СИМОНЕНКО Сергій Ростиславович

13.07.1974 – 13.04.2026

Сергій Симоненко народився та зростав у селищі Просяна на Дніпропетровщині. У 18 років пішов до армії, де власними вчинками здобув авторитет серед побратимів. Згодом працював: далекобійником, водієм пожежного автомобіля, на будівництві. І завжди залишався щирою, доброю та надійною людиною. Сергій був почесним донором. Він любив музику, грав на гітарі, захоплювався малюванням. Полюбляв бувати на риболовлі. Для друзів і знайомих він був душею компанії. А для своїх чотирьох дітей – турботливим батьком, мудрим порадником і надійною опорою.

З початком повномасштабної війни він прагнув стати до лав захисників України. Та стан здоров’я не дозволив йому зробити це одразу.

Життя змусило його залишити рідний дім. У серпні 2025 року приїхав до Здолбунівської громади. А вже в грудні того ж року пішов на військову службу, щоб стати на захист рідної землі. Але після хвороби його життя обірвалося 13 квітня 2026 року.

ШЕВЧУК Вадим Володимирович

25.04.1993 – 11.03.2026

Вадим Шевчук народився у Здолбунові, закінчив місцеву гімназію. Змалку займався у театральній студії «Не плач». Здобувши середню освіту, уклав контракт та проходив службу у Криму. Після окупації Криму повернувся додому. Вадим дуже любив життя. Мріяв стати режисером, захоплювався творчістю видатного українського поета Грицька Чубая.

Згодом перебував за кордоном. Однак після початку повномасштабного вторгнення повернувся додому та за кілька днів пішов до військкомату.

Воював у 35-й окремій штурмовій бригаді морської піхоти. Захищав Авдіївку, Вугледар, Мар’їнку, За звитягу отримав берет кольору морської хвилі – символ братерства Морської піхоти ЗСУ, що уособлює мужність та стійкість.

Мав позивний «Професор». З власної ініціативи брав участь у курській операції, хоч і був визнаний обмежено придатним до військової служби. Після поранення та лікування служив на Сумському напрямку оператором дронів. Мав низку нагород та відзнак.

11 березня 2026 року Вадим Шевчук загинув, мужньо виконавши військовий обов’язок. Йому назавжди 32…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ТРИНІТКО Олег Валерійович

8.12.1973 – 24.02.2026

Олег Тринітко народився  у Здолбунові, зростав разом з сестрою та братом. Закінчивши дев’ятирічку у Здолбунівській ЗОШ №2, вступив до Рівненського автодорожнього технікуму та здобув фах техніка-механіка. Працював на СТО, згодом займався будівельними роботами. Захоплювався грою в шахи, спортом, ремонтом електротехніки. Був добрим та щирим.

До війська пішов у липні 2025 року, хоча мав поганий слух та часто хворів. Спочатку перебував на Рівненському полігоні, пізніше ніс службу на Івано-Франківщині у підрозділі  протиповітряної оборони. Через хворобу не зміг бути на передовій, однак сумлінно ніс службу у тилу.

На жаль, 24 лютого 2026 року солдат Олег Тринітко помер під час несення служби внаслідок гострої легеневої недостатності. Йому назавжди 52…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ЯВОРСЬКИЙ Михайло Васильович

1.12.1985 – 11.01.2026

Михайло Яворський народився у селі Підцурків, зростав з братом та сестрою. Навчався у Глинській ЗОШ, згодом здобув професію «Кравець з пошиття та ремонту взуття» у Березнівському ВПУ. Пройшов строкову службу в армії, повернувшись, працював у Здолбунові. Одружився, у сім’ї народилася донечка. Михайло був турботливим батьком та чоловіком, доброю та надійною людиною.

До війська пішов у 2015-му. Півтора року служив у зоні АТО на Донецькому напрямку. Повернуся додому, працював на будівництві.

Але згодом, у  вересні 2024 року, Михайло знову став до лав Сил оборони. У війську був оператором безпілотних апаратів. У грудні 2025 року отримав відзнаку Президента «За оборону України».

На початку цього року Михайло приїхав додому у відпустку, провів час з рідними. Потім – знову на службу. І вже за кілька днів родина отримала страшну звістку.  11 січня 2026 року на Донеччині Михайло отримав фатальні смертельні поранення внаслідок удару дроном противника по бронемашині, у якій їхали бійці. Йому назавжди 40 років.

Місце поховання: с. Підцурків

КІЙЧЕНКО Віталій Тарасович

9.08.1992 – 9.12.2025

Віталій Кійченко народився і виріс у Здолбунові, навчався у Здолбунівській ЗОШ №6,  а згодом здобув фах столяра-будівельника у Здолбунівському ВПУЗТ.

Певний час був на заробітках за кордоном, потім працював будівельником. Віталія знали як щиру та добру людину.

У грудні 2024 року він став до лав захисників України. Служив на Харківському напрямку у 101 батальйоні 61-ї окремої механізованої Степової бригади.

9 грудня 2025 року Віталія не стало. Йому було лише 33 роки. У нього залишилися маленький син і батьки. Батько Віталія також захищає Україну.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

БІЛОУС ІГОР ЮРІЙОВИЧ

21.10.1967 – 7.11.2025

Ігор Білоус переїхав до Здолбунівської громади з півдня України. У квітні 2022 року родина з великими зусиллями виїхала з вже окупованого на той час міста Нова Каховка та оселилася в с. Ільпінь.

Свого часу Ігор Білоус закінчив Херсонський національний технічний університет та здобув спеціальність інженера-технолога. Працював на підприємствах у Херсоні, згодом – на ТОВ «Завод крупних електричних машин» у Новій Каховці. Переїхавши до Здолбунівської громади, працював на підприємстві «МААНС» фрезерувальником. Ігор завжди багато читав, був дуже доброю та щирою людиною, намагався усім допомагати та бачив у людях лише хороше, розповідає про нього дружина.

До війська пішов у січні 2023 року.  Служив у 33-й окремій механізованій бригаді. Спочатку перебував на полігоні в Ужгороді, потому виконував бойові завдання на важких напрямках Запоріжжя та Донеччини.

Згодом рідні отримали важку звістку про те, що 28 квітня 2024 року Ігор Білоус зник безвісти. На сьогодні його загибель підтверджена рішенням суду.

ЩЕРБАТЮК Валерій Анатолійович

21.09.1974 – 1.11.2025

Валерій Щербатюк народився у в селі Новосілки, зростав разом зі старшим братом. Закінчив місцеву школу, згодом здобув професію механізатора в Острозькому ПТУ.

Пройшов строкову службу в армії. Потому працював у рідному селі. Полюбляв мати справу з технікою, був дуже працьовитим. Мав добре серце, був турботливим батьком для двох доньок.

На захист України Валерій став у січні 2023 року. Спочатку проходив навчання у Львові та Ужгороді. Далі – служба в 68-й окремій єгерській бригаді  імені Олекса Довбуша. Був старшим механіком з ремонту броньованої техніки. Воював на Харківському та Донецькому напрямках. Воєнний шлях був важким і дався взнаки: здоров’я було підірване.

Старший сержант Валерій Щербатюк, відданий військовій присязі, помер 1 листопада 2025 року, перебуваючи на лікуванні в Чернігівській обласній лікарні. Йому був 51 рік.

Місце поховання: с. Новосілки

РОБЕЙКО Денис Сергійович

22.01.1991 – 11.10.2025

Денис Робейко народився у Сакському районі АР Крим. Після смерті мами батько з маленьким Денисом переїхали на Сарненщину, а згодом – у село Ільпінь. Хлопчика виховували батько та названа мама. Денис навчався у початковій школі с. Ільпінь, згодом – у Здолбунівській ЗОШ № 4. Потому вступив до Здолбунівського ВПУЗТ, де здобув професію «оглядач ремонтних вагонів». Працював на залізниці, згодом на місцевому цементному підприємстві.

Як розповідає його дружина, Денис був добрим, чуйним, врівноваженим, дуже хорошим батьком для двох діток.

До лав Сил оборони став у червні 2023 року. Після навчання  воював на Донеччині, згодом – на Харківському та Дніпропетровському напрямках.  Служив в 42-й ОМБР оператором відділення протитанкових ракетних комплексів взводу і роти. За самовіддане служіння Батьківщині Денис Робейко нагороджений  відзнакою ОТУ «Харків» – медаллю «Хоробре Серце», грамотами та подяками.

11 жовтня 2025 року Денис зателефонував дружині, а ввечері зв’язок обірвався. З 12 жовтня він вважався  безвісти зниклим. Але рідні чекали до останнього. Та ДНК-експертиза підтвердила: солдат Денис Робейко загинув 11 жовтня 2025 року біля н. п. Новопавлівка Дніпропетровської області. Йому назавжди 34 роки. Без батька залишилися донька та син.

Місце поховання: с. Орестів

ЯКИМЧУК Валерій Леонідович

26.06.1987 – 3.10.2025

Валерій Якимчук народився у сім’ї, де дітям змалку прищеплювали любов до України. Закінчивши Здолбунівську ЗОШ І-ІІІ ст. №6, вступив до НУВГП, здобув спеціальність інженера газо- та теплопостачання.

Згодом працював на підприємстві «Ферозіт» у м. Рівне, потім займався підприємництвом. Одружився, в родині народився син Ілля.

Коли почалася повномасштабна війна, Валерій з братом пообіцяли один одному, що не залишаться осторонь та підуть захищати Україну. Він одразу вирушив до військкомату. Та оскільки бойового досвіду не мав, до війська його взяли не одразу.

Валерія мобілізували у вересні 2022-го. Спочатку було навчання у Великій Британії, згодом – в Італії. Бойовий шлях проходив в 503 окремому батальйоні морської піхоти, службою в якому Валерій дуже пишався. Був командиром відділення, відданим і щирим побратимом. Брав участь у найважчих боях. Проте рідним завжди казав, що у нього все добре. Мав низку нагород, серед яких – медаль  «За поранення», нагрудний знак «Ветеран війни – Учасник бойових дій».

Коли приїздив додому, проводив час з сім’єю. На жаль, за час великої війни так і не побачився з братом, який теж служить в Силах оборони.

3 жовтня 2025 року сержант Валерій Якимчук, відданий військовій присязі, отримав несумісні з життям поранення  внаслідок атаки безпілотника на Донеччині. Йому було 38 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПАРІПА Сергій Володимирович

15.03.1978 – 14.07.2025

Сергій Паріпа народився у селі Уїздці. Зростав зі старшою сестрою, навчався в Уїздецькій ЗОШ І-ІІІ ст. Згодом вступив до професійно-технічного училища на Хмельниччині, де здобув професію телерадіомайстра.

Любив рідне село, посадив у садку понад 60 дерев. З 1998 року працював на здолбунівському підприємстві «Волинь-Цемент» електриком.

Коли в країні почалася АТО, приєднався до сил тероборони, брав участь у навчаннях з військової підготовки. А після повномасштабного вторгнення вже 26 лютого 2022 року –  увійшов до складу 56-го батальйону 104-ї окремої бригади ТрО. 1 березня  2022 року  був призваний на військову службу.  Служив на кордоні з Білоруссю, згодом на Донеччині, Херсонщині, Харківщині. Понад три роки запеклих боїв,  важких втрат.

За вагомий внесок у захист України  Сергій Паріпа був нагороджений державною нагородою – Нагрудним знаком  «Ветеран війни».  Також нагороджений відзнакою командира 104-ї ТРО України

Головний сержант Сергій Паріпа загинув 14 липня 2025 на Харківському напрямку. Йому було 47 років.

«Сергій був з тих, хто ніколи не стояв осторонь. Допомагав кожному, не чекаючи подяк. Мав велику душу й чисте серце. У строю – взірець витримки і гідності, у житті – людина, яку поважали всі. Його втрата – це рана для кожного з нас. Але водночас – це велика честь, що ми мали змогу служити поруч із ним», – розповідають побратими.

Місце поховання: кладовище с. Ільпінь (м-н Дубки).

ВИШНЕВСЬКИЙ Іван Володимирович

12.01.1978 – 1.07.2025

Іван Вишневський народився у селі Глинськ, зростав разом зі старшою сестрою. Закінчивши місцеву школу, вступив до Здолбунівського СПТУ №2 та здобув професію «оглядач вагонів». Згодом працював на будівництві. Полюбляв ремонтувати техніку, працювати на землі, Мав добре серце та любив рідних.

У 2015 році Іван пішов захищати Україну та півтора роки відслужив у зоні АТО. А в березні 2022-го знову став на захист України. Ніс службу у 97-й, а згодом – у 100-й окремій механізованій бригаді. Понад три роки захищав країну на найнебезпечніших напрямках. Мав низку відзнак та нагород: відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції»; відзнаку «За вірність присязі», відзнаку ВГО «Звитяга» «За заслуги»; нагрудний знак «Учасник АТО»; нагрудний знак «Ветеран війни».

Майстер-сержант Іван Вишневський помер 1 липня 2025 року, перебуваючи на Харківщині. Йому було 47 років.

Місце поховання: с. Глинськ.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Сергій Степанович

09.05.1982 – 21.06.2025

Сергій Добровольський народився у Здолбунові. Зростав разом зі старшим братом. Завершивши навчання у міській ЗОШ №3, здобув професію автослюсаря в Квасилівському СПТУ №16. Згодом пройшов строкову військову службу. Повернувшись додому, працював на підприємствах «Укрцемремонт», «Квант», а потім – на меблевій фабриці в селищі Квасилів. Завжди був добрим та щирим, у всьому допомагав рідним, тішився сином Дмитром.

Після вторгнення у грудні 2022 року пішов добровольцем до військкомату. Його тричі повертали додому, але наприкінці грудня Сергій Добровольський був зарахований до складу 119 бригади ТРО. Спочатку проходив навчання на Львівщині, у квітні 2023 року вирушив на Запорізький напрямок. У липні того ж року під час безпосереднього зіткнення з ворогом стрілець-помічник гранатометника Сергій Добровольський зник безвісти. Відтоді мама та всі рідні жили надією, зверталися до всіх можливих інстанцій і вірили, що знайдуть Сергія.

У жовтні 2023 року рідні впізнали його, пораненого та закривавленого, на одному з російських сайтів, де виставляли фото та інтерв’ю військовополонених. Після тривалих пошуків надійшла звістка, що Сергій перебуває в Горлівці на Донеччині. Згодом його перевели до колонії на Луганщину. Важко уявити, що довелося пережити бійцеві за 22 місяці перебування в полоні…

А 24 травня 2025 року мама Галина Іванівна дізналася про те, що Сергія звільнено. Вона одразу поїхала до Вінниці, де повернені з полону бійці проходили реабілітацію та лікування. 17 червня Сергій повернувся у Здолбунів. Його радісно зустрічали знайомі та близькі. Та він побув вдома зовсім недовго. Уночі 21 червня Сергій помер внаслідок гострої серцевої недостатності. Йому було 43 роки.

Місце поховання: кладовище с. Ільпінь (м-н Дубки).

ТЕРЕБІЙЧУК Артур Олександрович

24.08.1989  – 11.06.2025

Артур Теребійчук народився у Здолбунові, навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 3, продовжив навчання у ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Згодом здобув професію столяра у Здолбунівському професійному ліцеї залізничного транспорту. У 2010 році підписав контракт з Військово-морськими Силами ЗСУ, служив у званні старшого матроса. Коли контракт завершився, повернувся додому, працював на підприємстві «Квант», згодом – будівельником, охоронцем. Завжди підтримував маму, яка виховала його сама. Захоплювався кулінарією, ремонтом автомобілів.

Коли почалася АТО, у 2014 році приєднався до ГО «Правий сектор Рівне», перебував в зоні бойових дій у місті Артемівськ, (нині Бахмут), за що отримав Нагрудний знак   «Учасник АТО». А після повномасштабного вторгнення одразу добровольцем став на захист України. Спочатку перебував на Яворівському полігоні, згодом воював на Запоріжжі, Донеччині. Виконуючи бойове завдання, отримав численні поранення, обмороження кінцівок. Перебував на лікуванні, а згодом повернувся до побратимів на запорізький напрямок. Проте наслідки поранення давалися взнаки…

11 червня 2025 року старший солдат Артур Теребійчук помер в Запорізькій обласній клінічній лікарні. Йому назавжди 35.

Місце поховання: кладовище с. Ільпінь (м-н Дубки).

ШАТІЛОВ Микола Петрович

25.12.1976 – 11.06.2025

Микола Шатілов народився на Хмельниччині. Пізніше родина переїхала до Казахстану. Микола зростав у дружній сім’ї разом з двома братами. Згодом здобув професію тракториста. Коли молодший брат поїхав навчатися до Здолбунова, то Микола вирушив з ним. Тут зустрів свою майбутню дружину. У сім’ї народилося троє синів.

Микола працював водієм у ПАТ «Рембуд», згодом –  у ПАТ «Дікергофф Цемент Україна», а потім їздив за кордон далекобійником. Вільний час присвячував родині, був вправним господарем, чудовим прикладом для синів і надійним чоловіком для дружини.

Напередодні повномасштабного вторгнення Микола повернувся з чергової поїздки, і вже зранку 24 лютого пішов до військкомату. На захист України добровольцями стали й двоє його братів.

Ніс службу на Донеччині, Луганщині, Харківщині. За час служби отримав низку почесних грамот, подяк та відзнак:  медаль «Захиснику Харкова. За честь! За славу, за народ!», відзнаку командира 14-ї окремої механізованої бригади ім. Князя Романа Великого, медаль «Незламним героям російсько-української війни», відзнаку Міністра оборони України «За поранення». У 2023 році був нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня».

Микола тричі отримував контузії, потребував лікування. Та, попри наполягання дружини, не хотів кидати своїх побратимів. Увечері 11 червня 2025 року поговорив з дружиною та вирушив на бойове завдання. На жаль, воно стало останнім. Рядовий Микола Шатілов загинув внаслідок ворожого обстрілу на Харківщині. Йому було 48 років.

Місце поховання: с. Новомильськ.

БЛАГА Сергій Миколайович

13.05.1987 – 5.06.2025

Сергій Блага народився у Здолбунові, зростав разом з сестрою. Закінчивши дев’ятирічку у  ЗОШ І-ІІІ ст. № 6, вступив до Здолбунівського професійного ліцею залізничного транспорту та здобув професію  муляра-штукатура, газоелектрозварювальника.

Після строкової служби в армії у 2007 році Сергій продовжив займатися військовою справою, уклавши контракт. Згодом брав участь в Антитерористичній операції. У 2014-2017  роках воював на Луганщині.  Був водієм: вивозив з бою поранених, доставляв боєприпаси. У 2017 році Сергія перевели до Рівного, згодом – на Житомирщину.  Після початку повномасштабного вторгнення він воював на Херсонському напрямку, служив в 36-й окремій бригаді морської піхоти.

Сергій Блага мав багато відзнак та нагород. Адже завжди стійко та мужньо виконував бойові завдання. Телефонуючи рідним, ніколи ні на що не нарікав. Удома його чекали батьки, сестра, наречена.

Йдучи на завдання 22 квітня 2025 року, Сергій подзвонив  мамі та попередив, що кілька днів може бути поза зв’язком. Це була остання розмова… У червні того ж року рідні отримали сповіщення, що Сергій зник безвісти. Вірили, що він живий. Проте загибель героя згодом підтвердилася.

Старший матрос Сергій Блага загинув 5 червня 2025 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині. Воїну назавжди 38…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ХОМЕНЧУК Михайло Вікторович

20.11.1993 – 10.05.2025

Михайло Хоменчук  народився у с. Загороща. Зростав разом з старшим братом.  Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 5, згодом здобув професію будівельника у Здолбунівському ВПУЗТ. Працював на будівництві. Цінував кожну мить, проведену з родиною. Захоплювався риболовлею, був добрим та щирим.

Коли почалася повномасштабна війна, Михайло не зміг залишатися вдома. 24 лютого пішов до військкомату, записався добровольцем та  став на захист Батьківщини.

Служив в 14-й окремій механізованій бригаді імені Романа Великого.  Разом з побратимами першим став на загарбницькому шляху окупанта. Понад три роки його шлях пролягав крізь найгарячіші точки фронту: Вугледар, Лисичанськ, Бахмут, Куп’янський напрямок. Мав нагороди, серед яких – нагрудний знак «Ветеран війни».

Головний сержант Михайло Хоменчук загинув 10 травня 2025 року внаслідок ворожого обстрілу  у Куп’янському районі Харківської області. Йому був лише 31 рік. Без батька залишився маленький син Дмитрик.

Місце поховання: с. Загороща, Корнинська ТГ

ФОМЧЕНКО Олександр Володимирович

18.04.1977 – 29.04.2025

Олександр Фомченко народився на Сумщині. Згодом родина переїхала у Здолбунів. Олександр зростав разом зі старшим братом, навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №2. Закінчивши дев’ятирічку, продовжив навчання у Мирогощанському радгосп-технікумі та здобув професію зоотехніка. Працював на різних підприємствах. Останнє місце роботи – ТзОВ «Укрцемремонт Плюс».  У мирному житті був добрим, готовим завжди прийти на допомогу. Змалку захоплювався футболом, вболівав за київське «Динамо» та рівненський «Верес».

На захист України став одразу після початку повномасштабної війни – у  березні 2022 року.  Перебуваючи на передовій, молодший сержант Олександр Фомченко не раз дивився смерті у вічі. Завжди сумлінно  виконував накази і бойові завдання, за що був нагороджений відзнакою за підписом Президента України.

У 2023 році під час виконання бойового завдання отримав серйозне поранення, й відтоді перебував на реабілітації. 29 квітня 2025 року серце Олександра зупинилось.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КОВАЛЬЧУК Юрій Іванович

26.04.1975 – 24.04.2025

Юрій Ковальчук народився у м. Здолбунів. Тут пройшло його дитинство. Навчався у місцевій ЗОШ І-ІІІ ст. №4. Згодом вступив до Здолбунівського ПТУ №2. В останні роки працював у КП «Здолбунівське».

На військову службу Юрія призвали у серпні 2024 року.  Він виконував бойові завдання на Харківському напрямку. Продовжував захищати Україну навіть після поранення та контузії. Любов до Батьківщини Юрій передав і своїм дітям: його старший син теж став на захист держави. У хвилини тиші, між боями, телефонував дружині,  сумував за дітьми, а особливо за маленьким онуком.

