні проведення АТО. Похований на кладовищі в м. Здолбунів Рівненської області на Алеї Героїв.

Справжньою братерською любов’ю любив своїх бойових товаришів, найціннішим вважав карту Донецької і Луганської областей з їхніми автографами, прагнув повернутись і боротися з ними пліч опліч до перемоги, але не зумів…

ПАЛІЧУК Руслан Степанович

Дата та місце народження: 5 липня 1977 р., с. Глинськ, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 25 грудня 2014 р., м. Лисичанськ, Луганська область.

Звання: Молодший сержант.

Посада: Командир відділення.

Підрозділ: 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

Обставини загибелі: Помер 25 грудня 2014 р. під час чергування на блокпосту в районі м. Лисичанськ, Луганська область.

Сімейний стан: Залишилися мати і старший брат.

Місце поховання: с. Глинськ, Здолбунівський район, Рівненська область.

ПЕТРЕНКО Павло Іванович

Дата та місце народження: 3 грудня 1989 р., м. Здолбунів, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.

Звання: Старший солдат резерву.

Посада: Старший стрілець-кулеметник.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ ”Донбас”.

Обставини загибелі: Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу т.зв. Зеленим коридором з Іловайського котла, пожежна машина рухалась в автоколоні батальйону “Донбас” з с. Многопілля до с. Червоносільське. На околиці с. Червоносільске пожежна машина натрапила на позицію російського танку Т-72 зі складу 6-ї окремої танкової бригади збройних сил РФ і отримала пряме попадання. Павло стріляв з кулемету “Джесіка”. Дістав 2 кулі в район серця та 1 в ногу. Загинув разом з Редом, Туром, Восьмим, Бірюком та Ахімом. Рештки «Бані» були зібрані 29 вересня 2014 року у с. Червоносільському членами різних пошукових груп та передані, як виявилося, до двох різних моргів – запорізького і дніпропетровського. 31 березня 2015 року рештки у Запоріжжі були ідентифіковані на підставі тестів ДНК та поховані 4 квітня 2015 р. у м. Здолбунів-2 (Рівненська область) на Ільпінському кладовищі. Наприкінці липня 2018 року матері Павла Ользі Петренко повідомили, що знайшли ще останки тіла її сина – в могилі під № 7201 на Краснопільському кладовищі. 2 серпня вони були ексгумовані, мати вирішила їх кремувати (кремований 3 серпня на Байковому кладовищі у Києві). Капсулу допоховали в могилу 5 серпня 2018 року..

Військова операція: Бої за м. Іловайськ.

Місце поховання: м. Здолбунів, Рівненська область.

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року, “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

Указом Президента України № 365/2015 від 27 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Досвідчений військовослужбовець, який раніше протягом трьох років проходив військову службу у 8-му окремому полку спеціального призначення ЗСУ. У червні 2014 року уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України, обійнявши посаду старшого стрільця – кулеметника резервного батальйону “Донбас”. Брав участь у багатьох боях, дістав кульове поранення, але невдозі повернувся до строю (за словами одного з побратимів, “Он сбежал из госпиталя через неделю… после трех дырок от 5,45-мм…”). Єдиний резервіст “Донбасу”, який на момент Іловайської трагедії був удостоєний державної нагороди – медалі “За військову службу Україні”, цю відзнаку було вручено його матері разом із посмертною нагородою – орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

РЄПІН Євген Вікторович

Дата та місце народження: 18 серпня 1994 р., м. Рівне.

Дата та місце загибелі: 20 березня 2015 р., с. Опитне, Ясинуватський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Розвідник-кулеметник.

Підрозділ: 81-а окрема аеромобільна бригада.

Обставини загибелі: Загинув 20 березня 2015 р. під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля с. Опитне. Разом з Євгеном загинув старшина М. Ридзанич.

Сімейний стан: Залишилися батьки.

Місце поховання: м. Рівне, Алея Героїв кладовища «Нове» (фото надгробку: ).

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Згідно рішення Рівненської міської ради № 5756 від 17 вересня 2015 р. присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне» (посмертно).