Юрій Ковальчук прийняв останній бій і загинув внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» на Харківщині 24 квітня 2025 року. Йому було 49 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ФЕДОРОВ Володимир Володимирович

14.07.1989 – 15.04.2025

Володимир Федоров – здолбунівчанин. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 6, згодом вступив  до Рівненського  економіко-гуманітарного інституту.

Після навчання працював в ТзОВ «Електромобіл». Володимир був чуйним та добрим, його любили друзі, поважали сусіди. Захоплювався технікою, ремонтував телефони, мотоцикли.

На захист України став в  листопаді 2023 року. Спочатку було  навчання на сапера в Кам’янець-Подільському. Згодом проходив службу в 65-й окремій механізованій бригаді на Запорізькому напрямку. Як військовий сапер працював на передовій, часто під обстрілами. Володимир був нагороджений грамотою за вагомий внесок у справу захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також нагрудним знаком «Ветеран війни – Учасник бойових дій». У 2024-му отримав контузію, однак після реабілітації знову став у стрій.

Старший солдат Володимир Федоров загинув 15 квітня 2025 року внаслідок влучання ворожого дрона у місце розташування підрозділу на Запоріжжі. Йому було 35 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

БАБАК Олександр Петрович

21.07.1973 – 13.03.2025

Олександр Бабак народився на Острожчині, зростав у великій і дружній родині. Закінчив Миротинську ЗОШ, після чого продовжив навчання в СПТУ №3. Згодом працював, зокрема і  в ТОВ «Укрцемремонт». Дуже любив своїх рідних. Полюбляв працювати з технікою, захоплювався риболовлею. Обожнював квіти, особливо – троянди.

На захист України Олександр став у лютому 2023 року.  Боронив нашу державу протягом двох років. Служив в  14  окремій механізованій  бригаді імені князя Романа Великого на Куп’янському напрямку.  Пройшов через пекло обстрілів та вибухів, холод і біль втрат. Був поранений, пройшов реабілітацію і після лікування знову став у стрій. Мав нагороду – нагрудний знак «Ветеран війни – Учасник бойових дій».

На жаль, молодший сержант Олександр Бабак помер 13 березня 2025 року на Харківщині. Йому був 51 рік. У нього залишилися дружина та син, мама, сестри та брати.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ГОНЧАРУК Володимир Васильович

11.07.1976 – 4.03.2025

Володимир Гончарук народився у селі Копиткове. Зростав разом з сестрою та братом. Закінчивши Копитківську ЗОШ, здобув професію механіка. Після строкової служби в армії працював у різних організаціях.

До війська Володимир Гончарук мобілізувався у 2022 році. Згодом, у 2023-му, підписав контракт. Навчання проходив в Житомирі, далі вирушив на службу стрільцем-гранатометником на Донеччині. Згодом – Курський напрямок.

Служив у розвідці, брав участь у небезпечних операціях. Загалом Володимир перебував на передовій понад три роки.

У березні 2025 року родині сповістили, що Володимир вважається зниклим безвісти. Рідні чекали і сподівалися на диво. Однак зрештою ДНК-експертиза підтвердила: солдат Володимир Гончарук, вірний військовій присязі, загинув у Курській області рф під час виконання бойового завдання 4 березня 2025 року. Йому назавжди 48.

Місце поховання: с. Копиткове

ЛАБА Сергій Петрович

18.03.1968 – 17.02.2025

Сергій Лаба народився у Здолбунові, зростав зі старшою сестрою. Здобувши середню освіту у міській ЗОШ № 2, продовжив навчання у Кременчуцькому гірничо-металургійному технікумі за фахом «технічне обслуговування і ремонт автомобілів». Закінчивши навчання, працював водієм на місцевому цементно-шиферному комбінаті.

Сергій був щедрим та добрим, дуже любив рідних. Завжди був готовий допомагати іншим. Захоплювався грою на гітарі.

На захист України став у серпні 2023 року.  Пройшов навчання в Кам’янець-Подільському. Служив у 142-й окремій механізованій бригаді в саперно-мінерному підрозділі. Воював на Чернігівщині, Луганщині та  Донеччині.

За мужність, сумлінну військову службу, високий професіоналізм був неодноразово нагороджений грамотами.

16 лютого 2025-го Сергій повідомив,  що  йде на завдання і, можливо, деякий час буде поза зв’язком. Це була остання звістка від нього… Він загинув 17 лютого 2025 року під час ведення бойових дій на Донеччині. Йому було 56 років. Без батька залишився син.

«Мій чоловік – найкращий. Я таких людей, як він, не зустрічала. Він дуже любив своє місто, дуже любив життя… Мій найкращий друг, мій однокласник, моя опора», – каже про нього дружина.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КРАЛЬСЬКИЙ Іван Миколайович

7.07.1988 – 8.02.2025

Іван Кральський народився у Здолбунові. Закінчивши навчання у міській ЗОШ №6, вступив до Квасилівського професійного коледжу та здобув спеціальність кухаря-кондитера. Згодом працював та завжди залишався відповідальною й щирою людиною. Любив музику і спорт, грав на гітарі, захоплювався футболом. Був люблячим чоловіком для дружини, турботливим татом, сином, найкращим хресним та добрим племінником, вірним другом.

Він не зміг залишатися осторонь, коли ворог прийшов на українську землю. Уже 25 лютого 2022 року пішов до військкомату, записався добровольцем, і 10 березня став на захист України. Ніс службу на Одещині, Херсонщині та Донеччині.

8 лютого 2025 року Іван Кральський зник безвісти на Донеччині. На жаль, згодом загибель героя підтвердилася… Матрос Іван Кральський, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув 8 лютого 2025 року у результаті штурмових дій противника.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

МИХАЛЬЧУК Анатолій Володимирович

12.04.1970 – 21.01.2025

Анатолій Михальчук народився у Здолбунові. Закінчивши навчання у школі, вступив до Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, здобув професію «машиніст тепловоза».  Спочатку працював на залізниці, згодом на будівництві. Життя його було наповнене любов’ю до своєї родини. Анатолій захоплювався футболом, завжди був чуйним та щирим. Завжди прагнув усіх вислухати та допомогти, розповідає про чоловіка його дружина.

На захист України Анатолій став у травні 2022 року, пішовши до війська добровольцем. Разом з побратимами  у складі 60 окремої механізованої Інгулецької бригади тримав оборону Донеччини. Саме на цьому напрямку прийняв свій останній бій.

Молодший сержант Анатолій Михальчук загинув при виконанні бойового завдання 21 січня 2025 року внаслідок мінометного обстрілу.  Йому назавжди 54 роки. В Анатолія Михальчука залишилося двоє доньок та син, дружина та батько.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ТОФОРОВ Валерій Анатолійович

04.06.1979 – 18.01.2025

Валерій Тофоров народився в м. Березне. Згодом родина переїхала в Черкаську область. Завершивши навчання в школі, здобув професію електрогазозварювальника. Працював в Києві, де й познайомився з майбутньою дружиною. Згодом сім’я переїхала в село Дермань, потім в Здолбунів. Валерій працював різноробом.

До війська його призвали у квітні 2024 року. Служив у складі 42-ї окремої механізованої бригади. Разом з побратимами захищав країну на Харківщині, Донеччині. Перебуваючи на бойових позиціях, де йшли важкі бої, постійно телефонував дітям, проте ніколи ні на що не скаржився. Мав позивний «Кот».

Солдат Валерій Тофоров загинув на Донеччині 18 січня 2025 року, виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну. Йому було 45 років. У нього залишилися син та дві доньки.

Місце поховання: с. Дермань Друга

ПАЗЮК Ігор Ігорович

01.04.1987 – 4.01.2025

Ігор Пазюк народився у Здолбунові, навчався в міській ЗОШ № 6. Потому вступив до Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту та здобув професію «оглядач вагонів». Ігор був вихованцем 18-ї харцерської дружини «Скеля» у Здолбунові.

Працював у вагонному депо, згодом перейшов на роботу до ПрАТ «Рівнеазот». Був справедливим та чесним, увесь вільний час присвячував родині, особливо – дітям.

До війська він став у 2022 році. Служив в 79-й окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді, яка виконувала бойові завдання на різних напрямках сходу України. Згодом перебував на лікуванні. У листопаді 2023 року Ігор знову став до лав ЗСУ. Служив в 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді старшим стрільцем. Воював на Запорізькому, Сумському напрямках, згодом – у Курській області рф. Часто телефонував дружині. Востаннє поспілкувалися 3 січня.

4 січня 2025 року солдат Ігор Пазюк, виконуючи військовий обов’язок, загинув під час штурмових дій противника у Курській області. Йому було 37 років. Без батька залишилися син та донька.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ДУЙ Олександр Васильович

02.06.1973 – 14.01.2025

Олександр Дуй народився у Корці. Згодом родина  переїхала до Здолбунова. Олександр навчався у місцевій загальноосвітній школі № 6. Потому вступив до  Квасилівського ПТУ № 16, де отримав професію зварювальника. Працював у кузні, бував на заробітках за кордоном, згодом працював на підприємстві «Волинь-Цемент». Був добрим, відповідальним та чуйним, любив своїх рідних. Полюбляв проводити час на дачі та працювати на землі.

До війська його мобілізували у липні 2023 року. Спочатку пройшов навчання, згодом служив в 10-й окремій стрілецькій бригаді кулеметником. Олександр пройшов важкий шлях війни: захищав Україну під Куп’янськом,  Слов’янськом,  Краматорськом, на Бахмутському напрямку. Щодня робив можливе і неможливе, щоб перемога настала якнайшвидше.

14 січня 2025 року солдат Олександр Дуй загинув на Донеччині внаслідок скиду з БПЛА вибухового пристрою. Йому був 51 рік. У нього залишилися донька, мама та сестра.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ПРИХОДЬКО Андрій Вікторович

25.03.1984 – 11.01.2025

Андрій Приходько народився у Здолбунові. Закінчив міську загальноосвітню школу № 5, потому вступив до  Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, де здобув професію «монтер колії». Працював у КП «Здолбунівське», монтером колії в ПЧ-7, на фермі ПСП «Хлібороб».

Завжди був добрим, щирим, допомагав по господарству дружині.  Захоплювався риболовлею. Колеги згадують його  як надійну, дбайливу та працьовиту людину.

До війська Андрія мобілізували у листопаді 2024 року. Службу проходив у  95-й окремій десантно-штурмовій бригаді.

11 січня 2025 року солдат Андрій Приходько, відданий військовій присязі на вірність українському народові, загинув у Курській області рф.  Йому було 40 років.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

КАСАТКІН Роман Валерійович

03.01.1996 – 04.01.2025

Роман Касаткін народився у  Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1. Закінчивши дев’ятирічку, вступив до Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, де здобув спеціальність будівельника.  Завершивши навчання, працював  різноробочим.

До лав Збройних сил України Романа мобілізували у вересні 2024 року. Спочатку він проходив навчання. Згодом через стан здоров’я перебував у медзакладах  міст Суми, Житомир. Роман Касаткін помер 4 січня 2025 року. Йому було 29 років. Без брата залишилися троє сестер та брати, без онука – бабуся.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ДОВГАЛЬ Олег Михайлович

26.05.1975 -16.12.2024

Олег Довгаль народився у Миргороді на Полтавщині. Зростав у дружній сім’ї разом з сестрою. Завершивши навчання у школі, вступив до Одеської національної академії зв’язку та здобув спеціальність «електрозв’язківець». Згодом працював у АТ «Укртелеком»,  у компанії «Воля».

Олег Довгаль мав сім’ю, багато друзів. Любив читати, особливо історичну літературу, із задоволенням проводив час на риболовлі.

У травні 2022 року його мобілізували до Сил оборони України. Служив в 47-й окремій інженерній бригаді.

Капітан Олег Довгаль віддав життя за Україну 16 грудня 2024 року. Йому назавжди 49 років. Без батька залишилися син та донька.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ЯКУБЧИК Ігор Ярославович

05.12.1971 – 15.12.2024

Ігор Якубчик народився у с. Ільпінь, зростав разом з молодшою сестрою. Завершивши навчання у міській ЗОШ № 6, вступив до СПТУ № 3  та здобув професію будівельника. Працював на місцевому цементному заводі, згодом поїхав на заробітки до Польщі. Завжди був добрим та щирим, ніколи і нікому не відмовляв у допомозі, намагався мислити позитивно.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Ігор повернувся до України і в березні 2022 року пішов добровольцем  до війська. Вважав, що захищати свою землю та близьких – це його обов’язок.

Понад два  з половиною роки він воював на Херсонщині та Донеччині. Служив в 65-й окремій механізованій бригаді сапером. У 2023 році отримав нагороду – нагрудний знак «Учасник бойових дій». Спілкуючись з дружиною, ні на що не скаржився, завжди казав, що все добре. Але 15 грудня з ним зв’язок обірвався…

Солдат Ігор Якубчик загинув 15 грудня 2024 року внаслідок підриву  на ворожому боєприпасі на Донеччині. Йому було 53 роки. Без батька залишилися двоє синів та донька.

Місце поховання:  с. Ільпінь (м-н Дубки)

САПОЖНІКОВ Максим Ігорович

08.06.1985 – 14.12.2024

Максим Сапожніков народився у Здолбунові, закінчив місцеву ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 та продовжив навчання в  Рівненському фізико-математичному ліцеї. Згодом навчався у Рівненському національному університеті водного господарства та природокористування. Пройшов строкову службу в армії, повернувшись, працював на підприємстві «Рівнесільмаш». Максим захоплювався технікою, складав велосипеди. Мав багато друзів, ніколи ні з ким не конфліктував.

У вересні  2024 року   був мобілізований до Сил оборони.  Після навчання захищав Україну на Покровському напрямку Донеччини. Служив у 33-й окремій механізованій бригаді кулеметником. 13 грудня 2024 року Максим зателефонував батькам та  своїм синам, ніби відчуваючи, що це – остання розмова з рідними. Далі зв’язок обірвався…

Минуло довгих одинадцять місяців мовчання, невідомості та болю. Згодом тест ДНК підтвердив, що  Максим Сапожніков, відданий військовій присязі, загинув 14 грудня 2024 року  під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому назавжди 39 років. У нього залишилися двоє синів, батьки, брат.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ГЛАДИШ Сергій Миколайович

26.08.1980 – 9.12.2024

Сергій Гладиш  народився на Черкащині. Навчався у Шевченківському коледжі, згодом – у Національному університеті водного господарства та природокористування  Був талановитим інженером, тож вступив до аспірантури. Потому шукав себе у різних сферах – від управління водного господарства до роботи на підприємстві «Морган Феніче».

Сергій мав особливий хист до техніки. Обожнював тварин, які завжди відчували його доброту. А понад усе цінував хвилини відпочинку з сім’єю та був надійною опорою для дружини, доньки й сина.

До війська Сергій пішов у березні 2022-го. Захищав Україну у лавах 21 ОМБр на найважчих напрямках: на  Херсонщині, Донеччині, курщині. 9 грудня 2024 року  зв’язок з ним урвався… Сім’ї сповістили, що Сергій вважається зниклим безвісти. Рідні вірили в диво до останнього. Проте у травні 2026-го Сергій повернувся на щиті. Боєць загинув 9 грудня  2024 року під час виконання бойового завдання на курщині. Йому назавжди 44…

Місце поховання: с. Копиткове

ЯЦКІВ Іван Андрійович

22.06.1992 – 3.12.2024

Іван Яцків народився у селі Розгадів на Тернопільщині. З 2017 року проживав у Здолбунові разом з дружиною.

З 2022 року служив у Збройних силах України, був старшим стрільцем 4-го аеромобільного відділення аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

3 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Погребки, Іван загинув унаслідок мінометного обстрілу. Він залишався відданим своєму обов’язку до останнього подиху, демонструючи безмежну мужність, силу духу та самопожертву.

Місце поховання: похований на Тернопільщині.

ДМИТРІВ Вадим Ігорович

01.04.1979-01.12.2024

Вадим Дмитрів народився у Здолбунові, зростав разом зі старшим братом. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 6, згодом здобув спеціальність автослюсаря. Після закінчення училища був призваний на строкову службу. У мирний час працював на будівництві. Мав добре серце, завжди готовий був прийти на допомогу. Любив футбол.

Захищати Україну Вадим пішов у квітні 2024 року. Спочатку його служба проходила на білоруському кордоні, згодом – на Харківському напрямку.

1 грудня 2024 року солдат Вадим Дмитрів, вірний військовій присязі, загинув на Харківщині.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ВАРИВОДА Михайло Іванович

22.11.1975 – 28.11.2024

Михайло Варивода народився та зростав у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. №4, а згодом вступив до Рівненського ПТУ №10, де здобув фах кіновідеомеханіка. Працював на залізниці, згодом – на інших підприємствах. Був щедрим, щирим, працьовитим, охоче допомагав іншим.

На захист держави Михайло Варивода став у вересні 2024 року. Спочатку проходив навчання на  Рівненському полігоні. Потому служив в 33-й окремій механізованій бригаді, яка вела бої на Донбасі.

Згодом рідні бійця отримали звістку про те, що Михайло зник безвісти. Близько року вірили, що він живий. Однак зрештою тест ДНК підтвердив найгірше… Михайло Варивода, відданий військовій присязі на вірність українському народові, загинув 28 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання у Покровського району на Донеччині. Йому назавжди 49 років. У нього залишилися син та донька, дружина, батьки, брат і сестра.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

СИЩИК Віктор Ісакович

16.03.1969 – 24.11.2024

Віктор Сищик народився на Волині. Після навчання у школі вступив до ПТУ у м. Ковель та здобув професію фрезерувальника. Працював на підприємстві «Рівнесільмаш», згодом – у ТОВ «ТРАНС-Н».

Віктор був дбайливим чоловіком, хорошим батьком для двох синів. Мав двох онуків, які дуже любили дідуся. Полюбляв рибалити, займався різьбою по дереву. Його згадують як добру, чуйну та спокійну людину.

До війська Віктора Сищика мобілізували у травні 2024 року.  Служив в 125-й окремій бригаді територіальної оборони – спочатку на Донеччині, згодом у Сумській області. Його сумлінну службу було відзначено грамотами.

24 листопада Віктор Сищик, вірний військовій присязі, загинув на  Сумщині. Йому було 55 років…

Місце поховання: с. Ільпінь (м-н Дубки)

ЛАГОЙКО Дмитро Миколайович

19.10.1990 – 13.11.2024

Дмитро Лагойко народився у у місті Омськ, Росія. Коли він був маленький, сім’я повернулась до Здолбунова. Навчався у Києві, в Українському державному університеті ім. Михайла Драгоманова.

У 2011 році проходив контрактну службу у Нацгвардії, спецпідрозділ “Барс”, де отримав військове звання бойовий медик.

З перших днів повномасштабної війни  у 2022 році був в теробороні у Києві, а у квітні 2022 року Дмитро пішов у ТЦК.

Службу проходив у 91 окремому протитанковому дивізіоні. В квітні 2024 був переведений у 48 ОмБР старшим бойовим медиком підрозділу “Урагани”, а у жовтні 2024 – переведений у 117 бригаду.

13 листопада 2024 року бойовий медик Дмитро Лагойко загинув на Донеччині, накривши собою командира роти. Йому лише нещодавно виповнилось 34 …

Без батька залишився 10-річний син.

Місце поховання: м. Київ, кладовище «Лісне»

СЕМЬОНОВ Микола Валерійович

13.04.1986 – 10.11.2024

Микола Семьонов народився у Здолбунові, зростав разом зі старшим братом. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №3, а потому – у Квасилівському професійному  ліцеї, де здобув професію водія.

Працював у ПРАТ «Дікергофф Цемент Україна», згодом – водієм-далекобійником. Разом з дружиною  виховували двох доньок. Микола любив життя, мріяв разом з сім’єю жити у власному будинку, захоплювався риболовлею.

У червні 2024 року Микола став на захист України. Спочатку пройшов навчання у Черкасах, згодом ніс службу в 61 окремій механізованій  бригаді – воював у Курській області рф.

10 листопада 2024 року солдат Микола Семьонов помер під час несення служби у Курській області. Йому було 38 років.

Місце поховання: с. Ільпінь (м-н Дубки)

КОЗИНЕЦЬ Вячеслав Вікторович

23.08.1989 – 10.11.2024

Вячеслав Козинець народився у місті Ніжин на Чернігівщині. Закінчив тамтешню гімназію №10, після чого здобув професію електрозварювальника. Працював у столиці, де й познайомився з майбутньою дружиною. Згодом подружжя переїхало до Новомильська. Вячеслав працював на меблевій фабриці у Квасилові. Був добрим, щирим, мав багато друзів. Полюбляв займатися різьбою по дереву, писав вірші. Дуже любив дружину та трьох доньок.

До Сил оборони України Вячеслава Козинця мобілізували у серпні 2023 року.

Проходив службу в 132 окремому розвідувальному батальйоні – спочатку у Дніпрі, згодом на Запорізькому та Донецькому напрямках. Був нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест» Головнокомандувача ЗСУ та  відзнакою Президента України «За оборону України».

У вересні 2024-го вирушив на навчання до Великої Британії. Повернувшись, знову став у стрій. 10 листопада 2024 року молодший сержант Вячеслав Козинець загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 35 років…

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Новомильськ

СІРУК Василь Михайлович

28.01.1984 – 18.10.2024

Василь Сірук народився у  Здолбунові, зростав разом зі старшою сестрою. Закінчивши дев’ять класів у Здолбунівській ЗОШ №4, вступив до   Квасилівського СПТУ №16, здобувши спеціальність автослюсаря. Згодом працював в Одесі.

До Сил оборони України Василя Сірука мобілізували у травні 2023 року. Він став кулеметником 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, разом з побратимами захищаючи Україну на півдні. Був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни».

18 жовтня 2024 року Василь Сірук помер внаслідок хвороби, перебуваючи у відпустці. Йому було 40 років. Без батька залишилася донька.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ПОПОВИЧ Сергій Олександрович

01.04.1988 – 17.10.2024

Сергій Попович народився у Здолбунові. Навчався у міській школі №1, згодом – у Здолбунівському професійному ліцеї залізничного транспорту. Вищу освіту здобув у Державному екологічно-технічному університеті транспорту. Спочатку працював на залізниці у  Здолбунові. Згодом, одружившись, перейшов на роботу у компанію «БаДМ» у Рівному.

Його сестра пригадує, що Сергій був завжди щирим та позитивним, багато жартував, однак його гумор був лише добрим.

На захист України Сергій Попович став у серпні 2022 року. Був командиром станкового гранатомета протитанкового взводу вогневої підтримки.  За час служби нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, Відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медаллю «За участь в боях «Бахмутський рубіж».

17 жовтня 2024 року Сергій Попович загинув, захищаючи Україну на Запорізькому напрямку. Йому було 36 років…

Місце поховання: м. Рівне, кладовища Нове.

ПАВЛЮК Володимир Васильович

31.07.1983 –  03.10.2024

Володимир Павлюк народився на Дубенщині. Пізніше родина  переїхала в Здолбунів. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ № 6. Закінчивши навчання, вступив до Національного університету водного господарства  та природокористування та здобув спеціальність теплоенергетика. Згодом працював  в КП «Здолбунівкомуненергія».

Володимир завжди був добрим, відповідальним та врівноваженим. Дуже любив дружину та донечку Іринку, з якою проводив багато часу. У мами був єдиним сином.

До лав ЗСУ його мобілізували у квітні 2022 року. Пройшов  навчання в Одесі. З 15 травня 2022 року він – старший лейтенант, помічник начальника розвідки розвідувального  відділення штабу  36  окремої бригади морської піхоти. Володимир дослужився до звання майора. Мужньо боронив Україну на пекельних напрямках Донецької,  Миколаївської, Чернігівської  Запорізької, Херсонської, Харківської областей.

3 жовтня 2024 року Володимир Павлюк, відданий військовій присязі та вірний українському народу, загинув на Полтавщині внаслідок ракетного удару з боку противника. Він провів на війні два роки і шість місяців. Йому назавжди 41…

У земляків про Володимира залишилися лише світлі спогади.

Нагороди:
орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

МАТЕЯШ Олександр Володимирович

11.08.1992- 28.09.2024

Олександр Матеяш народився 11 серпня 1992 року у Квасилові. Закінчив місцеву школу, згодом опанував фах електрогазозварювальника у Квасилівському професійному ліцеї. Працював за фахом на колишньому цементно-шиферному заводі (нині “Волинь-Цемент” філії ПРАТ “Дікергофф Цемент Україна”).

«Саша дуже любив автівки та мотоцикли, гарно розбирався у них, міг відремонтувати. Вправний водій, сам називав себе гонщиком… Хороший хлопець, себе не дасть образити, і за інших міг постояти», – розповідає тато Героя Володимир.

«Він дуже цінував сім’ю, це для нього було найдорожче. Коли Саша отримав повістку в 2024 році, без зайвих вагань чи запитань пішов служити. Прагнув понад усе захистити свою родину. Впертий, завжди добивався свого, якщо мав мету – йшов до неї, справжній чоловік. А ще дуже справедливий», – каже старший брат Героя Анатолій.

Олександр завжди дбав про побратимів, переживав за них. А ще ніколи не перекидав завдання на інших: завжди сам йшов першим на виконання.

«У нашій родині вдома одні дівчата полишалися – всі чоловіки служать, захищають країну… Тому повідомлення були короткі – «все нормально». Для нас це було звично, бо в тих умовах не дуже поговориш, і не завжди є така можливість. Всі це розуміємо, бо всі воюємо – я, старший син, зять, ще одного зятя вже поховали, а тепер Саша…», – каже батько.

32-річний солдат Олександр Матеяш загинув, виконуючи бойове завдання у Курській області російської федерації.

Місце поховання: с. Здовбиця

МАРТИНЧУК Віталій Сергійович

16.09.2003- 28.09.2024

Віталій Мартинчук зростав у Мізоцькій спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Дуже часто вихованців закладу відвідували віряни церкви християн-баптистів «Світло Євангелії». Тоді на маленького Віталика звернули увагу Катерина та Володимир Назаруки. Згодом він вже проводив літо у цій родині. А з часом був влаштований на виховання до прийомної сім’ї Назаруків.

Віталій ріс в атмосфері домашнього затишку, був здібним та слухняним. Закінчивши дев’ять класів у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №6, вступив до Рівненського автотранспортного технікуму та здобув професію механіка.

У червні 2024-го Віталій пішов захищати Україну. У свій день народження, 16 вересня, зателефонував бабусі Ользі. Говорив, що дуже важко втрачати побратимів, просив за нього молитися. А ще – про те, що коли матиме власну сім’ю, обов’язково візьме двійко сиріт з дитячого будинку.

28 вересня 2024 року командир 3-го стрілецького спеціалізованого відділення першого стрілецького спеціалізованого взводу стрілецька спеціалізована рота (ШКВАЛ), солдат Віталій Мартинчук загинув внаслідок ворожого обстрілу на Харківщині. Йому був лише 21 рік…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

СЕМЕНІВ Павло Валерійович

3.07.1992 – 22.09.2024

Павло Семенів розпочав навчання у Ситнівській середній школі на Радивилівщині. Коли родина переїхала до Здолбунова, вчився у міській ЗОШ № 5 й успішно її закінчив. Потому вступив до Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації. Четвертокурсником брав активну участь у подіях на Майдані. Згодом займався волонтерством. З 2021 року працював різноробом. Захоплювався проведенням ремонтів, вкладаючи душу у свою справу.

На захист України Павло став  у травні 2024 року. Служив в 77-й окремій аеромобільній бригаді. Якось врятував побратима, коли під час виконання бойового завдання БТР наших військових перекинувся під час переправи через річку.

Солдат Павло Семенів загинув 22 вересня 2024 року внаслідок штурмових дій ворожої піхоти на Донеччині. Йому було 32 роки.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПАШКЕВИЧ Ніна Миколаївна

19.04.1977 – 18.09.2024

Ніна Пашкевич народилася у сім’ї вчителів. Закінчила Здолбунівську ЗОШ № 6, а згодом – Харківський державний інститут фізкультури і спорту.

Працювала вчителем фізичної культури в ЗОШ №3, тренером у дитячо-юнацькій спортивній школі.  Водночас займалася важкою атлетикою, виховувала майбутніх чемпіонів у спортивній школі «Авангард» м. Рівне. Серед її вихованців була чемпіонка України, переможниця першості в Європі.

Ніна – майстер спорту з важкої атлетики, десятиразова чемпіонка України серед ветеранів, срібна призерка світової першості серед ветеранів. Свого часу  займалася була тренером і в Туреччині. Коли повернулася до України, працювала начальником служби охорони  в приватній  організації.

На початку повномасштабної війни Ніна вступила до добровольчого батальйону  «УНСО-Захід». А з липня 2022 року – до лав ЗСУ.  Воювала на Донецькому напрямку, була стрільцем-зенітником зенітно-ракетного відділення.

Її життя  обірвалося на одному з найнебезпечніших напрямків фронту Донеччини, де тривають важкі бої. Солдат Ніна Пашкевич загинула під час виконання бойового завдання на Донеччині 18 вересня 2024 року. Їй  назавжди 47. У Ніни залишилися син та чоловік.

Нагороди:
Нагрудний знак «За зразкову службу»
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

КОЗЛЮК Вадим Ігорович

06.02.1992 – 11.09.2024

Вадим Козлюк народився в с. Великі Межирічі Корецького району Рівненської області. Згодом проживав у Здолбунові. Навчався у Здолбунівський міській ЗОШ №4, потому вступив до Здолбунівського залізничного ліцею та здобув професію столяра. Завершивши навчання, працював в Україні та за кордоном.

Після повномасштабного вторгнення Вадим добровольцем став на захист країни, вступивши до сил Територіальної оборони. Брав участь в боях за Київську область. Згодом виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку.

За наказом командування у серпні 2024 року відбув на Курський напрямок. 11 вересня 2024 року отримав несумісне із життям поранення у ході виконання бойового завдання у Курській області. Вадимові було лише 32 роки.

 Місце поховання:  с. Руденька,  Глибочицька ТГ, Житомирська область.

КІСІЛЬЧУК Віктор Сергійович

16.03.1988 – 10.08.2024 

Віктор  Кісільчук народився у Здолбунові, зростав разом з сестрою. Закінчивши навчання у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, вступив до Здолбунівського професійного ліцею. Здобувши фах, працював помічником машиніста, згодом – машиністом. Був доброю людиною,  турботливим  батьком.

Він свідомо обрав шлях воїна: у 2023 році добровільно пішов захищати Україну. Служив у 15-й бригаді оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. У межах кампанії «Гвардія наступу цей елітний штурмовий підрозділ Національної гвардії України отримав назву «Кара-Даг». Віктор воював на Запорізькому напрямку, а згодом – на Донеччині.

12  серпня 2024 року рідні отримали повідомлення, що Віктор зник безвісти. Проводився пошук, однак через активні бойові дії він був відтермінований. Зниклим безвісти Віктор вважався понад півтора року. Рідні до останнього жили надією. Однак надія змінилася на гіркий біль втрати…

Солдат Віктор Кісільчук загинув 10 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання  на Донеччині. Йому назавжди 36…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

МЕЛЬНИЧУК Анатолій Володимирович

18.09.1970 – 6.08.2024

Анатолій Мельничук народився у с. Степанівка, там пройшло його дитинство. Навчався у Копитківській ЗОШ І-ІІІ ст., потім вступив до Клеванського ПТУ та здобув професію водія. Згодом працював у ФГ ім. Шевченка, водієм в  Здолбунівському кар’єрі,  пізніше – на підприємстві «Дікергофф Цемент Україна». Анатолій був турботливим чоловіком, батьком та сином, мав багато друзів, завжди був готовий допомогти іншим.

Після повномасштабного вторгнення Анатолій Мельничук став на захист України. На жаль, 6 серпня 2024 року рідним сповістили, що боєць зник безвісти. До останнього найближчі сподівалися на диво. Проте загибель Анатолія Мельничука зрештою підтвердилася.  Він загинув 6 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання  на Донеччині, з честю виконавши обов’язок із захисту Батьківщини.  Йому назавжди 53…

Місце поховання: с. Степанівка

БОНДАРЧУК Володимир Тарасович

05.03.1970 – 02.08.2024

Володимир Бондарчук родом з села Буща. Там навчався у школі, а згодом продовжив вчитися у Дерманській гімназії. Закінчивши шкільне навчання, вступив до Здолбунівського ПТУ №2.

Володимир багато працював – виконував обов’язки кочегара у школі в рідному селі, згодом їздив на заробітки. Любив свою родину. У 2013 році сім’я переїхала до Здолбунова.  Жили дружно. Володимир мав багато захоплень. Особливо любив бувати у лісі, де відпочивав душею. Дуже пишався дітьми – доньками та сином Юрієм, який пройшов АТО, та з перших днів повномасштабного вторгнення захищає Україну на Запорізькому напрямку.

До війська його призвали у 2023 році.  Служив в 42-й окремій механізованій бригаді – був помічником гранатометника. Воював на Донецькому напрямку, де й отримав поранення. Лікувався у Дніпрі, Луцьку, Києві. Проте згодом фатальною для нього стала важка хвороба. Володимиру Бондарчуку було 54 роки.

Місце поховання: с. Буща

МАЙКШАК Едуард Юрійович

02.06.1968 – 28.07.2024

Едуард Майкшак народився у Здолбунові, навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. №3. Потому здобув професію техніка-електрика у Рівненському ПТУ № 38, а згодом  навчався у Львівському технікумі промислової автоматики.

Він дуже любив своїх синів Юрія та Олександра й пишався ними. У вільний час часто бував на риболовлі, мав інші захоплення. Знайомі та друзі запам’ятали його життєрадісним, щирим та чуйним.

До війська Едуард пішов у лютому 2023-го за загальною мобілізацією. Після навчання на полігоні воював на складних напрямках – Запорізькому, Донецькому. Бійця призначили старшим радіотелефоністом відділення зв’язку взводу зв’язку 421-го окремого стрілецького батальйону. Був відданим справі та мужнім, за що отримав Подяку від командира 33-ї окремої механізованої бригади.

Часто телефонував синам та обіцяв повернутися, не розповідаючи подробиць про важку війну… Проте 28 липня  2024 року старший  солдат Едуард Майкшак, захищаючи Україну, загинув у бою на Донеччині. Йому було 56 років.

Місце поховання: с. Новомильськ

БУЛАТОВ Марк Тимурович

04.08.1998 – 26.07.2024

Марк Булатов народився у Здолбунові, навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 5. Згодом закінчив Квасилівське ПТУ, здобувши спеціальність  електрогазозварювальника. Працював за спеціальністю в ПрАТ «Дікергофф Цемент Україна». Мав багато планів на майбутнє. Однак їх змінила повномасштабна війна…

На захист рідної землі  Марк став в липні 2023 року. Мав позивний «Булат», був штурмовиком, працював з дронами. Завжди мужньо та віддано виконував бойовий обов’язок.

19 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Марк отримав поранення. Побратими, також поранені витягли його з поля бою. Протягом п’яти днів бійця намагалися врятувати лікарі – спочатку у Запоріжжі, згодом у Дніпрі та Києві. Але 26 липня Марк помер, назавжди залишившись 25-річним…

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

МЯГКИЙ Андрій Олексійович

27.01.1974 – 11.07.2024

Андрій Мягкий народився у Квасилові, зростав разом з сестрою та братом. Після закінчення місцевої школи, здобув фах слюсаря-зварювальника у Квасилівському ПТУ № 16. Згодом працював, разом з дружиною виховали трьох дітей. Захоплювався музикою, адже свого часу навчався в музичній школі.

На захист України Андрій Мягкий став у травні 2024 року. Пройшов навчання та вирушив на Харківський напрямок. Служив в 43-й окремій механізованій бригаді.  Щодня телефонував дітям, просив підтримувати один одного. В Андрія було багато мрій та планів, які прагнув втілити після війни. Він хотів побудувати дім, де б жили його діти та онуки.

Проте у липні 2024 року під час бойових дій на Харківщині боєць зник безвісти. Це був його перший і останній бій. Понад рік рідні сподівалися, що він повернеться. Однак дива не сталося. Гранатометник Андрій Мягкий загинув 11 липня 2024 року. Йому назавжди 50 років.

Місце поховання: кладовище с. Ільпінь (м-н Дубки).

ОЛІЙНІЧУК Олег Якович

29.01.1979 – 04.07.2024

Олег Олійнічук народився у Здолбунові, зростав разом зі старшим братом. Закінчивши навчання у міській ЗОШ № 6, вступив  до Клеванського ПТУ та здобув спеціальність водія. Одружився, у родині народилося двоє синів. Мав багато друзів, захоплювався риболовлею. Працював далекобійником за кордоном. Згодом повернувся з-за кордону, і продовжив працювати далекобійником в Україні.

У квітні 2024 року Олег добровольцем став на захист нашої держави. Після двомісячного навчання воював на Донеччині.

4 липня 2024  року старший солдат Олег Олійнічук загинув у Донецькій області, виконуючи бойове завдання із захисту України.

Йому було лише 45 років…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

МРИХІН Дмитро Олексійович

14.06.1977 – 02.07.2024

Дмитро Мрихін народився у Ростовській області, у дитинстві разом з батьками переїхав на Донеччину. Закінчивши навчання у середній школі, пішов  працювати на батьківське фермерське господарство. Одружився, родина виховала двох синів та доньку. Дмитро дуже любив дружину та пишався дітьми.

Після початку повномасштабної війни родина переїхала до Здолбунова. А в березні 2022 року Дмитро Мрихін став на захист України Служив в 46-й окремій аеромобільній бригаді у складі десантно-штурмових військ ЗСУ. Разом з побратимами воював там, де велися запеклі  бої – біля Херсона, Соледара, на Покровському напрямку.

Щодня телефонував дружині та просив її не хвилюватися, дбаючи про рідних. Побратими теж запам’ятали його дбайливим, щирим та вірним другом.

2 липня 2024 року солдат  Дмитро Мрихін, вірний військовій присязі,  загинув  у бою за Україну на Донеччині. Йому було 47 років.

Нагороди:
– нагрудний знак Міністерства оборони України «За  зразкову службу»
– нагрудний знак «Шлях честі» від  командира 46-ї  окремої аеромобільної бригади у складі десантно-штурмових військ ЗСУ
– орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ТРІШИН Володимир Олександрович

05.06.1968 – 20.06.2024

Володимир  Трішин народився у Здолбунові, закінчив місцеву ЗОШ №2. Потому здобув професію автослюсаря. Працював на ПАТ «Волинь-Цемент» та інших підприємствах.Володимир дуже любив свою родину – дружину та двох доньок. Був справедливим та життєрадісним. Полюбляв бувати у лісі, на риболовлі.Після повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до військкомату. Однак тоді його повернули. Але через рік, у лютому 2023-го, призвали до лав ЗСУ.

Володимир Трішин ніс службу на Донеччині, був стрільцем окремого стрілецького батальйону. Воював там, де велися запеклі  бої – поблизу Бахмута. Однак, телефонуючи до рідних, заспокоював їх і просив не хвилюватися.Побратими кажуть, що Володимир був добрим другом, і завжди тішився своєю родиною.

20 червня 2024 року сержант Володимир Трішин, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, загинув на Донеччині. Йому було 56 років…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ЮРТІН Михайло Васильович

09.04.1970 – 24.06.2024

Михайло Юртін  народився у с. Богдашів, навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 6. Після дев’ятирічки вступив до ПТУ № 3, де здобув спеціальність механіка. Потому працював на Здолбунівському автотранспортному підприємстві. Доля у Михайла була нелегкою. У житті траплялися розчарування, проте  він мав добре серце і завжди був готовий прийти на допомогу іншим. Був працьовитим та ніколи не втрачав віри в людей.

Після початку повномасштабної війни кілька разів звертався до військкомату, однак його повертали. Та навесні 2024-го Михайло таки став на захист України.

На жаль, його служба тривала недовго… 24 червня 2024 року Михайло Юртін загинув на Луганщині, виконуючи бойове завдання. Йому було 54 роки. Без брата залишилося двоє сестер.

Місце поховання: с. Богдашів

ОРЛОВ Михайло Вікторович

23.05.1985-18.06.2024

Михайло Орлов  – здолбунівчанин, навчався у міській ЗОШ № 6. Закінчивши дев’ятирічку, працював різноробом. Після повномасштабного вторгнення добровольцем пішов захищати Україну у травні 2022 року. Спочатку перебував у Чернігові, згодом воював на Донецькому напрямку. Отримавши сертифікат про здобуття навичок стрільця-зенітника переносного зенітного ракетного комплексу, навчав побратимів цієї справи.

Перебуваючи на передовій, був водієм бронемашини. Доставляв групи бійців на позиції та евакуйовував поранених з місць, куди не могли добратися медики. Часто працював під потужними обстрілами.

Михайло захищав Україну понад два роки… 18 червня  2024-го, виконуючи військове завдання на Донеччині, боєць загинув. Йому було 39 років. Без батька залишилося троє доньок.

Місце поховання: с. Ільпінь

ЛЕВЧИК Дмитро Юрійович

01.02.1989 – 5.06.2024

Дмитро Левчик народився у Здолбунові, зростав разом зі старшою сестрою. Навчався у Здолбунівській ЗОШ № 3, згодом – у Рівненському автотранспортному технікумі,  де здобув професію автомеханіка.

Завершивши строкову службу, яку проходив у складі 95-ї окремої бригади аеромобільних військ, зайнявся улюбленою справою –  ремонтував автомобілі  у власній автомайстерні.

Після нападу росії у 2014 році повернувся до складу 95-ї ОДШБ. Боронив Донецький аеропорт, був водієм БТР. Повернувшись додому, працював головним автомеханіком приватного підприємства.

Одразу після повномасштабного вторгнення знову став на захист України: до війська пішов добровольцем у березні 2022-го. Був командиром міномета. У серпні того ж року отримав поранення, однак після лікування знову став у стрій.

У 2023 році був нагороджений нагрудним знаком 66-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ.

5 червня 2024 року сержант Дмитро Левчик, виконуючи військовий обов’язок на Луганщині, загинув внаслідок артилерійського обстрілу. У нього залишилися батьки та дружина. Дмитрові було 36 років.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

КЛІЧУК Олексій Михайлович

30.03.1999 – 04.06.2024

Олексій Клічук народився у Здолбунові, зростав разом з двома старшими сестрами.

Завжди був мужнім та справедливим.  Тяжів до військової справи, тож вісімнадцятирічним пішов до війська. Вступив до 199-го навчального центру, згодом став до лав 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.

З початком повномасштабного вторгнення продовжив боронити Україну у складі 80-ї бригади. Виконував бойові завдання на Миколаївському та Донецькому напрямках. На Донеччині двічі був поранений, але згодом продовжив службу. Завжди підтримував своїх побратимів та ніколи не втрачав сили духу.

За сумлінне виконання бойових завдань був нагороджений численними відзнаками, зокрема орденом «За мужність» III-го ступеня, медаллю «Захиснику Вітчизни», відзнакою командувача Сухопутних військ Збройних Сил України «За звитягу».

У червні 2024 року під час виконання бойового завдання героїчно загинув на Донеччині. Йому було лише 25 років…

Місце поховання: м. Львів, Марсове поле

СКУБА Олександр Леонідович

28.05.1981 – 30.05.2024

Олександр Скуба народився у с. Тараканів на Дубенщині, зростав у дружній родині разом з сестрою. Закінчивши Тараканівську ЗОШ, вступив до Здолбунівського ПТУ №2, здобувши спеціальність «столяр, муляр, будівельник». Після закінчення навчання працював у вагонному депо м. Здолбунів. У колективі завжди мав авторитет: був відповідальним працівником та надійним колегою.

Разом з дружиною виховували двох доньок, Ольгу та Олену. Олександр був добрим господарем. Увесь вільний час присвячував родині, а особливо своїм донечкам.

У вересні 2023 року його призвали за загальною мобілізацією до лав ЗСУ. Службу розпочав з навчального полігону на Львівщині, де отримав свідоцтво оператора ПЗРК. У квітні 2024-го Олександр здобув кваліфікацію фахівця в Українській військово-медичній академії при Міноборони України. Став медиком роти, врятував не одне життя. Воював у Костянтинівці, Дружківці, Часовому Ярі, Бахмуті.