Закінчив Рівненський технічний коледж Національного університету водного господарства та природокористування за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічної і нафтогазопереробної промисловості». Добровольцем пішов на фронт, де долучився до лав УНСО, з листопада 2014 року був зарахований до 81-ї бригади як кулеметник-розвідник.

САПОЖНІКОВ Олексій Юрійович

Дата та місце народження: 29 березня 1989 р., м. Здолбунів, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 14 травня 2015 р. (помер від поранень).

Звання: Солдат.

Посада: Снайпер.

Підрозділ: 24-й окремий штурмовий батальйон ”Айдар”.

Обставини загибелі: 8 травня 2015 р. поблизу смт Новотошківське (Попаснянський район Луганська область), отримав тяжке осколкове поранення під час атаки російських збройних формувань на 29-й блокпост на трасі «Бахмутка». Був прооперований у Лисичанську, пізніше переведений до міста Харків. 14 травня, не приходячи до свідомості, помер від отриманих поранень у Харківському шпиталі.

Сімейний стан: Залишилися батьки, молодший брат, дружина та двоє дітей.

Місце поховання: м. Здолбунів, Рівненська область

ШОЛУДЬКО Олександр Михайлович

Дата та місце народження: 16 червня 1988 р., с. Уїздці, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 20 жовтня 2015 р. (помер від поранень).

Звання: Солдат.

Посада: Сапер.

Підрозділ: 24-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: 12 жовтня 2015 р., в районі 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка», поблизу смт Новотошківське (Луганська область), під час виконання бойового завдання підірвався на «розтяжці». Від вибуху Олександр втратив руку та багато крові. Помер не приходячи до свідомості у Харківському військовому шпиталі 20 жовтня 2015 р.

Сімейний стан: Залишилися дружина та донька.

Місце поховання: с. Уїздці, Здолбунівський район, Рівненська область.

Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ШОЛУДЬКО Сергій Олексійович

Дата та місце народження: 26 березня 1977 р., смт Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 23 вересня 2015 р., с. Кременівка, Володарський район, Донецька область.

Звання: Старшина.

Посада: Головний сержант-командир гармати.

Підрозділ: 56-а окрема мотопіхотна бригада.

Обставини загибелі: Помер 23 вересня 2015 р. під час несення служби в районі с. Кременівка, Володарський район, Донецька область.

Місце поховання: смт. Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область

ЯКИМЧУК Тарас Володимирович

Дата та місце народження: 6 вересня 1993 р., смт Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 24 липня 2014 р., м. Первомайськ, Луганська область.

Звання: Солдат.

Посада: Розвідник.

Підрозділ: 140-й окремий центр спеціального призначення.

Обставини загибелі: Загинув 24 липня 2014 р. коли КАМАЗ, на якому їхали спецпризначенці потрапив під перехресний вогонь із засідки поблизу м. Первомайськ, Луганська область. Разом з Тарасом загинули сержант А. Чабан, сержант В. Черкасов та сержант В. Кобернюк.

Сімейний стан: Залишились батьки.

Місце поховання: смт. Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область (фото надгробку: ).

Нагороджений відзнакою Міністра Оборони України «За воїнську доблесть».

Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 р., “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Згідно рішення Рівненської міської ради № 5756 від 17 вересня 2015 р. присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне» (посмертно).

На честь Тараса Якимчука перейменовано вулицю у рідному селищі, встановлено меморіальні дошки на будівлях Мізоцького навчально-виховного комплексу “Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – ліцей” та спортивного клубу, де він навчався та тренувався, а також меморіальний знак навпроти місцевого храму УПЦ-КП.

ЯРОШЕНКО Андрій Вікторович

Дата та місце народження: 28 грудня 1982 р., м. Здолбунів, Рівненська область.

Дата та місце загибелі: 11 червня 2015 р., м. Новогродівка, Донецька область.

Звання: Солдат.

Підрозділ: 55-а окрема артилерійська бригада.

Обставини загибелі: Помер 11 червня 2015 р. під час несення служби в районі м. Новогродівка, Донецька область.

Місце поховання: м. Здолбунів, Рівненська область (фото надгробку: ).

Працював в Дистанції енергопостачання-3 Львівської залізниці (ЕЧ-3), на посаді електромеханік.