30 травня 2024 року молодший сержант Олександр Скуба, гідно виконуючи військовий обов’язок, загинув на Донеччині внаслідок атаки ворожих безпілотних літальних апаратів. Йому було 43 роки. Командир та побратими розповідають, що Олександр, перебуваючи під обстрілами, до останнього мужньо рятував поранених воїнів…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ПІСКАЄВ Сергій Олександрович

30.10.1987 – 16.05.2024

Сергій Піскаєв – здолбунівчанин. Навчався у місцевій  ЗОШ І-ІІІ ст. №6.  Зростав разом з молодшим братом, дуже любив маму, яка самотужки піклувалася про двох синів. Закінчивши навчання, працював різноробом. Захоплювався спортом, любив рибалити.

У 2015-му році Сергія мобілізували для участі в АТО. Згодом він працював інструктором у навчальному центрі ім. князя Ярослава Мудрого у смт Десна.

Після початку повномасштабної війни Сергій приєднався до ЗСУ у червні 2022 року. Захищав країну на Херсонщині, Миколаївщині, Донеччині. Служив у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка. Перебуваючи на бойових позиціях, Сергій щоразу запевняв маму, що у нього все добре. І ніколи ні на що не скаржився.

Сергій міг зробити військову кар’єру. Його називали «універсальним солдатом», бо за потреби виконував обов’язки снайпера, сапера, розвідника.

Однак 16 травня 2024 року, захищаючи Україну, він загинув на Донеччині внаслідок скиду  ворожого безпілотника. Йому було лише 36 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ФІЛІМОНЧУК Юрій Миколайович

21.06.1988 – 15.05.2024

Юрій Філімончук виріс у Здолбунові. Навчався у місцевій ЗОШ І-ІІІ № 1, згодом здобув професію «лицювальник-плиточник, муляр-штукатур» у Здолбунівському професійному ліцеї залізничного транспорту.

Працював на місцевому цегельному заводі, проходив строкову службу в ЗСУ. Повернувшись з армії, працював на меблевій фабриці у селищі Квасилів. Юрій мав золоті руки та міг якісно виконувати будь-яку роботу. А друзі називали його «душею компанії».

Після початку повномасштабної війни Юрій у березні 2022-го пішов на фронт добровольцем. Спочатку навчався на рівненському полігоні, а згодом воював у найскладніших місцях на Донецькому, Херсонському, Луганському, Харківському напрямках. Понад два роки командир танка Юрій Філімончук захищав Україну, щодня ризикуючи власним життям. Продовжував воювати, навіть маючи поранення та контузію.

У березні 2024 року був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу». Також нагороджений нарукавним знаком «Народжені в боях» 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.

У травні 2024-го рідні втратили зв’язок з Юрієм. Але вірили, сподівалися та молилися…

Молодший сержант Юрій Філімончук з травня 2024 року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання на Харківщині. Був ідентифікований за ДНК і вважається загиблим 15 травня 2024 року. Йому було 35 років. Без сина залишилися батьки, без брата – сестра.

«Батьки можуть пишатися своїм сином. Ми прощаємося сьогодні людиною з великої літери…», – сказав побратим Юрія, прощаючись з бійцем.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПАВЛОВСЬКИЙ Василь Олександрович

19.08.1980 – 08.05.2024

Василь Павловський  народився у Рівному, навчався у Рівненській ЗОШ І-ІІІ ст. № 26. Згодом вступив до міського ПТУ № 11 та здобув спеціальність токаря. По закінченню навчання працював на Рівненському заводі високовольтної апаратури. У 1998 році був призваний на строкову службу, яку проходив у частині зв’язку в Костополі. Згодом займався будівельно-ремонтними роботами. Захоплювався риболовлею, любив збирати гриби, відпочивати та милуватися природою.

До лав ЗСУ Василя мобілізували на початку 2023 року. Спочатку перебував в Ужгороді, далі – Дніпро, Харківщина, Донеччина. У війську був  оператором сил протиповітряної оборони.  Завжди чітко виконував усі завдання.

8 травня 2024 року  на полі бою на Донеччині Василь Павловський отримав поранення, несумісні з життям. Йому було 43 роки…

Про Василя у близьких та друзів лише світлі спогади. У нього залишилися мама, брат, племінники.

Місце поховання: м. Рівне, кладовище «Нове»

АНДРОЩУК Олег Іванович

13.09.1974 – 22.04.2024 

Олег Андрощук народився у с. Півче, де й навчався у середній школі. У 14 років залишився без мами і продовжив навчання в школі-інтернаті. Згодом здобув професію механіка. Працював, займався підприємництвом.

Дуже любив  свою сім’ю – дружину та синів-двійнят. Любив подорожувати, завжди був опорою для рідних.

Після повномасштабного вторгнення Олег Андрощук вирушив до військкомату вже на другий день. Служив в 104-й окремій бригаді територіальної оборони. Разом з побратимами  боронили Київщину. Згодом підрозділи  передислокували на Схід та Південь країни. Олег Андрощук воював на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі, Херсонщині. Певний час ніс службу на білоруському кордоні. Був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни – Учасник бойових дій».

У квітні 2024 року Олега разом з побратимами відправили на Донеччину, де відбувалися важкі бої. Звідти родина отримала звістку, що Олег Іванович зник безвісти.

Понад рік вони жили вірою у краще. Однак ДНК експертиза підтвердила, що старший сержант, командир танкового відділення Олег Андрощук загинув 22 квітня 2024 року. Йому назавжди 49 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ГЛАДКОВ Андрій Петрович

1.12.1984 – 22.03.2024

Андрій Гладков – з с. Ільпінь. Свого часу навчався у Здолбунівській ЗОШ №4. Згодом працював на різних підприємствах, займався ремонтними роботами.

Одружився, в сім’ї народилася донька. Як розповідала дружина, Андрій був найдобрішою людиною у світі…

У липні  2022 року Андрія Гладкова призвали до лав Збройних сил України. Службу проходив на Донеччині.

6 березня 2024 року боєць отримав  важке поранення під Авдіївкою на Донеччині. Його доправили до Покровської клінічної лікарні, згодом – до Дніпра, потім – до Києва. Однак 22 березня  2024 року серце бійця зупинилося. Йому було 39 років…

Місце поховання: с. Ільпінь

НИЧИПОРУК Володимир Васильович

12.03.1973-18.03.2024

Володимир Ничипорук народився у селі Богдашів, зростав у дружній родині разом з братом та сестрою. Закінчивши Здолбунівську ЗОШ №6, вступив до Здолбунівського ПТУ №2 та здобув  професію ремонтника-оглядача вагонів. Потому працював у вагонному депо  станції Здолбунів. Відслуживши строкову службу в армії, знову повернувся працювати на Укрзалізницю.

Згодом одружився, у сім’ї народився син Дмитро. Родина проживала у селі Глинськ. Володимир працював, їздив на роботу за кордон. Любив рідних, був надійним чоловіком та турботливим батьком.

Захищати країну пішов добровольцем одразу після повномасштабного вторгнення. Служив на посаді старшого оператора взводу протитанкових керованих ракет. За час служби отримав низку грамот та нагород, зокрема – медаль «За оборону рідної держави», нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест», нагрудний хрест «Честь і слава».

18 березня 2024 року молодший сержант Володимир Ничипорук загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Перед тим йому виповнився 51 рік…

Місце поховання: с. Глинськ

БЕДНАРЧУК Олег Іванович

19.02.1977 – 12.03.2024

Олег Беднарчук народився на Острожчині. Пізніше родина переїхала до Квасилова. Олег навчався у тамтешній школі, а згодом здобув фах електрозварювальника  в Квасилівському ПТУ № 16. Потому навчався у Львівському інституті внутрішніх справ. Працював у Здолбунівському РОВД дільничним інспектором, потім у відділені «Нової пошти».

Після повномасштабного вторгнення агресора 8 березня 2022 року добровольцем став  на захист України. Служив у Національній Гвардії України. З лютого 2023 року перебував у місцях, де велися дуже важкі бої: Бахмут, Оріхів, Роботине… Був стрільцем-мінометником у роті вогневої підтримки оперативно-штурмової бригади.

За героїзм та самопожертву Олега Беднарчука нагороджено медаллю  «Ветеран війни».

Олег збирав гроші на автівку для побратимів. А телефонуючи дружині, завжди просив не хвилюватися…

12 березня 2024 року старший солдат Олег Беднарчук загинув під час виконання бойового завдання на Запоріжжі. Йому було 47 років.

У нього залишилися сини Владислав та Даніель, донька Маргарита, яку Олег виховував з п’яти років. Без чоловіка лишилася дружина, без сина – мама.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Старомильська

МОСКАЛЮК Павло Миколайович

12.07.1993 – 2.03.2024

Павло Москалюк народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, згодом – у Квасилівському ПТУ №16, де здобув спеціальність електрогазозварювальника.

Працював на підприємстві «Укрцемремонт». Потім проходив строкову службу, після якої працював у ТзОВ «Гаруда». Мав чимало талантів: малював, грав на гітарі, гарно співав, займався велоспортом.

Воювати Павло хотів ще з 2014 року. Однак мав доглядати за татом, яких хворів.

До лав ЗСУ нашого земляка призвали у жовтні 2023 року. Воював на Донеччині. Востаннє поговорив з мамою 27 лютого… 2 березня 2024 року старший солдат, навідник гранатометного взводу Павло Москалюк помер у лікарні м. Дніпро внаслідок отриманих поранень. Йому було лише 30 років.

Нагороди:

• медаль “Хрест 60 ОМБР”
• відзнака Президента України “За оборону України”

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КУЧУК Михайло Михайлович

6.08.1974 – 2.03.2024

Михайло Кучук народився на Івано-Франківщині. Був найменшим у багатодітній сім’ї. Закінчивши навчання у школі, вступив до  Львівського залізничного училища та здобув спеціальність «провідник пасажирських вагонів». Згодом працював, займаючись будівництвом.

На захист України Михайло став у квітні 2023 року. 2 березня 2024 року внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України на Донеччині Михайло Кучук загинув, залишаючись до останнього подиху вірним військовій присязі, державі й українському народові.

Михайлові було 49 років. У нього залишився дворічний син.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: с. Новомильськ

ГУДЗІКЕВИЧ Руслан Ананійович

1.10.1988 – 2.03.2024

Руслан Гудзікевич народився  на Дубенщині – у селі Мирогоща. Після завершення навчання у місцевій школі вступив до Мирогощанського аграрного коледжу. Згодом працював агрономом.

У 2014 році Руслана мобілізували для участі в антитерористичній операції. Захищаючи Україну, неодноразово отримував відзнаки. У 2016 році отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції». У 2017-му був нагороджений грамотою за вагомий внесок у зміцнення  обороноздатності української держави за мужність, самовідданість, вагомий професіоналізм, виявлені під час бойових дій.

Після початку повномасштабної війни вже на другий день Руслан знову одягнув військову форму, добровільно ставши на захист України. Служив на Донеччині, Запоріжжі – у місцях, де велися запеклі бої.

2 березня 2024 року солдат Руслан Гудзікевич загинув під час виконання бойового завдання на Запоріжжі. Йому було 35 років.

У нього залишилися батьки, старший брат, дружина.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Глинськ

ПОТАПЧУК Олександр Андрійович

5.03.1992 – 18.02.2024

Олександр Потапчук народився у Здолбунові. Закінчивши міську ЗОШ І-ІІІ ст. № 6, вступив до Рівненського технічного коледжу, де здобув спеціальність «механік».

Згодом працював на підприємствах АТ «Укрзалізниця». Мав по-справжньому золоті руки, вправно виконував ремонтні роботи. Був добрим та працьовитим, охоче допомагав усім, хто цього потребував. Любив рідних, з особливим трепетом ставився до своєї бабусі.

У грудні 2023 року Олександра призвали на військову службу за загальною мобілізацією.

18 лютого 2024 року Олександр Потапчук, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув під час стрілецького бою з окупантом  на Запоріжжі. Йому був лише 31 рік.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

РУСІН Дмитро Володимирович

24.09.2000 – 15.02.2024

Дмитро Русін народився на Острожчині, а згодом, у 2002-му, родина переїхала до села Глинськ. Дмитро зростав у великій сім’ї – з трьома сестрами та трьома братами. Навчався у Глинській ЗОШ, а після закінчення дев’ятирічки продовжив навчання на вечірній формі у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №4.

Згодом, пройшовши професійне навчання від Центру зайнятості, розпочав працювати у ПСП «Хлібороб». Пізніше змінив роботу, перейшовши на виробництво ТМ «Рум’янець».

Дмитро дуже любив рибалити, тож охоче допомагав з осінніми виловами риби на ставках. Робив все швидко та вправно. Любив свою родину, мав багато планів на майбутнє.

У грудні 2023-го слідом за братом Олександром Дмитро добровольцем став до лав ЗСУ. Пройшовши підготовку на полігоні, брати вирушили воювати до Харківської області.

15 лютого 2024-го солдат Дмитро Русін, виявивши стійкість та мужність, загинув від осколкового поранення. Йому було всього 23 роки.

 Місце поховання: с. Глинськ.

БОЙКО Володимир Валентинович

26.07.1992-9.02.2024

Володимир Бойко народився у Здолбунові, зростав разом зі старшою сестрою Наталею. Закінчивши Здолбунівську ЗОШ І-ІІІ ст. № 3,  вступив до Квасилівського професійного ліцею та здобув спеціальність «слюсар з ремонту автомобілів». Маючи багато планів та перспектив, Володимир переїхав на тимчасове проживання до м. Суми. Але згодом повернувся додому та пішов працювати у ПАТ «Дікергофф  Цемент Україна». Був відповідальним та сумлінним працівником, мав авторитет в колективі. Не раз підвищував кваліфікацію.

До лав ЗСУ його мобілізували у січні 2023 року. Пройшов навчання у Великій Британії, де отримав грамоту за успіхи у курсі тактичної медицини.

Потому Володимир у складі 95 окремої десантно-штурмової бригади  вирушив у зону бойових дій. Воював на Лиманському напрямку, де був поранений. Однак згодом повернувся на військову службу в новостворену 148 окрему артилерійську бригаду. Був пілотом-коригувальником вогню артилерійської розвідки, яка перебувала на той час на Запорізькому напрямку.

9 лютого 2024 року солдат Володимир Бойко помер внаслідок поранень, отриманих під час виконання бойового завдання. Йому був лише 31 рік.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
• нагрудний знак «Полум’я перемоги» (відзнака командира 148 окремої артилерійської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ)

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

СТЕЦЮК Олександр Володимирович

7.10.1976 – 6.02.2024

Олександр Стецюк – уродженець с. Глинськ. Зростав у дружній родині разом зі старшим братом. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Згодом вступив до Львівського інституту внутрішніх справ на факультет правознавства. Завершивши навчання, працював в дитячій кімнаті міліції Здолбунівського районного відділу міліції. Колишні неповнолітні порушники, з якими свого часу працював Олександр, його по-справжньому поважали та називали «хрещеним батьком».

Згодом працював у службі охорони ПП «Виробничо-конструкторське об’єднання МААНС» та водночас був водієм таксі.

Мав трьох доньок. Згодом  народилися троє онуків, для яких став найдобрішим дідусем. Дуже любив відпочивати в колі родини на природі. Був добрим сином для мами, найкращим чоловіком для дружини Оксани.

20 вересня 2022 року Олександра призвали на військову службу за загальною мобілізацією. Починав службу у 56 окремому мінометному батальйоні 104 бригади ТРО. Згодом його перевели до 57 окремого батальйону ТРО, з яким у грудні 2023-го вирушив на Донеччину.

Серце мужнього воїна зупинилося 6 лютого 2024 року. Він до останнього подиху захищав Україну. Йому було 47 років. У пам’яті рідних та близьких Олександр залишиться чуйним, добрим та щирим…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ЛАВРЕНЮК Юрій Іванович

28.03.1974 – 28.01.2024

Юрій Лавренюк  народився у Здолбунові. Зростав у великій дружній родині з двома сестрами та двома братами. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №6. Потому вступив до Здолбунівського ПТУ №3 та здобув спеціальність столяра. Згодом – служба в армії. Після того працював столяром у Здолбунівській центральній районній лікарні, потім – у ТОВ «Нострадамус». З 2011 року працював слюсарем на «Волинь-Цемент» ПАТ «Дікергофф Цемент Україна».

Юрій дуже любив своїх дітей – доньку та двох синів. Завжди був щирим та надійним. З 2003 року родина мешкала у с. Глинськ.

13 березня 2022 року Юрія Лавренюка призвали до лав ЗСУ. Після навчання кілька місяців служив на півночі Рівненщини. Далі – Сумщина, Бахмут. З січня 2024-го  ніс службу на Запоріжжі.

Його життя обірвалося 28 січня 2024 року. Молодший сержант  Юрій Лавренюк загинув, захищаючи Україну. Йому було 49 років.

Місце поховання: с. Глинськ.

НОСОВ Сергій Олександрович

25.05.1982 – 27.01.2024

Сергій Носов народився у Здолбунові. Зростав разом з братом. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 6. Після закінчення школи вступив до місцевого ПТУ № 2 та здобув спеціальність будівельника. Згодом їздив на заробітки за кордон.

Мав золоті руки, професійно займався ремонтними роботами. Зробив власноруч багато всього і в рідному домі. Завжди був добрим та працелюбним.

У листопаді 2023 року Сергія призвали на військову службу за загальною мобілізацією.

27 січня 2024 року солдат Сергій Носов загинув  внаслідок штурмових дій противника на Донеччині. Йому був 41 рік. Побратими та друзі пам’ятатимуть його щирим та відданим справі.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПРОКОПЧУК Володимир Богданович

28.12.1977-27.01.2024

Володимир Прокопчук народився в селі Степанівка. Був найменшим у багатодітній родині. Навчався в Копитківській ЗОШ, згодом закінчив Здолбунівське ПТУ № 3 та здобув спеціальність будівельника.

Володимир дуже любив своїх рідних – двох доньок онучок Дарину та Мар’яну.

На захист України став  12 січня  2023  року. Під час служби двічі був поранений, тричі отримував  контузії.  Але завжди залишався мужнім воїном та надійним другом. Його звитягу відзначили нагородою – у листопаді 2023-го за мужність і успішне виконання бойових завдань Володимир отримав відзнаку від головнокомандувача ЗСУ  «Золотий Хрест».

27 січня 2024 року Володимир  Прокопчук загинув  під час ведення бойових дій на Запоріжжі. Йому було 46 років.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Степанівка.

КЛИМЧУК Микола Петрович

16.05.1980 – 23.01.2024

Микола Климчук зростав у с. Здовбиця. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1. Згодом продовжив навчання у місцевому ПТУ № 2,  де здобув професію помічника машиніста. З дитинства дуже любив тварин, захоплювався  важкою атлетикою.

Займався підприємницькою діяльністю. Тривалий час проживав в Одесі. Проте перед повномасштабною війною повернувся додому.

На фронт пішов добровольцем, воював у складі 68-ої  окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша. Був водієм бронемашини, доставляв та забирав бійців з поля бою, евакуйовував поранених.

Майже півтора року Микола перебував на передовій. Був досвідченим та відважним воїном. Після звільнення  селища Благодатне на Донеччині отримав відзнаку від Головнокомандувача ЗСУ  «Золотий Хрест».

5 вересня 2023 року отримав важке поранення, перебуваючи на Луганщині, де евакуював поранених бійців. Миколу доправили до госпіталю у Харкові, згодом – на Полтавщину. Після тривалого лікування 23 січня 2024 року серце воїна зупинилося.

У рідних та близьких про Миколу лишаються лише світлі спогади. У нього залишилися батьки, сестра та племінники, яких дуже любив.

Місце поховання: с. Здовбиця, вул. Перша

САВРАЙ Анатолій Васильович

13.09.1972 – 17.01.2024

Анатолій Саврай народився у селі Глинськ, зростав у великій дружній родині з братом та сестрою. Закінчивши навчання у Глинській ЗОШ, вступив до Квасилівського ПТУ, здобувши спеціальність «Слюсар-наладчик ЧПУ».

Далі – строкова служба в армії, після повернення з якої Анатолій навчався у Школі транспортної міліції в м. Львів. Завершивши навчання, працював у транспортній поліції станції Здолбунів.

Одружився, у  сім’ї народилися донька та син. Згодом перейшов працювати до охоронної фірми. Працював, проводив час з рідними.

Після повномасштабного вторгнення у березні 2022-го Анатолій разом з іншими пішов захищати Україну. А 17 січня 2024 року старший сержант Анатолій Саврай помер внаслідок серцевого нападу. Йому був 51 рік.

Місце поховання: с. Глинськ.

ХМЕЛЬ Віталій Васильович

21.03.1978 – 15.01.2024

Віталій Хмель народився у с. Богдашів. Завершивши навчання у Здолбунівській ЗОШ №6, вступив до  Квасилівського ПТУ та здобув спеціальність «слюсар з ремонту автомобілів». Працював на низці підприємств, серед яких – ПАТ «Волинь-Цемент», ПСП «Україна».

Найбільшим щастям для Віталія були діти. Пишався своїми синами, з особливою ніжністю ставився до найменшого Андрійка, який добре знав, що тато захищав від ворога не тільки його, а й усіх українських дітей.

Захоплювався риболовлею і дуже любив проводити час за цим заняттям.

10 вересня 2023 року  Віталія призвали  на військову службу за загальною мобілізацією. Часто телефонував рідним, запевняв, що у нього все гаразд. За словами побратимів, був чуйною людиною, завжди готовою прийти на допомогу.

Свій останній бій солдат 47 окремої механізованої бригади «Магура» Віталій Хмель прийняв 15 січня 2024 року. Вірний військовій присязі, загинув на Донеччині під час виконання бойових завдань. У нього залишилося троє дітей та онук. Віталієві було 45 років.

Місце поховання: с. Богдашів

БОНДАРЧУК Ігор Іванович

24.05.1967 – 15.01.2024

Ігор Бондарчук народився  у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, згодом вступив до Здолбунівського ПТУ №2  на спеціальність  «помічник машиніста».  Працював у Здолбунівському локомотивному депо помічником машиніста, а згодом машиністом тепловоза. Згодом багато років перебував на заробітках. А перед початком повномасштабної війни повернувся в Україну.

Одразу після вторгнення, у лютому 2022-го, пішов до війська. Спочатку перебував поблизу північного кордону, а з квітня 2022 року воював під Авдіївкою. Служив в  110 окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка.  Мав поранення, однак повернувся на передову, підлікувавшись. Був нагороджений медаллю «За оборону Авдіївки».

15 січня  2024 року сержант Ігор Бондарчук помер на Донеччині під час виконання військового обов’язку.  Друзі запам’ятають його як працьовиту, життєрадісну та справедливу людину. Йому було 56 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ГАЛЯНТ Тарас Петрович

1.01.1986 – 12.01.2024

Тарас Галянт народився у Здолбунові. Навчався у міській гімназії (нині ліцей №2), а згодом закінчив Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені Степана Дем’янчука за напрямком «менеджмент». Працював, захоплювався спортом, полюбляв грати в футбол.

Ще зі шкільних років був активним та свідомим. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності.

На захист України Тарас став у червні 2023 року. Пройшов навчання у Житомирі, згодом – у Польщі. Служив в 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді гранатометника. Це вимагало витривалості та вміння працювати в команді.

Та, на жаль, згодом близькі отримали сумну звістку про те, що Тарас зник безвісти…  Майже два роки батько та близькі люди сподівалися, що він живий. Проте загибель бійця підтвердила ДНК-експертиза. Солдат Тарас Галянт загинув 12 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 38 років. Тарас був єдиним сином у батька…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КУЧАЙ Владислав Віталійович

20.03.1996 – 10.01.2024

Владислав Кучай народився  у селі Орестів. Зростав життєрадісним і спраглим пізнання світу, та водночас – розважливим. Навчався в Орестівській початковій школі, згодом – у П’ятигірській ЗОШ. Потому вступив до Мирогощанського аграрного  коледжу та здобув спеціальність «дизайнер озеленення». Працював на меблевій фабриці в Квасилові.

До війська Владислава призвали у вересні 2023 року.  А 10 січня 2024 року солдат  Владислав Кучай, вірний військовій присязі на вірність українському народу, загинув на полі бою, виконуючи бойове завдання на Харківщині. У нього залишилася мама та брати.  Владиславу було лише 27 років…

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Орестів, нове кладовище

МОЙСЕЄНКО  Дмитро Сергійович

13.11.1988 – 2.01.2024

Дмитро Мойсеєнко народився у Здолбунові. Зростав у дружній сім’ї разом з братом-близнюком Андрієм. Навчався у міській ЗОШ №6, потому вступив до Рівненського автотранспортного технікуму та здобув спеціальність «механік».  Після завершення навчання  працював  в Києві, згодом – на меблевих фабриках у Квасилові та Рівному.

До війська Дмитра призвали у січні 2023 року. Спочатку проходив навчання у Німеччині, згодом – пішов воювати. Дмитро добре малював, тож мав позивний «Пікассо». Розмальовував бойові прапори, прикрасив національними кольорами та тризубом автомобіль, водієм якого був.

2 січня 2024 року солдат Дмитро Мойсеєнко, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув на полі бою у Запорізької  області. Йому було лише 35 років. Без батька залишився маленький син Владислав.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

СКОКОВ Дмитро Юрійович

10.06.2000 – 16.12.2023

Дмитро Скоков народився у Здолбунові, зростав слухняним та життєрадісним. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6. Захоплювався футболом, із задоволенням брав участь у спортивних змаганнях.

Закінчивши школу, вступив до Національного університету водного господарства та природокористування. Однак навчання не завершив – пішов працювати.

У червні 2023 року підписав контракт із ЗСУ та став на захист держави. Пройшов навчання, воював.

Однак 16 грудня життя старшого солдата Дмитра Скокова обірвалося… Він загинув на Донеччині внаслідок поранень, отриманих під час авіаудару по позиціях ЗСУ. Дмитрові влітку виповнилося лише 23 роки. У нього залишилися батьки та брати.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ОКРЕНЕЦЬ Олексій Миколайович

22.04.1988 – 6.12.2023

Олексій Окренець народився у Рівному. Згодом у сім’ї з’явився молодший син, родина переїхала до Здолбунова. Олексій навчався у міській ЗОШ №3. Був добрим та веселим, захоплювався футболом.

Після одинадцятирічки вступив до Рівненського національного університету водного господарства та природокористування, здобув професію інженера. Завершивши навчання, працював на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна». Одружився з коханою Яною, у сім’ї народився маленький Володя.

Повістку Олексій отримав у червні 2023-го.  «Треба – то треба», – сказав близьким. І пішов воювати.

Після навчання на Хмельниччині у складі Волинської окремої бригади ТрО Олексій, як солдат-стрілець, виїхав під Бахмут. Там разом з побратимами утримував наші позиції до кінця жовтня.

31 жовтня Олексій отримав важке мінно-осколкове поранення. Лікарі боролися  за його життя до останнього. Та 6 грудня 2023 року його серце перестало битися…

Олексій мужньо виконав свій військовий обов’язок. У нього залишилися маленький син, дружина, батьки. Йому було 35 років.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

СТЕЦЮК Володимир Євгенійович

26.07.1995 – 21.11.2023

Володимир Стецюк народився у селищі Квасилів. Навчався у місцевій школі, а згодом  закінчив Квасилівський професійний ліцей та здобув професію будівельника.

Потому працював за спеціальністю. Згодом одружився, перейшов працювати до ПП «ВКО «МААНС».  Завжди був веселим та позитивним, захоплювався футболом, дуже любив свою роботу.

Захищати Україну Володимир пішов у березні 2023 року. Ніс службу в інженерно-саперному підрозділі 95-ї бригади ДШВ ЗСУ. Був сапером, разом з побратимами виконував складні завдання, постійно ризикуючи життям.

21 листопада 2023 року Володимир, виконуючи завдання на Харківщині, потрапив під артобстріл. З цього завдання він не повернувся. Наступного дня рідні дізналися, що він зник безвісти.

Статус зниклого безвісти зберігався до липня 2025 року. На сьогодні загибель Володимира Стецюка підтверджена рішенням суду. Здолбунівська громада втратила ще одного героя.

Володимиру Стецюку було 28 років. У нього залишилися дружина, мама, сестра та брат, котрий також захищає Україну.

ЦИПАН Володимир Михайлович

10.11.1986-17.11.2023

Володимир Ципан народився у с. Копиткове. Зростав у дружній родині разом з братом та сестрою. Закінчив місцеву загальноосвітню школу. Після завершення навчання працював екскаваторником.

Коли почалася повномасштабна війна, Володимир одразу ж пішов на фронт добровольцем. З серпня 2022 року проходив службу на Херсонщині, згодом перебував у спекотних точках Запорізької області.

Був вірним країні та військовому обов’язку, тож відмовився звільнитися з лав ЗСУ як батько трьох неповнолітніх дітей. Спілкуючись з друзями та близькими, запевняв їх у тому, що ворога вдасться вигнати з української землі. І тоді перемогу святкуватиме усе його рідне село…

Однак 17 листопада 2023 року Володимир Ципан загинув під час виконання бойового завдання на Запоріжжі. У нього залишилися троє донечок, батьки. Володимиру було 37 років.

Місце поховання: с. Копиткове

МІСЮРА Олександр Юрійович

23.04.1996 – 21.11.2023

Олександр Місюра – з с. Копиткове. Зростав у дружній родині. Закінчивши Копитківську загальноосвітню школу, вступив на навчання до Національного університету водного господарства та природокористування. Паралельно навчався на військовій кафедрі при університеті та отримав звання «молодший лейтенант».  Здобувши вищу освіту, пішов працювати.

11 квітня 2022 року Олександра призвали на службу за загальною мобілізацією. Спочатку проходив навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Потім потрапив на службу у 211-ту понтонно-мостову бригаду Сил підтримки ЗСУ. Отримав звання лейтенанта та обійняв посаду командира взводу. У червні 2023-го йому було присвоєно чергове військове звання старший лейтенант, а у вересні – призначено на посаду командира 3 понтонної роти. Відданий військовій присязі на вірність українському народу, він мужньо ніс службу.

21 листопада 2023 року старший лейтенант Олександр Місюра на псевдо “Борода” загинув на Херсонщині, виконуючи бойове завдання. Йому було лише 27 років.

Без батька залишився чотирирічний син, без чоловіка – дружина, без сина – батьки… Усміхнений, з відкритим поглядом, товариський та життєрадісний – таким назавжди запам’ятають близькі та друзі Олександра Місюру.

Нагороди:  орден Богдана Хмельницького ІІІ  ступеня (посмертно), медаль «Хрест свободи».

Місце поховання: с. Копиткове.

ДРОБУШ Микола Миколайович

20.05.1991 – 10.11.2023

Микола Дробуш народився у с. Новосілки, зростав у дружній родині. Поважав, батьків, допомагав по господарству. Навчався в Новосілківській школі, закінчивши яку, вступив до Боярського коледжу лісового господарства. Захоплювався полюванням, мав посвідчення мисливця. У 2021 році отримав посаду старшого помічника єгеря с. Новосілки.

Після повномасштабного вторгнення Микола вступив до місцевої територіальної оборони. А 24 серпня 2022 року був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Проходив навчання у Великій Британії, згодом – у Польщі. За особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України Микола Дробуш був представлений до нагородження орденом Богдана Хмельницького.

10 листопада 2023 року  Микола Дробуш помер в Одеській обласній лікарні від отриманих травм, несумісних з життям.

Відвертий, чуйний, добрий, справедливий – таким назавжди у пам’яті рідних та близьких залишиться Микола.  Йому було 32 роки…

Місце поховання: с. Новосілки.

БРУЙ Дмитро Олександрович

31.10.1995 – 20.10.2023

Дмитро Бруй народився у с. Богдашів, зростав разом з братами. Закінчивши дев’ятирічку у Здолбунівській ЗОШ №6, вступив до Квасилівського професійного ліцею та отримав фах «муляр пічник штукатур». Згодом працював  на  Квасилівському ливарно-механічному заводі. Був веселим, добрим, працьовитим, завжди допомагав мамі по господарству.

Дмитро став у стрій в серпні 2023 року. Виконував бойові завдання у складі  95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади  на Запорізькому напрямку. Був гранатометником.

20 жовтня 2023 року Дмитро пішов на завдання і не повернувся. У листопаді рідні отримали звістку про те, що  Дмитро зник безвісти. Понад два роки рідні сподівалися на диво. Але  згодом загибель бійця підтвердилася.

Дмитро Бруй, відданий військовій присязі, поліг на полі бою 20 жовтня 2023 року у Запорізькій області. Йому було лише 27 років.

Місце поховання: с. Богдашів

ЛУКАШУК Микола Іванович

22.05.1970 – 04.10.2023

Микола Лукашук народився у селі Мала  Мощаниця. Зростав разом з сестрами. У тринадцять років втратив батька, й чоловіча робота лягла на його плечі. Закінчивши школу, здобув професійну освіту. Працював в ПМК-63. Одружився, у сім’ї народилася донька Люба, а згодом – двійнята Вікторія та Віктор. Микола дуже любив рідних. Завжди із задоволенням працював на землі, допомагав мамі, що жила в селі.

Микола мобілізувався одразу після повномасштабного вторгнення – 26 лютого 2022 року. Спочатку проходив службу у роті охорони в Здолбунові, згодом – на білоруському кордоні. Пізніше у складі 117-ї окремої важкої механізованої бригади  боронив Україну  на Запорізькому напрямку. Завжди був наполегливим та ініціативним. За тиждень до важких боїв перебував у відпустці, бавився з маленькою внучкою. То була остання зустріч з рідними…

У жовтні 2023 року під час наступу на Запорізькому напрямку Микола з побратимами вступили в стрілецький бій та були змушені відступити. Тоді він зник безвісти.

Боєць вважався зниклим безвісти майже два роки. Родина до останнього сподівалася на те, що він живий… Проте загибель Миколи Лукашука, на жаль, підтвердилася. Це сталося 4 жовтня 2023 року. Йому назавжди 53 роки.

Місце поховання: кладовище с. Ільпінь (м-н Дубки).

БОГОЛУЦЬКИЙ Максим Вікторович

15.01.1991 – 26.09.2023

Максим Боголуцький  народився у Здолбунові, зростав разом зі старшим братом. Дев’ятирічку закінчив у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом здобув професію механіка у Рівненському автотранспортному фаховому коледжі. Потому навчався в НУВГП на спеціальності «Інженер-механік».

Одружився з коханою, в сім’ї народилося двоє дівчаток. Працював, проводив час з доньками, писав вірші для дружини. Перед вторгненням працював водієм-далекобійником, їздив за кордон.

Після 24 лютого 2022 року Максим до літа волонтерив – возив продукти з-за кордону. Але згодом, у липні 2022-го, пішов воювати.

Майже одразу потрапив на навчання у Велику Британію, згодом – у Словаччину. Коли повернувся, служив на Півночі, а навесні 2023-го вирушив на Дніпропетровщину, а згодом – на Запоріжжя.

Побратими кажуть, що Максим був справедливим. Вмів по-чесному всіх розсудити та владнати суперечки. Довго не міг отримати відпустку, тож омріяний старшою донькою подарунок – собаку – передав своїм братом.

23 вересня, попередив дружину, що йде на завдання, тому зв’язку не буде. А 26 вересня 2023 року Максим Боголуцький загинув поблизу н. п. Вербове на Запоріжжі. Його тіло забрав побратим. Максимові було 32 роки…

Нагороджений:

• орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ГАРАНІН Володимир Валерійович

14.06.1978 – 26.09.2023

Володимир Гаранін народився у м. Косів. Під час навчання всерйоз зацікавився туризмом і альпінізмом. Входив до складу районної команди з туризму, навіть побував на тренувальних зборах з альпінізму на Кавказі. Гори були любов’ю усього його життя, до них він поспішав завжди, як тільки мав таку змогу.

4 березня 2022 року він добровольцем вступив у ЗСУ. Служив в 65-й окремій механізованій бригаді, в кулеметному взводі. Воював відважно, був поранений.

Після поранення приїхав у відпустку, одружився, пожили з дружиною разом у Здолбунові два тижні. Попрощався і вирушив на службу. На жаль, більше не повернувся…

26 вересня 2023 року поблизу Лиманської громади на Донеччині захисник віддав Україні найдорожче – своє життя.

У Володимира Гараніна залишилися дружина, двоє доньок і мама.

Нагороджений:

• нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного

Місце поховання: похований на Батьківщині, на Івано-Франківщині.

РЯБИЙ Іван Валерійович

5.01.1995 – 20.09.2023

Іван Рябий народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ І-ІІ ст. №5. Закінчивши дев’ятирічку, здобув професію електрогазозварювальника у Квасилівському ПТУ. Згодом працював, одружився, у сім’ї народився син Матвій.

Захищати Україну Іван пішов у червні 2022 року. Воював у складі 132-й окремого розвідувального батальйону ДШВ ЗСУ. Виконував бойові завдання на Донецькому та Запорізькому напрямках. 20 вересня 2023 року Іван вирушив на чергове завдання. А наступного дня дружині Івана зателефонував його побратим з важкою звісткою. За його словами, Іван загинув внаслідок прямого влучання поблизу села Вербове на Запоріжжі.… Тіло героя так і не вдалося евакуювати. Його визнали зниклим безвісти з 20 вересня 2023 року.

Рідні героя ще дуже довго сподівалися на диво й не могли змиритися з важкою звісткою.  Іванова дружина Вікторія розповідає, що чекала до останнього, хапаючись за найменшу надію. Та у червні 2025 року загибель Івана Рябого була підтверджена рішенням суду.  Йому назавжди 28 років…

ПАВЛЮК Андрій Петрович

9.12.1984 – 20.09.2023

Андрій Павлюк народився у Здолбунові, зростав разом з братом та молодшою сестрою. Одинадцять класів закінчив у міській школі №4.

Любив працювати, тому пішов на будівництво. Працював муляром, штукатуром. Клав бруківку. Майже вся вулиця, на якій жив, викладена його руками. Згодом одружився, у сім’ї народився син.

Повідомлення про потребу з’явитися у військкомат надійшло 27 березня 2023 року. Пройшов навчання у Житомирі, і  через місяць у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади вирушив на Запорізький напрямок.

Сестра щоразу чекала братових дзвінків і раділа їм. Планував приїхати у відпустку на Різдво, з’їздити до сина. Востаннє зателефонував 20 вересня.

20 вересня 2023 року солдат Андрій Павлюк, виконуючи бойове завдання, загинув в районі населеного пункту Новопрокопівка Запорізької області.

Нагороди:
Орден “За мужність” III ступеня

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КОВАЛИК Микола Дмитрович

13.12.1964 – 9.09.2023

Микола Ковалик народився на Радивилівщині. Вісім класів закінчив у Дружбівській школі, згодом здобув професію столяра у Радивилівському професійно-технічному училищі. Потому навчався у Харківському педагогічно-індустріальному технікумі, служив в армії.

Закінчивши технікум, за направленням приїхав у Здолбунів, де працював в міському ПТУ №3 майстром виробничого навчання. Згодом перейшов на посаду чергового у Здолбунівській райдержадміністрації.

Був хорошим товаришем, справедливим, чесним і справжнім патріотом. Тому друзі казали, що після початку повномасштабної війни Микола довго вдома не всидить.

Повідомлення про потребу з’явитися до військкомату отримав 10 березня 2022 року. Через кілька днів Микола вже був в Одесі у складі дорожньо-комендантської роти. Згодом у складі 103-ї окремої бригади територіальної оборони вирушив на схід. Був на Донеччині біля Лиману, на Харківщині.

Востаннє приїжджав у відпустку в серпні. Розмовляючи з дружиною, сподівався що після війни куплять хату в селі і будуть тримати омріяну велику пасіку…

А 9 вересня сержант Микола Ковалик загинув під час скидання з дронів вибухових пристроїв по позиціях стрілецької роти в районі н.п. Крохмальне Харківської області. За словами побратимів, він накрив собою бійця, який був поряд з ним…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ОЛЕЩУК Юрій Васильович

05.05.1991 – 31.08.2023

Юрій Олещук  народився у Здолбунові, закінчив дев’ятирічку у міській ЗОШ №1. Згодом вступив до Квасилівського професійного ліцею, здобув професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та водія. Потім працював. Доки не прийшла повномасштабна війна…

Повістка Юрієві надійшла 17 липня 2022 року. Пройшов навчання у Житомирі, а згодом – у Великій Британії, де навчався снайперської справи. Там отримав відзнаку за успішне навчання.

Після повернення восени 2022 року у складі 80-ї бригади Юрій виїжджає до Дніпра. Згодом була Харківщина, Донеччина, де мав опіки від фосфорних бомб, проте відмовився від госпіталізації…

Навесні 2023 року Юрій, отримавши під своє командування розвідувальний взвод (воєнна розвідка), виїжджає з ним до Німеччини на навчання, але вже як інструктор. І знову отримує відзнаку за успішне навчання.

Згодом у складі 87 окремого аеромобільного батальйону виїздить на Запорізький напрямок. Отримує поранення і вкотре відмовляється від госпіталізації.

Телефонуючи чи пишучи мамі, завжди просив не хвилюватися. Востаннє поговорили 28 серпня. А далі – тиша…

Юрій Олещук загинув на Запоріжжі 31 серпня 2023 року  під час удару ворожої авіації, мужньо виконавши свій військовий обов’язок.

Нагороди:

• медаль «За хоробрість в бою»
• відзнака 82 окремої десантно-штурмової бригади
• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

МАКОВІЙЧУК Сергій Степанович

17.05.1976 – 29.08.2023

Сергій Маковійчук народився у Здолбунові, зростав разом з братом. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №3. Любив рибалити, працювати з технікою.

Закінчивши дев’ятирічку, вступив до Квасилівського професійного ліцею на спеціальність «Електрогазозварник».

Отримавши диплом, Сергій почав працювати. Коли народився син Владислав, завжди знаходив вільну хвилинку, щоб провести з ним час.

Після повномасштабного вторгнення у березні 2022-го Сергій став до лав Збройних сил України. Пройшов навчання. Їздив водієм на східні позиції фронту.

У квітні 2023 року почав скаржитися на болі в області серця. Пережив інсульт. 29 серпня батьки отримали звістку з лікарні, де на той час перебував син, що Сергія не стало. Він віддав своє життя за Україну.

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

ПАВЛЮК Юрій Михайлович

31.03.1973 – 25.08.2023

Юрій Павлюк народився у с. Урвенна. Завершивши навчання у Гільчанській ЗОШ, пройшов строкову службу. Згодом працював водієм. Ця професія й стала справою його життя. Завжди був працьовитим, чуйним, готовим допомогти кожному, хто цього потребував.

Після початку повномасштабного вторгнення пішов до війська добровольцем 8 березня 2022 року. У складі 110-ї протитанкової бригади виконував бойове завдання на Донеччині. Тривалий час перебував на бойових позиціях на дуже складних напрямках. 25 серпня 2023 року Юрій Павлюк загинув під час виконання бойового завдання в результаті мінометного обстрілу. Йому було 50 років.

Нагороди:
Медаль “За військову службу Україні”

Місце поховання: с. Урвенна.

ВОЛЬЄВ Сергій Вадимович

9.05.1993 – 1.08.2023

Сергій Вольєв народився у Хмельницькому. Там закінчив дев’ятирічку, а згодом вступив до Хмельницького кооперативного коледжу на спеціальність «Товарознавство та комерційна діяльність». По завершенню навчання працював торговим представником.

Згодом одружився з коханою Юлею. Народився первісток Дмитрик. Сергій працював, а дружина ростила сина. У нього була особлива мрія – писати книги. Але залишив її на майбутнє – коли буде час. Також мріяли з дружиною відкрити власну справу.

Після початку повномасштабної війни Сергій відправив вагітну Юлю з Дмитриком у Польщу, де й народився маленький Святослав. Проте згодом Юлія з дітьми приїхала до батьків на Здолбунівщину.

Сергій отримав повістку 23 лютого 2023 року. Потому пройшов базовий бойовий курс у розвідницькому батальйоні в Естонії. А згодом вже в Україні пройшов ще одні курси підготовки командирів відділень.

Після навчання у складі 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша відбув на Донецький напрямок. У липні приїхав у десятиденну відпустку. Згодом вирушив на Луганщину.

Ще 30 липня зателефонував та попередив, що не буде на зв’язку кілька днів. А 1 серпня молодший сержант Сергій Вольєв загинув під час виконання бойового завдання у Сватівському районі Луганської області. Йому було 30.

Сергій Вольєв посмертно нагороджений відзнакою «Хрест воїна-єгеря» І ступеня.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ШИМЧУК Сергій Миколайович

27.10.1975 – 21.07.2023

Сергій  Шимчук народився у Новомильську. Закінчив дев’ятирічку  у Копитківській ЗОШ, згодом вступив до  Мирогощанського сільськогосподарського технікуму та здобув професію електромонтера. Працював у ПрАТ «Рівнеобленерго». Завжди був відвертим, справедливим та добрим. Дуже любив свого сина Назара. Навчив сина грати на гітарі, адже був творчо обдарованою людиною. Мав великі плани на майбутнє: з дружиною мріяли добудувати будинок, встановити електростанцію на сонячних батареях. Хотів вивчитися на тракториста та обробляти землю сучасною технікою.

Проте після повномасштабного вторгнення Сергій не зміг залишатися осторонь. Влітку 2022-го відмовився від бронювання військовозобов’язаних та прибув до військкомату. У січні 2023-го пройшов навчання у Закарпатті, і вже згодом був на передових позиціях у Запорізькій області.

21 липня молодший сержант Сергій Шимчук загинув в н. п. Мала Токмачка на Запоріжжі, захищаючи Україну. Йому було 47 років.

Місце поховання: с. Новомильськ

ГМИРАК Валентин Миколайович 

02.02.1975 – 16.07.2023

Валентин Гмирак народився у Білорусії, ще в дитинстві сім’я переїхала на батьківщину матері – в Здолбунів. Економіст за освітою, працював у сфері торгівлі, був приватним підприємцем.

“У березні 2023 року йому принесли повістку. Хлопці дивувалися, казали, що такого іще не бачили. Бо ж Валік не втікав, не ховався, а навпаки вийшов, потиснув їм руки, подякував, сказав, що давно цього чекав. Він насправді хотів іти воювати. Говорив, що повинен захищати свою Батьківщину, бо якщо усі поховаються, то ворог може прийти і в наше місто. А цього допустити не можна,” – згадує дружина.

За чітку патріотичну позицію, характер, безстрашність та відповідальність Валентина поважали побратими. Його рекомендували до отримання звання сержанта. Був справжнім лідером для хлопців.

48-річний солдат Валентин Гмирак загинув 16 липня 2023 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Ямпіль на Донеччині…

Місце поховання: с. Ільпінь (м-н Дубки)

ПИЛИПЧУК Сергій Петрович

28.11.1981 – 26.06.2023

Сергій Пилипчук народився у селі Кам’янка на Березнівщині, там зростав, закінчив середню школу. Згодом пішов працювати на будівництво. Познайомився з майбутньою дружиною, з якою потім переїхали на Здолбунівщину. Сергій мав золоті руки та завжди був вдома справжнім господарем. У родині народився син, а згодом, майже через 10 років, донечка.

Повістку до війська Сергій отримав у січні 2023-го. «Хто, як не я, – казав дружині. – В інших також є діти». Потрапив у 33-тю окрему механізовану бригаду. Пройшов навчання. А навесні бійців спрямували на Запоріжжя.

26 червня 2023 року під час артилерійського обстрілу позицій в районі населеного пункту Роботине Запорізької області Сергій Пилипчук загинув. Йому був 41 рік.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

МОСІЙЧУК Тарас Васильович

18.08.1991 – 26.06.2023

Тарас Мосійчук народився у Здолбунові, зростав разом зі старшою  сестрою. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 6, потому вступив  до  Здолбунівського вищого професійного  училища залізничного транспорту та здобув професію столяра. Працював на будівництві. Був щирим та добрим, захоплювався футболом, риболовлею.

До лав ЗСУ Тараса мобілізували у червні 2022 року. Пройшовши навчання на Рівненському полігоні, боронив країну на Донецькому напрямку. Виконував бойові завдання із захисту України у складі 110 бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Був кулеметником. Не раз брав участь у найгарячіших боях на передовій.

Солдат Тарас Мосійчук загинув 26 червня 2023 року у ході ведення наступально-штурмових дій на Донеччині. Довгий час вважався зниклим безвісти, але зрештою родині підтвердили важку звістку про його загибель. Тарасові був 31 рік… Без сина залишився батько, без брата – сестра.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПОЛІЩУК Леонід Валерійович

16.03.1996 – 13.06.2023

Леонід Поліщук народився у селі Дядьковичі, що на Дубенщині. Середню освіту здобув у Сатиївському ліцеї. Згодом вступив до Рівненського ВПУ №1, де вивчився на муляра-бруківника.

Після навчання працював, а згодом – проходив  строкову військову службу у Національній гвардії України.  Потім був учасником АТО, отримав звання старшого солдата. Коли повернувся у 2018 році додому, зустрів своє кохання та через рік одружився. У родині народилося двоє синів.

Леонід працював на будівництві у столиці. Коли приїздив – проводив час з синами. Родина мріяла про власний будинок.

Захищати Україну Леонід Поліщук пішов 6 січня 2023 року. У складі 80-ї десантно-штурмової бригади потрапив на Донеччину, де й проходив службу.

Вранці 13 червня подзвонив додому. Сказав, що йде на завдання, що дуже усіх любить… Саме того дня Леонід Поліщук загинув у бою біля н.п.  Іванівське Донецької області. Йому було 27.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Малі Дядьковичі (Варковицька територіальна громада)

ЦУКАНОВ Антон Володимирович

30.06.1983 – 6.06.2023

Антон Цуканов народився у Здолбунові. Дев’ятирічку закінчив у Здолбунівській школі №2, повну середню освіту отримав у вечірній школі при ЗОШ №4.  Згодом навчався у Квасилівському професійному ліцеї, здобувши там професію електрогазозварювальника.

Деякий час пропрацював на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна», згодом – на будівництві. У 2004 році одружився, у сім’ї народилося двоє синів. Родина жила дружно, батько проводив час з синами, ходив з ними на риболовлю.

Після повномасштабного вторгнення Антон отримав повістку 14 лютого 2023 року. Пройшов навчання на полігоні, а наприкінці травня у складі своєї бригади виїхав на Донеччину.

Однак його служба була недовгою… 6 червня Антон Цуканов отримав смертельні поранення під час штурмових дій в районі населеного пункту Північне Донецької області. Йому було 39 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КИРИЛЮК Юрій Вячеславович

7.05.1982 – 16.05.2023

Юрій Кирилюк народився у с. Здовбиця. Закінчивши одинадцятирічку у Здовбицькій середній школі, був призваний на строкову службу, яку проходив у м. Сімферополь.

Згодом вступив до Здолбунівського училища залізничного транспорту. Одружився, у молодій сім’ї народилася донечка Уляна. Юрій розпочав працювати: влаштувався помічником машиніста електровоза на залізниці, пізніше став машиністом електровоза.

З початком повномасштабної війни одразу ж пішов до війська. Два місяці перебував у роті охорони при військкоматі. Далі – навчання на полігонах Володимира та Яворова. Згодом був снайпером у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади, воював на Донеччині.

У лютому 2023 року боєць перебував на позиціях поблизу с. Берестове на Донеччині. Свій 41 день народження відзначив під обстрілами на завданні. 11 травня передзвонив рідним, подякував за привітання і знову пішов у  бій…

16 травня внаслідок артилерійського обстрілу позицій ЗСУ Юрій Кирилюк загинув, до останнього подиху захищаючи Україну.

Місце поховання:  с. Здовбиця, вул. Четверта.

ХОМ’ЯК Роман Андрійович

30.10.1975 – 11.05.2023

Роман Хом’як народився у Здолбунові, зростав у дружній родині разом з сестрою. Його батько помер дуже рано, і єдиною його опорою залишилася мама. Закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській гімназії, а згодом навчався у Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту. Потому працював на будівництві, адже мав справді золоті руки.

У 2015-му добровольцем пішов до війська. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Повернувшись, Роман працював на меблевій фабриці «Морган Феніче». Але після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав територіальної оборони. А наприкінці весни добровольцем пішов на фронт. У лютому 2023 року отримав поранення у боях під Бахмутом. Після кількох днів у госпіталі повернувся до частини.  «Молоді повинні жити», – казав він.

11 травня 2023 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Оріхово-Василівка Донецької області солдат Роман Хом’як загинув. Йому було всього 47.

Місце поховання: кладовище на вул. Тиха у м. Здолбунів.

ХАБАТЮК Олексій Петрович

19.09.1977 – 4.05.2023

Олексій Хабатюк народився у с. Глинськ. Закінчив Здолбунівську ЗОШ №6, згодом вступив до Київського політехнічного інституту, який закінчив з відзнакою.

Після здобуття вищої освіти Олексій залишився у столиці. Працював на різних посадах, зокрема у ГК «Нафтогаз України», Державному агентстві екологічних інвестицій України. За час роботи  став визнаним експертом з енергозбереження. В Олексія як у знаного фахівця галузі часто брали коментарі ЗМІ, запрошували до участі в тематичних ефірах. Його знали усі дотичні до енергетики. До нього прислухалися на найвищому державницькому рівні.

У 2022 році Олексієві запропонували обійняти посаду заступника міністра енергетики України.  Однак від посади він відмовився, бо пішов захищати Україну, попри те, що мав досить поганий зір. Раніше він ніколи не тримав у руках зброю, однак активно волонтерив.

У війську мав позивний «Турист».  Воював у багатьох «спекотних» точках: поблизу  Краматорська, Куп’янська, Бахмута. Командував взводом. Олексій завжди дбав про своїх бійців, тож ті його поважали і любили.  З  допомогою волонтерів придбав три автівки, вклавши у це власні кошти.

1 травня 2023 року близько шостої ранку Олексій виклав на своїй сторінці світлину стели при в’їзді у Донецьку область. Він з підрозділом повернувся з ротації на фронт. Чекав постановки бойового завдання. А вже за кілька днів родина Олексія отримала звістку про його загибель.

Новина про загибель Олексія Хабатюка приголомшила громадськість та професійне енергетичне середовище. У нього залишилися дружина та троє доньок.

Місце поховання: м. Київ, Лук’янівське кладовище.

СЕМЕНЮК Олександр Сергійович

12.12.1992 – 21.04.2023

Олександр Семенюк народився у Здолбунові,  зростав з молодшою сестрою у дружній родині. Навчався у міській школі №7, згодом – у ЗОШ №4. Любив музику, тож закінчив клас гітари у музичній школі.

Закінчивши школу, навчався  у Рівненському автодорожньому коледжі, здобув професію автомеханіка. Згодом, перебуваючи на заробітках у Польщі, знайшов своє справжнє покликання – ландшафтний дизайн, адже дуже любив усе красиве.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр працював на фабриці «Морган Феніче». Повістку отримав у січні 2023-го. Потому пройшов навчання на полігоні, учився на кулеметника, стріляв краще від усіх.

А згодом бійці вирушили на Бахмут. Коли вперше вийшли на бойові позиції, потрапили в оточення. Тоді їх відбили воїни з сусідньої бригади, які прийшли на допомогу. Але згодом довелося виходити на ті ж позиції. Відстрілювався з будинку, поки у вікно не закинули гранату. Олександр отримав важке поранення. Хлопці витягнули свого побратима. Потім були госпіталі Дніпра, Львова… Батьки планували забирати його додому на реабілітацію…

Але 21 квітня 2023-го прийшла звістка, що солдат Олександр Семенюк помер від поранень. Йому було лише 30 років.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ГЕТМАНЧУК Олександр Володимирович

23.06.1987 –  05.04.2023

Олександр Гетманчук народився у Рівному. Закінчивши Рівненську ЗОШ № 26, здобув спеціальність маркетолога. Згодом працював на підприємствах у Києві, на Здолбунівському заводі будівельних матеріалів. Був добрим та щирим, дуже любив старшого брата та племінниць. Захоплювався футболом.

У грудні 2022 року Олександр пішов до війська. Служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді, бійці якої виконували завдання на різних напрямках сходу України.

5 квітня 2023 року  солдат Олександр Гетманчук  загинув, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Востаннє він спілкувався з братом 30 березня 2023-го. А згодом прийшла звістка, що Олександр зник безвісти. І лише в жовтні 2024-го тіло бійця вдалося повернути. Йому було 35 років… Про Олександра залишилися найкращі спогади у рідних та побратимів.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ДОМАНТОВИЧ Олег Миколайович

 23.05.1993 – 15.03.2023

Олег Домантович народився у Здолбунові, зростав у дружній родині зі старшою сестрою. Після дев’ятирічки у міській школі №3 вступив до Квасилівського професійного ліцею на спеціальність «Муляр-штукатур». Згодом навчався у Рівненському державному аграрному коледжі, щоб стати архітектором. Але  волею долі вирушив на заробітки до Великої Британії.

Після повномасштабного вторгнення Олег залишився в Україні. А наприкінці червня був призваний до лав ЗСУ. Того ж літа відбув у Велику Британію разом з іншими на навчання, став бойовим медиком. Після навчань  потрапив у 25-й окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду. Ходив разом з побратимами на бойові завдання, надавав першу медичну допомогу. А коли приїздив додому у відпустку, запевняв рідних, що у нього все добре…

Наприкінці березня родина отримала страшну звістку: молодший сержант Олег Домантович загинув у бою поблизу н.п. Червонопопівка на Луганщині. Йому було лише 29.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

РОЩЕНКО Андрій Олександрович

29.10.1994 – 13.03.2023

Андрій Рощенко народився в Здолбунові, ріс разом зі старшими  братами. Завжди був добрим, виваженим. Одинадцять класів закінчив у міській шостій школі, потому вступив до Міжнародного економіко-гуманітарного університету на  спеціальність «Правознавство». Закінчив військову кафедру, отримав звання «молодший лейтенант». Завершивши навчання, на строковій службі  отримав звання «лейтенант». Згодом працював у ВП «Локомотивне депо Здолбунів», в ТЦ «Епіцентр».

Після повномасштабного вторгнення 24 лютого Андрій був у військкоматі того ж дня. Потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» командиром кулеметного взводу стрілецького батальйону. У липні став старшим лейтенантом. Позивний в Андрія був «Художник», бо мав хист до малювання. Захищав Соледар, отримав дві контузії. У лютому 2023-го після госпіталю вирушив під Бахмут. 13 березня під час мінометного обстрілу Андрій Рощенко загинув. Йому було лише 28.

Нагороди:
орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ШУЛЯК Юрій Михайлович

28.01.1981 – 13.03.2023

Юрій Шуляк народився у селі Урвенна на Здолбунівщині, зростав у дружній родині разом з молодшим братом. Одинадцятирічку закінчив у Гільчанській школі. Потому вивчився на водія та працював таксистом. Згодом працював водієм фури на підприємстві «Автоленд». Їздив на заробітки за кордон, працював у Литві.

У родині, яку створили з коханою, народилися дві доньки, яких Юрій дуже любив.  Сім’я жила з батьками дружини. Юрій багато працював, любив поратися у землі. Що б не посадив – усе завжди росло та квітло.

Після початку повномасштабної війни Юрій відіслав молодшу доньку до дружини та старшої дочки за кордон. А сам записався до лав тероборони. Допомагав волонтерам, як водій їздив на фронт з передачами для бійців. А в січні, коли повістка надійшла молодшому  братові, пішов воювати слідом за ним.

13 березня Юрій Михайлович Шуляк помер у лікарні від ран, отриманих внаслідок військових дій під час захисту Батьківщини. Йому було 42 роки.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. Ільпінь

ВОРОН Юрій Віталійович

5.05.1965 – 5.02.2023

Юрій Ворон народився 5 травня 1965 року. Навчався в Новосілківській восьмирічній школі. Після закінчення школи вступив до Здолбунівського ПТУ № 3 на спеціальність «Електрозварювальник»

У 1983 році був призваний на військову службу. Повернувся додому у званні «сержант». Працював на Рівненському комбінаті хлібопродуктів, згодом – у вагонному депо Здолбунів електрозварювальником. Односельці знали Юрія як працьовиту, веселу, світлу людину.

12 березня 2022 року Юрій був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Воював поблизу м. Авдіївка Донецької області.

5 лютого 2023 року Юрій Віталійович Ворон загинув внаслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України. У нього залишилися дружина, дві доньки та четверо онуків.

Нагороди:
Медаль «За військову службу Україні» (посмертно)

Місце поховання: с. Степанівка, Здолбунівська громада

ГАЛАХ Володимир В’ячеславович

9.05.1988 – 28.01.2023

Володимир Галах навчався у міській шостій школі. Ще з дитинства мріяв бути хірургом, тож після закінчення школи вступив до Вінницького національного медичного університету. Був здібним  студентом. Завершивши навчання, працював лікарем-урологом у Рівненській  міській поліклініці № 3.  Колеги  поважали Володимира за професійність, відданість справі, доброзичливе та щире ставлення до людей.

Але йому боліла й  доля України. Тож після початку війни на Сході України у 2014-му пішов воювати. Ніс службу в одній з найгарячіших точок АТО  – поблизу м. Артемівськ (нині Бахмут) на Донеччині.

Після повномасштабного вторгнення Володимир тричі  ходив у  військкомат, проте його повертали. Мобілізували його лише 12 вересня 2022 року.

1 лютого 2023-го близькі отримали повідомлення, що 31 січня старший лейтенант Володимир Галах помер в лікувальному закладі Запоріжжя. Йому було лише 34 роки. Без батька залишилося троє донечок.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ДОВЖАНИЦЯ  Андрій Олександрович

21.02.1990 – 27.01.2023

Андрій Довжаниця народився та виріс у м. Рівне. Закінчив Рівненську ЗОШ № 8. Отримав фах програмувальника у Рівненському аграрному коледжі. Вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті, а згодом здобув ступінь магістра у Національному університеті водного господарства та природокористування. Одружившись, Андрій переїхав до села  Глинськ.

Звідти у вересні 2022 року пішов захищати Україну. Протягом тривалого часу Андрій Довжаниця вважався зниклим безвісти. Він загинув 27 січня 2023 року, виконуючи бойове завдання у Донецькій області. Йому було 32 роки.

Місце поховання: с. Зірне Березнівської громади

ХАНАС Юрій Валерійович

3.06.1987 – 16.01.2023

Юрій Ханас народився у місті Калуш на Івано-Франківщині. Навчався у Калуському хіміко-технологічному технікумі, потім – у Національному університеті «Львівська політехніка». Після навчання почав працювати у рідному місті. А згодом, одружившись, переїхав з дружиною до Здолбунова. Тут влаштувався на роботу на підприємство «Волинь-Цемент». У дружній родині народилося двоє донечок.

Але повномасштабне вторгнення враз усе змінило… 2 грудня 2022 року Юрія Ханаса призвали на військову службу. А 16 січня 2023 року стрілець-снайпер 7 парашутно-десантного батальйону Юрій Ханас, мужньо виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну, загинув поблизу Червонопопівки на Луганщині. Йому було 35 років.

Нагороди:

• медаль “За війському службу”

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПУШКАР Мар’ян Володимирович

20.02.1993 – 03.01.2023

Мар’ян Пушкар народився на Львівщині. Згодом родина переїхала до Новомильська, де жила його бабуся Катерина. Пройшовши свого часу пекло таборів у Сибіру за зв’язок з УПА, вона вистраждала свою любов до України. Її зуміла прищепити й маленькому Мар’янові.

Змалку хлопець був прислужником у місцевому храмі. Навчався у Новомильській школі, де його пам’ятають щирим та справедливим. У закладі бережуть прапор з автографами і побажаннями побратимів, який Маріо подарував школі у 2017-му…

Після дев’ятирічки Мар’ян Пушкар вступив до технікуму при НУВГП, згодом продовжив навчання в університеті. Там закінчив військову кафедру. Коли влаштувався на роботу, отримав повістку.  По завершенню нетривалих навчань воював на Донеччині. Про це тоді знали лише кілька людей – Мар’ян не хотів хвилювати рідних…

У 2017-му повернувся додому. За участь в АТО отримав нагороди – відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «За зразкову службу», медаль «30-та окрема механізована бригада ім. Князя Острозького».

Він обожнював вивчати щось нове. Саме для того, щоб постійно чомусь навчатися, часто змінював місця роботи. Завжди підтримував маму та сестру, дуже любив племінників та похресників, з якими намагався проводити багато часу. Діти його також обожнювали. Мав дуже багато друзів та знайомих, які називали його «душею компанії».

Після повномасштабного вторгнення вступив до лав ТРО, а згодом, 14 липня, вже був мобілізований. Потрапив у 24-ту бригаду командиром другої мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. Отримав поранення, але потім знову повернувся на позиції. Останнім часом бійці перебували під Бахмутом. Побратими згадують Мар’яна як чудового командира, який передусім турбувався про них, а не про себе.

Загинув 3 січня 2023 року під час оборони населеного пункту Кліщіївка Донецької області внаслідок мінометного обстрілу. У лютому йому мало б виповнитися 30…

Нагороди:

• орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня
• орден “Хрест Героя”

Місце поховання: с. Новомильськ.

ПОЛЮХОВИЧ Микола Петрович

3.02.1988 – 24.12.2022

Микола Полюхович народився у Рівному. Після навчання пішов на строкову службу до лав ЗСУ. Став прикордонником, кінологом. Згодом працював, а одружившись, переїхав до Здолбунова.

Після повномасштабного вторгнення одразу вирішив йти воювати, попри те, що мав двох дітей. Пройшов медкомісію, і вже у квітні його викликали до військкомату.

Боронячи країну, Микола зазнав багато втрат. Перший бій під Бахмутом став фатальним для багатьох його побратимів, з якими він встиг по-справжньому зріднитися. Микола присягнувся за них помститися. І багато місяців поспіль виконував свою обіцянку, воюючи на Донеччині, під Херсоном. Згодом бійців знову перекинули під Бахмут. Через поганий зв’язок з рідними спілкувався рідко, проте завжди запевняв їх, що у нього все гаразд.

Наприкінці грудня від командира частини надійшла звістка про те, що 24 грудня солдат Микола Петрович Полюхович помер, залишившись вірним військовій присязі. Йому було 34.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КОЛЕСНИК Олександр Миколайович

25.04.1985 – 22.12.2022

Олександр Колесник  народився у Здолбунові, зростав разом з сестрою у дружній родині. Закінчивши одинадцятирічку у Здолбунівській школі № 4, вступив до Квасилівського професійного ліцею. Згодом – строкова служба у ЗСУ, навчання у виші. Після його завершення працював в обласному управлінні Державної автомобільної інспекції. А в 2014-му став на захист держави від окупанта. Був нагороджений медалями «Незалежність України» ІІІ ступеня та «За оборону рідної держави».

Після повномасштабного вторгнення Олександр знову пішов воювати. Разом з побратимами завжди робили свою справу на совість. А 22 грудня, у своєму останньому бою, прийняв на себе вибухову хвилю від розриву снаряда, врятувавши від смерті бойових товаришів.

Йому було 37. Без сина залишилися батьки, без брата – сестра, без батька – син Юрко.

Під час прощання рідним Олександра Колесника вручили «Пам’ятний лист на знак глибокої вдячності за жертовне служіння в лавах Збройних сил України» від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, а також «Грамоту пошани та скорботи» від командувача Сил Спеціальних операцій ЗСУ Віктора Хоменка. Про хоробрість Олександра говорили і його побратими, дякуючи батькам за сина…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

СИДОРЧУК Микола Ігорович

10.05.1990 – 7.12.2022

Микола Сидорчук народився у Здолбунові, разом з молодшим братом Микола зростав у дружній родині. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом перейшов до Здолбунівської школи №4.

Змалку був творчим – любив музику, писав вірші. Захоплювався репом, і разом з товаришем створював треки та виступав перед шанувальниками.

Здобувши спеціальність у Здолбунівському вищому училищі залізничного транспорту, працював  помічником машиніста на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна», згодом у Локомотивному депо Здолбунів Львівської залізниці.

Після повномасштабного вторгнення 3 березня Миколу призвали на військову службу. Він вирушив на Донеччину разом з 68-ю окремою єгерською бригадою.

На відео, які боєць записував, перебуваючи на Сході, він говорить про те, що ціну життя розумієш лише на війні, а не в цивільному побуті…

«Автомат у руках, на моїм тілі броня.

В кров покусані губи, нерви струнами стали.

Без жалю і пощади до своїх ворогів

Я за волю й свободу буду рвати кайдани».

Це – рядки, які написав Микола.

Загинув 7 грудня на Донеччині. Йому було лише 32. Без батька залишився син, без сина – батьки.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

ПІЩАЛЮК Олександр Михайлович

29.08.1989 – 4.12.2022

Олександр Піщалюк народився у Рівному. Коли був ще маленьким, сім’я переїхала до села Новосілки. Зростали у сім’ї разом з сестричкою. Навчався у школі у Новосілках, любив рибалити, захоплювався шахами та шашками, їздив на змагання. Після школи вступив у Квасилівське ПТУ, здобув фах муляра-штукатура та згодом пов’язав своє життя з будівництвом.

Був добрим та щирим, завжди намагався усім допомагати.

Після початку повномасштабної війни 5 березня став на захист суверенітету України. 4 грудня 2022 року його серце зупинилося. Йому було лише 33…

Місце поховання: с. Новосілки.

ПРОКОПЧУК Дмитро Ростиславович

14.09.1979 – 28.11.2022

Дмитро Прокопчук народився в селі Степанівка на Здолбунівщині у багатодітній родині, де крім нього зростали ще брат та сестра. Навчався в Копитківській загальноосвітній школі. Після закінчення навчання пішов працювати у лісництво.

Після повномасштабного вторгнення одразу став на захист України. Перебуваючи у війську часто дзвонив рідним, особливо мамі. І завжди переконував їх, що у нього все добре…

29 листопада рідні отримали трагічну звістку. Дмитрові було 43 роки.

Місце поховання: с. Степанівка.

СТРИГА Сергій Іванович

29.01.1967 – 27.11.2022

Сергій Стрига народився на Луганщині. Після школи обрав шлях військового: вступив до Ульянівського вищого військового училища імені Богдана Хмельницького. Згодом молодшим лейтенантом був направлений на службу на Далекий Схід. Одружився з коханою Іриною, народився первісток Андрій.

У 1991 році, коли наша держава стала незалежною, Сергій та Ірина, розуміючи, що не можуть без України, перевелися до Куп’янська, а згодом до Луганська. На батьківщині Сергій працював у Вищому військовому училищі штурманів, доки у 37 років не вийшов на пенсію. Мав золоті руки та бажання працювати, тож став водієм у фермерському господарстві.

Після початку війни у 2014-му Сергій разом зі своїм другом пішов добровольцем до батальйону «Айдар». Побратими називали його «Батею», бо опікувався усіма саме так – по-батьківськи.

Сергій Стрига разом з побратимами пройшов Щастя, Новосвітловку, Металіст, Вергунку… В «Айдарі» він зустрівся і зі здолбунівчанами. У боях отримав поранення. Лікувався, хоч частина уламків так і залишилися у тілі. А згодом у госпіталі з’ясувалося, що його «наздогнала» ще й онкологічна хвороба.

Але Сергій здолав і її – завдяки підтримці волонтерів пройшов лікування в Італії та повернувся до роботи у фермерському господарстві.

Після 24 лютого 2022-го знову став на захист Вітчизни. Тоді, через переслідування з боку окупантів, айдарівці почали вивозити свої сім’ї з Донеччини та Луганщини. Закопавши усі документи та нагороди чоловіка, у квітні 2022-го Ірина з сім’єю приїхала до Здолбунова. А Сергій лишився боронити країну.

28 листопада боєць помер у Краматорській лікарні через серцеву недостатність. Йому було 55. Рідні залишилися без чоловіка та батька, побратими – без свого Баті.

«Не жалійте нас, ми свою долю обрали», – казав Сергій Стрига. За його заповітом, його прах розвіяно над рідними луганськими полями…

ЧЕКАН Сергій Анатолійович

26.06.1997 – 27.11.2022

Сергій Чекан народився у селі Антонівка Вараського району. Навчався у місцевій школі, після дев’ятирічки вступив до Здолбунівського училища залізничного транспорту, здобув спеціальність «Оглядач колій». Ще зі школи захоплювався воркаутом. Намагався підтримувати гарну фізичну форму – це було його захопленням.

Завершивши навчання, працював у Здолбунові на залізниці, паралельно навчаючись у Чернівецькому коледжі. Саме у Здолбунові й познайомився з коханою Аліною.  Вона провела Сергія в армію на строкову службу.

Відслуживши, розпочав нову сторінку у житті: робота на ПрАТ «Рівнеазот», одруження, народження донечки.

Після повномасштабного вторгнення Сергія призвали до лав ЗСУ у липні 2022-го. Спочатку місяць навчання у Великій Британії, а далі – найгарячіші точки під Донецьком. Ніколи не скаржився, постійно телефонував додому, дуже сумував за маленькою донечкою.

27 листопада 2022 року, виявивши мужність і стійкість у боротьбі з російським окупантом, Сергій Чекан загинув. Йому було лише 25 років.

Місце поховання: с. Антонівка Вараського району.

БІЛЯЄВ Петро Анатолійович

24.06.1977 – 15.11.2022

Петро Біляєв народився у селі П’ятигори. Навчався в П’ятигорській загальноосвітній школі, був вихованим, слухняним школярем, любив спорт, займався легкою атлетикою, туризмом. Закінчивши школу, вступив до Здолбунівського ПТУ № 2, опанував професію «Слюсар з ремонту рухомого складу».

Працював у центрі поштового зв’язку  № 3 Рівненської дирекції «Укрпошта», механізатором у місцевому колгоспі «Світанок», згодом трактористом на приватному сільськогосподарському підприємстві племінного птахівництва «Здолбунівське».

Коли у 2014 році почалася війна, одним з перших пішов обороняти Україну від окупантів. Війна змусила його стати досвідченим фахівцем військової справи, опанувати військову професію мінометника. Підписав контракт зі Збройними силами України. Проходив військову службу в районі проведення Операції об’єднаних сил на території Донецької та Луганської областей. Був нагороджений Почесною відзнакою «За мужність та відвагу», мав нагрудні знаки «Учасник АТО», «Ветеран війни».

21 лютого 2022 року Петро Біляєв поновив контракт. Після початку повномасштабної війни разом зі своєю частиною став на захист рідної держави. Вже у перші кілька днів на передовій йому довелося відчути на собі всю агресію загарбників. Проте рідним ніколи не скаржився і завжди казав, що повернеться додому з перемогою.

Загинув 15 листопада 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо  захисту незалежності України в районі населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області.  Йому було 45 років.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: с. П’ятигори.

ОМЕЛЬЧУК Микола Леонтійович

28.05.1986 – 13.11.2022

Микола Омельчук народився у Здолбунові, зростав у родині разом з двома старшими сестрами. Навчався у Здолбунівській шостій школі. Згодом працював на будівництві. Завжди був енергійним, любив свою роботу.

У 2014 році в Україну прийшла війна. Наступного року Миколу мобілізували. Пройшовши крізь пекло війни, він повернувся додому та продовжив працювати.

У червні 2022-го він знову вирушив до війська. А в листопаді до його рідних надійшла звістка про те, що старший солдат Микола Омельчук 13 листопада 2022 року загинув у бою за Батьківщину у Сватівському районі на Луганщині, вірний військовій присязі, виявивши мужність і стійкість. Йому було 36 років.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання:  с. Стеблівка.

ФІЛЮК Артем Анатолійович

11.06.1995 – 12.11.2022

Артем Філюк народився у Здолбунові, зростав у сім’ї разом з сестрою Наталею. Навчався у Здолбунівській 5 школі, закінчив 11 класів. Згодом в Здолбунівському училищі залізничного транспорту закінчив курси за спеціальністю «Слюсар». Пішов працювати на залізницю. У 2019 році Артема було призвано на військову службу. У цьому ж році підписав контракт зі Збройними силами України.

Після повномасштабного вторгнення у кінці травня Артем зі своєю частиною вже були на Донеччині, згодом перемістилися на Харківщину. У жовтні приїхав у відпустку, одружився. Обіцяв дружині Олені обов’язково повернутися. Будували плани на майбутнє. 4 листопада ще зателефонував батькам. Довго балакали, й Артем запевняв їх, що зараз на навчаннях, просив, щоб не хвилювалися.

Загинув 12 листопада 2022 року внаслідок ворожого обстрілу в районі населеного пункту Берестове Харківської області. Йому було 27. Без сина залишилися батьки, без чоловіка – дружина, без батька – дочка Марія.

Нагороди:

орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

КАРАШЕВИЧ Олександр Віталійович

08.06.1973 – 12.11.2022

Олександр Карашевич народився у селі Івачків.  Навчався в Івачківській загальноосвітній школі, а з 4 класу перейшов у Новосілківську восьмирічну школу. Після школи, закінчивши 8 клас, вступив до Здолбунівського ПТУ №3 та здобув спеціальність «Електрогазозварювальник». Був призваний до Збройних сил України, повернувся зі  званням «старший сержант».

Безмежно  любив  свою маму і турбувався про неї. Односельці знали його як працьовиту, життєрадісну та світлу людину.

У 2014 році проходив навчання артилерійської справи. З 2018-го  по 2019 рік працював на фірмі «Добробут» електрогазозварювальником. Був надзвичайно хорошим спеціалістом.

Після 24 лютого 2022-го Олександр разом з іншими пішов захищати Батьківщину. Під час бойових дій воїн отримав контузію. Лікувався. І після того знову став на захист України.

Загинув 12 листопада 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вільшани Харківської області. Олександрові було 49. Без нього залишилася мама Тамара Овсіївна, син Влад та дочка Яна.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: кладовище с. Новосілки

ДЕЩИНСЬКИЙ Олександр Петрович

21.12.1987 – 01.11.2022

Олександр Дещинський народився у Здолбунові. Закінчив 9 класів у Здолбунівській третій школі.  Навчався у Квасилівському професійному ліцеї, опанував професію електрогазозварника.

Усі подальші роки пропрацював у Рівному. Колеги відгукуються про нього як про енергійну людину із золотими руками.

Після початку повномасштабної війни 6 березня Олександра мобілізували. Спочатку було навчання на полігоні, згодом – на передову. Де саме служив Олександр, рідні не знали, бо завжди казав їм, що в тилу, де все добре та не стріляють. Уже згодом батьки дізнаються, що все було зовсім по-іншому…

Олександр Дещинський героїчно загинув внаслідок артилерійського обстрілу  1 листопада поблизу населеного пункту Шевченко Донецької області. У грудні йому мало б виповнитися 35 років.  Не встиг одружитись, хоча зустрів своє кохання. Навіки у смутку залишилися батьки, сестра, племінники, рідні та близькі…

Місце поховання: с. Ільпінь.

КУЦЕНКО Олег Сергійович

17.11.1979 – 31.10.2022

Олег Куценко народився на Луганщині. Навчався у Закотнянській загальноосвітній школі. Йому завжди подобалися машини, тому й своє життя пов’язав з ними, створивши власний бізнес.

У 2015 році Олег пішов воювати в лавах добровольчого батальйону територіальної оборони «Айдар», який діяв на Луганщині у складі підрозділів АТО. У 2016 році отримав контузію, лікувався.

Життя продовжувалося. Олег і надалі займався своїм бізнесом, багато часу проводив з сім’єю, маленькими онуками.

Після 24 лютого 2022 року побратими зуміли вивезти Олега з сім’єю з Сєверодонецька у Дніпро. Звідти переїхали до Здолбунова. Олег з побратимом одразу прийшли у військкомат. І, попри прохання дружини Світлани продовжити лікування, знову пішов до своїх – в «Айдар». Щоразу, вирушаючи на завдання, телефонував дружині. І просив поховати його у Здолбунові, якщо загине. Бо наше місто йому дуже подобалося.

Сумна звістка про те, що Олега Куценка не стало, надійшла 31 жовтня 2022 року…

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

АЙВАЗОВ
Олександр Андрійович

20.12.1983 – 03.10.2022

Олександр Айвазов родом з с. Глинськ.  Зростав у великій родині разом з двома братами та двома сестрами. Після закінчення дев’ятирічки вступив до Квасилівського ПТУ та здобув спеціальність «Електрогазозварювальник». Згодом працював на місцевих підприємствах.

Олександр дуже любив рідних, багато часу приділяв племінникові.

Місце поховання: с. Глинськ.

МОРОЗ
Андрій Сергійович

6.06.1983 – 28.09.2022

Андрій Мороз – здолбунівчанин, закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській школі № 2. Згодом здобув спеціальність «Монтер колії» у місцевому ПТУ залізничного транспорту. Працював на Рівненській дистанції колії Львівської залізниці, в охоронній фірмі, на підприємстві «Волинь-Цемент».

Повістку Андрій отримав 6 травня 2022 року. Після цього одружився. А з 5 липня захисник уже проходив службу в Яворові, згодом – у Черкасах, Запоріжжі, на Миколаївщині та Херсонщині. Спілкуючись з дружиною, завжди казав, що перемога буде за нами.

Загинув 28 вересня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу села Сухий Ставок на Херсонщині. Йому було лише 39 років…

Місце поховання м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ЛУЦИК
Роман Петрович

24.06.1994 – 06.09.2022

Роман Луцик – здолбунівчанин, зростав у великій дружній родині разом зі старшою сестрою. Навчався у Здолбунівській школі №6, де закінчив 9 класів. Продовжив навчання в Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту за спеціальністю «Столяр-будівельник, тесля».

Працював на меблевій фабриці у Квасилові, їздив на заробітки. У травні 2020 року підписав контракт на проходження військової служби в лавах ЗСУ.

24 лютого 2022-го Романа з побратимами підняли по тривозі. Відтоді Роман на своєму танку об’їздив майже всю Україну: північ, південь, схід…

Кожного разу, телефонуючи сестрі, розпитував про своїх племінниць, яких дуже любив. У вільні хвилини намагався обдзвонити усіх рідних, щоб заспокоїти і переконати, що з ним все гаразд. Наприкінці літа поскаржився сестрі, що невдало зістрибнув з танка і пошкодив п’яту. Та звертатися до шпиталю не хотів, аби не кидати побратимів.

Загинув 6 вересня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України на Харківщині.

Йому було лише 28 років.

Нагороди:

• орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

САВІЦЬКИЙ
Олександр Валерійович

19.07.1984 – 05.09.2022

Олександр Савіцький народився на Харківщині. Згодом родина переїхала до Здолбунова.  Зростав разом зі старшою сестрою.

Закінчив 9 класів у міській ЗОШ №4.  Згодом навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на факультет механізації, у Львівському державному аграрному університеті.

Після закінчення університету пішов на військову службу за контрактом у лавах ЗСУ.

Після завершення контракту Олександр працював змінним майстром у цеху випалу на підприємстві «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна». Колеги згадують його як відповідальну людину, яку усі поважали й підтримували. Згодом перейшов на фірму «Транс-М», працював інженером.

У 2010 році одружився, у сім’ї народилося двоє синів. Родина жила дружно, Олександр часто брав синів на риболовлю. Мав багато друзів.

Після повномасштабного вторгнення Олександра мобілізували 15 березня.  Служив старшим оператором апаратного взводу зв’язку на Черкащині, Дніпропетровщині, Донеччині.

Щоразу, телефонуючи рідним, переживав, чи все у них добре. Особливо просив маму, щоб берегла себе.

Загинув 5 вересня внаслідок вибухової травми, несумісної з життям, виконуючи бойове завдання у бою за Батьківщину, виявивши мужність і стійкість, вірний військовій присязі. Йому було 38 років.

Нагороди:
Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

КОНЕЧНИЙ
Анатолій Миколайович

05.09.1965 – 23.08.2022

Анатолій Конечний  народився у селі Тумань на Дубровиччині.

У 1988 році одружився, в родині народилися син та донька. Переїхавши у Здолбунів, працював у квасилівському «Рівнесільмаші», згодом на Здолбунівському ремонтно-механічному заводі, на підприємстві  «Укрцемремонт».

Після початку повномасштабного вторгнення Анатолій одним з перших прийшов у військкомат, записався в місцеву тероборону. У квітні разом з іншими поїхав на навчання на Волинь, а звідти – на Донеччину.

5 серпня зателефонував дружині Жанні. Довго розмовляли, ніяк не могли розпрощатись. А 6-го вона отримала дзвінок з лікарні: “Ваш чоловік поранений, без свідомості, спробуємо витягнути”. Дружина вирушила до Дніпра, де в госпіталі  постійно говорила з чоловіком, намагалася витягнути його з безсвідомого стану, увесь час повторювала: “Ти – сильний, маєш жити…” Проте 23 серпня Анатолій помер… Йому було 56 років.

Якось син запитав: «Тату, може, б попросився, щоб відпустили на пару днів».
Анатолій відповів: «Синку, як я їх можу покинути, таких молодих, 23, 24-річних, вони ж без мене пропадуть…» 

Нагороди:

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

РАДІОНОВ Володимир Олександрович

20.01.1989 – 10.08.2022

Володимир Радіонов народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом вступив до Рівненського кооперативного технікуму. Потім – служба в армії. Після того одружився з коханою дівчиною,  народилось двійко хлопчиків з різницею у три роки.

Після початку війни у 2014 році Володимира призвали на службу. Відстоював суверенітет України на Сході: Краматорськ, Дебальцеве, Сіверодонецьк. У 2015-му повернувся до цивільного життя. Багато читав, планував власний бізнес.

Та у березні 2022 року знову взяв до рук зброю, бо добре розумів, що тільки так можна зупинити загарбників. Розумів, що йому є що захищати…

Володимир Радіонов загинув 10 серпня 2022-го в бою з ворогом на Донеччині.

Місце поховання: с. Вересневе Рівненського району.

БОНДАР
Микола Володимирович 

20.06.1988 – 09.08.2022

Микола Бондар родом із с. Буща, там народився та виріс. Закінчив 9 класів у Бущанській ЗОШ, а повну середню освіту отримав у Здолбунівській ЗОШ №4. Після навчання пройшов строкову військову службу в ЗСУ. Згодом працював за кордоном, захоплювався риболовлею.

Коли почалася війна, у 2014 році став до лав захисників Вітчизни. Воював на Сході країни, отримав поранення, лікувався в госпіталі. Був нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни», «Учасник бойових дій», нагрудним знаком «Гідність і честь».

У 2016 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Сніжаною, а в 2018 році у них народився маленький Артемко.

Після повномасштабного вторгнення 26 лютого Миколу було призвано на захист Батьківщини.

9 серпня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України Микола Бондар загинув.

Йому було лише 34 роки. Без сина залишилися батьки, без чоловіка – дружина, без батька – син…

Місце поховання: с. Буща Мізоцької ТГ.

СТАРКО
Ігор Анатолійович

4.08.1977 – 4.08.2022

Ігор Старко навчався в Здолбунівській міській школі № 3, згодом – у Здолбунівському професійно-технічному училищі № 3. Здобув спеціальність «Муляр-штукатур». Після навчання пройшов строкову службу в армії. Працював на будівництві.

У 2003 році одружився, згодом у сім’ї народилися син та донька. Ігор дуже любив рідних і намагався робити все для їхнього щастя та комфорту.

Після повномасштабного вторгнення Ігор одним з перших був у військкоматі. І вже 26 лютого за покликом серця пішов захищати Батьківщину.

У свій День народження, 4 серпня, загинув від отриманих поранень в бою за Батьківщину.

Указом Президента України нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

Місце поховання: с. Ільпінь.

ОРЛОВ
Віталій Миколайович

15.02.1984 – 09.07.2022

Віталій Орлов зростав у дружній родині разом зі старшим братом. Закінчив одинадцятирічку у Квасилівській школі. Навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на факультеті механізації.

Згодом був призваний на військову строкову службу як водій-механік. Потому працював на будівництві.

Повномасштабна війна застала Віталія на військових навчальних зборах на Львівщині.  У складі своєї бригади гранатометник Віталій Орлов вирушив захищати Батьківщину від окупантів.

Загинув 9 липня у бою за Батьківщину, виявивши мужність і стійкість. Йому було 38 років.

Нагороди:

• медаль “Захиснику Вітчизни”

Похований у с. Ільпінь, м-н Дубки

ЯРЕМЧУК
Роман Ігорович

23.02.1997 – 07.07.2022

Роман Яремчук народився у Здолбунові. Навчався  у міській ЗОШ №6, продовжив навчання у Квасилівському професійному ліцеї, де опанував професію газоелектрозварювальника. Працював у Здолбунівському ремонтно-вагонному депо.

У 2019 році  його призвали на строкову військову службу, після неї працював за кордоном.

Повернувся в Україну незадовго до повномасштабного вторгнення. І вже 24 лютого пішов до військкомату. Призваний за загальною мобілізацією.

7 червня під час виконання військового обов’язку в Новоайдарівці Донецької області загинув, потрапивши під артилерійські та танкові  обстріли. Йому було лише 25 років…

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ПЕДЧЕНКО
Михайло Сергійович

01.05.1984 – 10.06.2022

Михайло Педченко закінчив одинадцятирічку у Здолбунівській ЗОШ №3. Продовжив навчання в Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту, після завершення якого пішов на контрактну військову службу. Коли контракт закінчився, працював на підприємстві «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна» помічником машиніста обертових печей.

Після початку війни у 2014 році Михайло пішов захищати Батьківщину. «Це не обговорюється», – сказав мамі Галині. Став танкістом-механіком, разом з хлопцями потрапив в Іловайський котел, а звідти – у полон.

Після звільнення з полону проходив довгу реабілітацію. Нагороджений орденом «За гідність у полоні», медалями «За захист Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни. Учасник бойових дій». Після реабілітації повернувся до праці на підприємстві.

Після повномасштабного вторгнення  Михайло разом з побратимами знову пішов захищати Батьківщину.

Загинув 10 червня поблизу Авдіївки на Донеччині.

«Коли ж ти одружишся? Приведеш мені онуків?» – запитувала сина мама Галина. «Як війна закінчиться, так і одружуся», – віджартовувався Михайло…

Нагороди:
Медаль «За військову службу Україні» (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

КОНОВОДОВ
Валентин Валентинович

07.07.1997 – 10.06.2022

Валентин Коноводов народився у Криму. Згодом разом з мамою Анжелою та старшою сестричкою Адою переїхали у Здолбунів.

Навчався у Здолбунівській початковій школі №7, продовжив навчання у школі №1, закінчив 9 класів.

Ще у шкільні роки почав займатися боротьбою, згодом перейшов у секцію важкої атлетики. Став майстром спорту з важкої атлетики.

Згодом пішов на строкову службу, продовжив служити за контрактом у морській піхоті Миколаєва.

Одружившись, разом з дружиною поїхали до Миколаєва. А після завершення контракту Валентина молода родина поїхала за кордон, звідки повернулися якраз напередодні повномасштабного вторгнення.

Після 24 лютого Валентин відразу пішов у військкомат, і 1 березня Валентин вже вирушив у військо – до ССО.

На початку червня рідні отримали звістку, що, повертаючись із завдання, Валентин разом зі старшиною підірвалися на міні. Боєць помер у госпіталі від численних ран та травматичного шоку 10 червня.

Нагороди:

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: Здолбунів, вул. Коперника

ЩЕПІН
Юрій Анатолійович

23.04.1991 – 09.06.2022

Юрій Щепін народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ №6, згодом – у Здовбицькій ЗОШ І-ІІІ ст. Після закінчення школи працював, їздив на заробітки за кордон.

Після повномасштабного вторгнення 6 березня Юрія призвали на військову службу за загальною мобілізацією.

9 червня загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Щепін Юрій Анатолійович нагороджений  орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

ОХРІМЧУК
Олександр Павлович 

31.07.1990 – 05.06.2022

Олександр Охрімчук – здолбунівчанин,  випускник міської ЗОШ №4.

Був привітним та щирим, завжди відстоював справедливість. Згодом навчався у Рівненському державному університеті водного господарства. Водночас працював, їздив далекобійником за кордон.

У 2018 році одружився, а вже за рік у сім’ї народилася маленька донька.

Після повномасштабного вторгнення Олександр відразу повернувся з-за кордону й пішов у військкомат. Йому сказали чекати. А 28 квітня призвали до війська за загальною мобілізацією.

Загинув 5 червня під час мінометного обстрілу противником наших позицій у населеному пункті Врубівка Луганської області. Залишилися мама, дружина, трирічна донька. Йому був 31 рік.

Нагороди:
Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.

МАЗАН Віталій Володимирович 

08.04.1975 – 31.05.2022

Віталій Мазан народився на Херсонщині. Ріс у дружній сім’ї разом з меншою сестричкою. Закінчив школу у селищі Брилівка, пішов вчитися у Херсонський державний технічний університет на спеціальність «Економіка». Любив спорт, був чемпіоном України з волейболу, часто їздив на змагання. Був щирим, завжди захищав слабших.

Закінчивши навчання, переїхав жити у Рівне. У 2017 році познайомився з коханою Іриною і залишився у Здолбунові. Але завжди дуже сумував за морем.

Після повномасштабного вторгнення йому вдалося вивезти сестру з сім’єю з Херсонщини до Здолбунова. Однак батьки залишилися в окупації… Телефонував їм щодня.

У березні пішов до військкомату, щоб звільняти рідну Херсонщину від окупантів.

31 травня 2022 року прийшла звістка, що Віталій Мазан помер. Без батька залишилась донька, без чоловіка – дружина, без сина – батьки.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Тиха.

РИБАК
Аркадій Анатолійович

21.10.1979 – 24.05.2022

Аркадій Рибак народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №1, згодом – у Здолбунівському професійно-технічному училищі №3, де здобув професію слюсаря по ремонту автомобілів.

У 1997 році його призвали на строкову військову службу у прикордонні війська м. Мукачево. Після служби працював будівельником.

Після повномасштабного вторгнення долучився до місцевого добровільного формування, а згодом сам звернувся до військкомату.  9 березня його призвали до ЗСУ. З квітня перебував на передовій оборони у Донеччині.

Загинув 24 травня внаслідок обстрілу, під час виконання бойового завдання біля села Новобахмутівка Донецької області. У нього залишилися дружина і троє дітей.

Місце поховання:  с. Корнин Рівненської ТГ.

КОРНІЙЧУК
Павло Миколайович

27.04.1993 – 22.04.2022

Павло Корнійчук – головний сержант 2 механізованого взводу 3 механізованої роти 3 механізованого батальйону. Народився в селі Кунин. Закінчив Кунинську ЗОШ І-ІІ ст., Мирогощанський аграрний фаховий коледж. Проходив строкову військову службу у ЗСУ. Працював у ФГ «П’ятигірське», рятувальником в пожежній частині селища Мізоч.

Після початку повномасштабного вторгнення 9 березня був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Утім, як розповіла мама Павла, він сам виявив бажання йти захищати Україну. Адже був рятувальником, а, отже, готовим завжди допомагати іншим.

Загинув 22 квітня під час виконання бойового завдання біля міста Покровськ Донецької області.

Без батька залишився однорічний син.

Нагороди:
Медаль «Захиснику Вітчизни» (посмертно)

Місце поховання: с. Кунин Здовбицької ТГ.

ШОЛОТА Василь Миколайович

03.08.1979 – 13.04.2022

Василь Шолота народився у с. Трипутня на Дубровиччині.

Однак до повномасштабної війни проживав разом з сім’єю у с. Кошатів Здолбунівської громади.

Вирушив на фронт добровольцем у 2014-му.  Додому повернувся тільки після важкого поранення. Після початку повномасштабного вторгнення відразу сказав дружині, що піде воювати. І хоч у мобілізації йому відмовили, вирушив до Києва, де з побратимами вступив до ТРО.

У квітні бійці отримали наказ рушати до Лисичанська. 13 квітня підрозділ прийняв бій біля Борової на Харківщині. Цей бій для Василя і більшості його побратимів став останнім. 21 квітня хлопці з його підрозділу повідомили, що Василя вже немає… Йому було 42 роки.

Військові побратими називали Василя прикладом зразкового виконання військового обов`язку. Він мав авторитет серед солдатів, був вмотивованим бійцем.

Офіційну звістку про загибель Василя Шолоти родина отримала лише  9 листопада, після визволення території, де відбувся бій.

Указом Президента України №203/2023  від  7 квітня 2023 року нагороджено орденом «За Мужність»  ІІІ ступеня.

Місце поховання: с. Трипутня, Дубровицька громада.

ГОРКОВЧУК
Максим Вікторович 

23.08.1979 – 05.04.2022

Максим Горковчук – старший лейтенант, командир дорожньо-комендантської роти. Закінчив Здолбунівську ЗОШ № 4.

Навчався в Рівненському державному університеті водного господарства. Працював дільничним інспектором у колишніх Урвенській та Миротинській сільських радах Здолбунівщини.

У 2016 році підписав контракт із ЗСУ й став на захист цілісності та суверенітету України у в/ч 7082.

5 квітня 2022 року командир дорожньо-комендантської роти Максим Горковчук загинув під час виконання бойового завдання у місті Попасна Луганської області. Йому було 42 роки. Без чоловіка та батька залишились дружина, три сини, маленька донечка.

Нагороди:

орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

БАБИЧ
Сергій Петрович

07.06.1996 – 30.03.2022

Сергій Бабич – старший навідник гармати. Разом з родиною жив у Здолбунові. Свого часу здобув професію «слюсар контрольно-вимірювальних приладів (електроніка), відслужив строкову службу.

Перед повномасштабним вторгненням Сергій перебував за кордоном. Проте одним з перших  повернувся в Україну, щоб стати на захист держави.

«Якщо будемо всі боятися – не буде України», – так відповів на кордоні польському журналісту на запитання: «Чи не боїтеся ви війни?».

Батько ж Сергія розповідав, що той самостійно ухвалив рішення повернутися додому. «Я тільки потис йому руку і сказав, що поважаю його рішення», – пригадує Петро Бабич.

1 березня 2022 року Сергій був призваний на службу за загальною мобілізацією.

25 березня при виконанні бойового завдання біля села Покровське Донецької області був важко поранений під час артилерійського обстрілу. 30 березня 2022 року помер від осколкового поранення у військовому шпиталі міста Дніпро. Йому було 25 років.

Місце поховання: м. Рівне

ВІЙТОВИЧ
Артем Михайлович

26.05.1990 – 22.03.2022

Артем Війтович народився у латвійському місті Рига. Навчався у Львівському ліцеї дизайну і будівництва, здобув професію кухаря. Працював у закладах харчування України, Туреччини, Польщі. Проживав у Львові.

«Де б я не був, але найріднішою, найкращою для мене є Україна», – постійно казав Артем, який свого часу побував у багатьох країнах Європи.

24 лютого за власним бажанням пішов до війська за загальною мобілізацією. 22 березня при виконанні бойового завдання під час артилерійського обстрілу біля міста Попасна Донецької області зник безвісти. 9 травня надійшла інформація  про факт смерті воїна. Йому був лише 31 рік…

Залишились мама, брат і сестра.

Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки

АКІНІН
Олександр Олександрович

28.08.2002 – 14.03.2022

Олександр Акінін народився в селі Гільча Друга. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6. Випускник Вищого професійного училища залізничного транспорту. Гравець Здолбунівського футбольного клубу «Орли» (американський футбол).

Призваний на військову службу за контрактом. Проходив її у 24-тій бригаді ЗСУ. Загинув при виконанні бойового завдання біля міста Лисичанськ Луганської області 14 березня. Відповідно до Указу Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

«Саша був захисником на полі. Він добре знав основне правило захисту в американському футболі – ні ярда, ні дюйма назад. Цим правилом Олександр керувався у життю та на війні – ні сантиметра нашої країни загарбникові», – кажуть у клубі «Орли».

Олександр Акінін нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: с. Гільча Здовбицької громади

НІКІТЧУК
Павло Олексійович

17.06.1995 – 26.02.2022

Павло Нікітчук народився у  Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ №6. Після закінчення НаУ «Острозька академія» з 2020 року проходив військову службу за контрактом.

26 лютого при виконанні бойового завдання під час ворожого артилерійського обстрілу старший солдат 2 реактивного взводу ЗСУ Павло Нікітчук був смертельно поранений  біля міста Васильків Київської області.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

Герої не вмирають! Військові Здолбунівського району (колишнього), котрі загинули під час Операції Об’єднаних сил (ООС)

ЛУК’ЯНЧУК Сергій Васильович

27.05.1981 – 19.05.2020

Сергій Лук’янчук народився у селищі Мізоч. Навчався в Мізоцькій середній школі, потому у Здолбунівському ПТУ №2 здобув професію помічника машиніста тепловоза і електровоза.

Під час строкової служби в армії отримав звання сержанта, навчаючись у Хмельницькому навчальному корпусі І ракетної дивізії. Згодом ніс службу на посаді оператора ракетного комплексу «Точка «У». Відслуживши, працював у різних організаціях.

У 2014 році був призваний в зону АТО. Згодом підписав контракт на службу в Збройних Силах України до кінця особливого періоду. 3 вересня 2019 р. – старшина, головний сержант групи бойового управління військової частини А 1232. Брав участь в операції із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі збройної агресії у Донецькій та Луганській областях у складі сил оперативно-тактичного угруповання «Схід».

У 2015 р. був нагороджений заохочувальною відзнакою начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України – нагрудним знаком «Учасник АТО».

Сергій Лук’янчук помер 19 травня 2020 року, перебуваючи у військовій частині, виконуючи свій військовий обов’язок.

Місце поховання: селище Мізоч.

ШОЛУДЬКО Олександр Михайлович

16.06.1988 – 20.10.2015

Народився у с. Уїздці на Здолбунівщині. Закінчив Уїздецьку ЗОШ, з родиною проживав у рідному селі.

Мобілізований 10 березня 2015 року, солдат 24-ї окремої механізованої бригади.

12 жовтня 2015 р. поблизу смт Новотошківське на Луганщині під час виконання бойового завдання підірвався на «розтяжці». Помер, не приходячи до свідомості, у Харківському військовому шпиталі 20 жовтня 2015 року. Залишилися дружина та донька.

Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Місце поховання: с. Уїздці.

ШОЛУДЬКО Сергій Олексійович

26.03.1977 – 23.09.2015

Народився у селищі Мізоч. Працював у Мізоцькій школі-інтернаті, одружився, виховував дітей.

Мобілізований до лав Збройних Сил України був призваний 10 березня 2015 року, командир гармати, старшина-головний сержант.

Ніс службу в районі Маріуполя з 23 травня 2015 року.

Помер 23 вересня 2015 р. під час несення служби в районі с. Кременівка на Донеччині.

Місце поховання: селище Мізоч.

ВІДНІЧУК Роман Степанович

26.05.1989 – 31.08.2015

Роман Віднічук народився у с. Богдашів. Закінчив військовий факультет Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Служив у Навчальному центрі «Десна» в танковому батальйоні, потім був інженером бронетанкової служби озброєння Академії сухопутних військ у Львові. В квітні 2014 року тричі писав рапорти щодо направлення в зону АТО, 12 серпня поїхав на фронт у складі 42-го батальйону. Взимку 2015 року був поранений, після відпустки знову повернувся на передову.

Старший лейтенант,  заступник командира роти з озброєння.

Загинув у ніч на 31 серпня 2015 р. під час виконання бойового завдання в районі міста Горлівка на Донеччині.

Місце поховання: с. Богдашів.

МИКИТЮК Віктор Іванович

13.08.1964 – 28.06.2015

Віктор Микитюк народився у Здолбунові. З 1991 року працював у органах правопорядку, в 42 роки вийшов на пенсію в званні майора міліції. В серпні 2014 р. був призваний на службу в зоні АТО.

Старший лейтенант, командир взводу,  2-го окремого мотопіхотного батальйону (30-ї окремої механізованої бригади).

Помер 28 червня 2015 р. під час несення служби в Бахмутському районі на Донеччині. Залишилася дружина та двоє дітей.

Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно), відзнакою «За оборону рідної держави» (посмертно).

Місце поховання: м. Здолбунів

ЯРОШЕНКО Андрій Вікторович

28.12.1982- 11.06.2015

Андрій Ярошенко – здолбунівчанин, закінчив міську ЗОШ № 4, згодом – Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту. Працював електромонтером тягової підстанції Рівненської дистанції електропостачання, згодом у ремонтно-ревізійній дільниці Здолбунів, пізніше електромеханіком.

Входив до складу Здолбунівської сотні самооборони. Попри застереження лікарів через вади зору сам написав заяву й вирушив на фронт добровольцем 10 березня 2015 року; артилерист 55-ї окремої артилерійської бригади.

11 червня 2015-го помер у Донецькій області після навчальних стрільб на полігоні. Залишилися мама, дружина, син.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

БРІК Андрій Васильович

14.02.1987 – 8.06.2015

Андрій Брік народився у с. Дермань Друга. 5 лютого 2015 року як доброволець призваний за мобілізацією, старший солдат, снайпер-розвідник 130-й окремого розвідувального батальйону.

Загинув 8 червня 2015 р. опівночі у районі села Гречишкине (Новоайдарський район Луганська область) у бойовому зіткненні розвідгрупи з ДРГ бойовиків «ЛНР», отримавши смертельне поранення.

Залишились мати, сестра, дружина та двоє синів.

Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 р.  нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (посмертно).

Місце поховання: с. Дермань Друга

САПОЖНІКОВ Олексій Юрійович

29.03.1989 – 14.05.2015

Здолбунівчанин, навчався в міській ЗОШ № 5, згодом закінчив Здолбунівське вище професійне училище залізничного транспорту.

Воювати пішов добровольцем у листопаді 2014 року, був снайпером 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар».

8 травня 2015-го поблизу смт Новотошківське на Луганщині зазнав важкого поранення. 15 травня, не опритомнівши, помер від поранень у Харківському шпиталі. Залишилися батьки, брат, дружина, двоє дітей.

Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника

РЄПІН Євген Вікторович

18.08.1994 – 20.03.2015

Євген Рєпін закінчив Рівненський технічний коледж НУВГП за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічної і нафтогазопереробної промисловості». Добровольцем пішов на фронт, де долучився до лав УНСО, з листопада 2014 року був зарахований до 81-ї бригади як кулеметник-розвідник.

Загинув 20 березня 2015 р. під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля с. Опитне.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 р. нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Згідно з рішенням Рівненської міської ради № 5756 від 17 вересня 2015 р. надано звання «Почесний громадянин міста Рівне» (посмертно).

Місце поховання: м. Рівне,  кладовища «Нове».

ЖУК Василь Володимирович

29.09.1991 – 24.01.2015

Василь Жук народився у Здолбунові. Закінчив Здолбунівську ЗОШ № 1, навчався в Рівненському ВПУ. Згодом проходив строкову службу в ЗСУ. Після демобілізації працював на будівельних роботах.

Мобілізований в серпні 2014-го. Солдат, снайпер 93-ї окремої механізованої бригади. Загинув 24 січня 2015 р. у бою в районі аеропорту Донецька в результаті мінометного обстрілу. Залишились батьки та старші брат і сестра.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Місце поховання: м. Здолбунів.

ДАЦЮК Юрій Анатолійович

27.01.1987 – 20.01.2015

Юрій Дацюк народився у с. Глинськ. Навчався в Глинській загальноосвітній школі. Згодом навчався у Квасилівському ліцеї, де здобув спеціальність «автомеханік». У 2006 році проходив строкову службу в Збройних Силах України.

З 1 серпня 2014 року брав участь в АТО. Солдат-навідник 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Зник безвісти 20 січня 2015 р. під час оборони Донецького аеропорту. Впізнаний за експертизою ДНК.

Указом Президента України № 461/2015 від 31 липня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Місце поховання: с. Глинськ.

ПАЛІЧУК Руслан Степанович

5.07.1977 – 25.12.2014

Руслан Палічук народився у  с. Глинськ. Закінчив Глинську ЗОШ, потім – професійно-технічне училище №11 міста Рівне, де здобув професію «фрезерувальник-наладчик станків з програмним управлінням». У 1990-х роках проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Після армії здобув професію газозварювальника, працював  на Здолбунівському авторемонтному заводі.

У серпні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив командиром відділення 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. З осені 2014 року брав участь в АТО.

Помер 25 грудня 2014 р. під час чергування на блокпосту в районі м. Лисичанськ на Луганщині. Залишилися мати і старший брат.

Місце поховання: с. Глинськ.

ПЕТРЕНКО Павло Іванович

3.12.1989 – 29.08.2014

Павло Петренко – здолбунівчанин, досвідчений військовослужбовець, який до початку АТО протягом трьох років проходив військову службу у 8-му окремому полку спеціального призначення ЗСУ. У червні 2014 року уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України. Був старшим стрільцем – кулеметником резервного батальйону «Донбас». Брав участь у багатьох боях, дістав кульове поранення, але невдовзі повернувся у стрій.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла: в пожежну машину, що рухалась в автоколоні батальйону «Донбас» і в якій перебував Павло з побратимами, було пряме попадання.

Нагороджений медаллю «За військову службу Україні», орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), «Іловайським Хрестом» (посмертно).

Місце поховання: м. Здолбунів

ЯКИМЧУК Тарас Володимирович

6.09.1993 – 24.07.2014

Тарас Якимчук народився у селищі Мізоч. Військовослужбовець,  солдат 8-го окремого полку спеціального призначення ЗСУ, кулеметник. Служив за контрактом з жовтня 2011 року. Він – один з тих, хто найдовше перебував у зоні бойових дій.

24 липня 2014 року під час розвідки в передмісті Первомайська снайпери та гранатометники російсько-терористичних військ перехресним вогнем обстріляли вантажівку «КАМАЗ».  Тарас вискочив з кабіни, снайпер влучив йому у бік поміж пластин бронежилета. Важкопораненого бійця не вдалося довезти вертольотом живим до шпиталю, він помер у гелікоптері.

Тарасові було лише 20 років. Залишилися батьки, брат та сестра.

Нагороджений відзнакою Міністра оборони України «За воїнську доблесть». Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Йому надано звання «Почесний громадянин міста Рівне».

Місце поховання: селище Мізоч.