Структура міської ради
Міський голова
Заступники голови
Секретар міської ради
Старости
Радники голови
Структура та підрозділи міської ради
Депутати, Постійні комісії
Депутатський корпус
Мапа депутатських округів
Депутатська діяльність
Постійні депутатські комісії
Рішення міської ради
Проекти рішень
Виконавчий комітет міської ради
Склад виконкому
Проєкти рішень виконкому
Рішення виконкому
Інструменти самоврядування
Громадський бюджет
Електронні петиції
Громадські слухання
Громадські збори
Громадська експертиза
Місцеві ініціативи
Консультативно-дорадчі органи
Молодіжна рада
Батьківська рада
Спостережна рада
Координаційна рада
Рада ВПО
Партнери громади
Проєктна діяльність
Партнери в Україні
Партнери за кордоном
Запобігання корупції
Запобігання та протидія корупції
Очищення влади
Повідомити про факт копупції
Містобудівна документація
Генеральні плани
Детальні плани територій
Плани зонування
Накази та протоколи
Установи соціальних послуг
Територіальний центр
соціального обслуговування
Заклади культури
Клубні установи
Бібліотеки
Краєзнавчий музей
Музична школа
Спортивні заклади
Здолбунівська ДЮСШ
17.07.1993 – 2.03.2024
Павло Москалюк народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, згодом – у Квасилівському ПТУ №16, де здобув спеціальність електрогазозварювальника.
Працював на підприємстві «Укрцемремонт». Потім проходив строкову службу, після якої працював у ТзОВ «Гаруда». Мав чимало талантів: малював, грав на гітарі, гарно співав, займався велоспортом.
Воювати Павло хотів ще з 2014 року. Однак мав доглядати за татом, яких хворів.
До лав ЗСУ нашого земляка призвали у жовтні 2023 року. Воював на Донеччині. Востаннє поговорив з мамою 27 лютого… 2 березня 2024 року Павло Москалюк помер у лікарні м. Дніпро внаслідок отриманих поранень. Йому було лише 30 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
6.08.1974 – 2.03.2024
Михайло Кучук народився на Івано-Франківщині. Був найменшим у багатодітній сім’ї. Закінчивши навчання у школі, вступив до Львівського залізничного училища та здобув спеціальність «провідник пасажирських вагонів». Згодом працював, займаючись будівництвом.
На захист України Михайло став у квітні 2023 року. 2 березня 2024 року внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України на Донеччині Михайло Кучук загинув, залишаючись до останнього подиху вірним військовій присязі, державі й українському народові.
Михайлові було 49 років. У нього залишився дворічний син.
Місце поховання: с. Новомильськ
1.10.1988 – 2.03.2024
Руслан Гудзікевич народився на Дубенщині – у селі Мирогоща. Після завершення навчання у місцевій школі вступив до Мирогощанського аграрного коледжу. Згодом працював агрономом.
У 2014 році Руслана мобілізували для участі в антитерористичній операції. Захищаючи Україну, неодноразово отримував відзнаки. У 2016 році отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції». У 2017-му був нагороджений грамотою за вагомий внесок у зміцнення обороноздатності української держави за мужність, самовідданість, вагомий професіоналізм, виявлені під час бойових дій.
Після початку повномасштабної війни вже на другий день Руслан знову одягнув військову форму, добровільно ставши на захист України. Служив на Донеччині, Запоріжжі – у місцях, де велися запеклі бої.
2 березня 2024 року солдат Руслан Гудзікевич загинув під час виконання бойового завдання на Запоріжжі. Йому було 35 років.
У нього залишилися батьки, старший брат, дружина.
Місце поховання: с. Глинськ
5.03.1992 – 18.02.2024
Олександр Потапчук народився у Здолбунові. Закінчивши міську ЗОШ І-ІІІ ст. № 6, вступив до Рівненського технічного коледжу, де здобув спеціальність «механік».
Згодом працював на підприємствах АТ «Укрзалізниця». Мав по-справжньому золоті руки, вправно виконував ремонтні роботи. Був добрим та працьовитим, охоче допомагав усім, хто цього потребував. Любив рідних, з особливим трепетом ставився до своєї бабусі.
У грудні 2023 року Олександра призвали на військову службу за загальною мобілізацією.
18 лютого 2024 року Олександр Потапчук, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув під час стрілецького бою з окупантом на Запоріжжі. Йому був лише 31 рік.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
24.09.2000 – 15.02.2024
Дмитро Русін народився на Острожчині, а згодом, у 2002-му, родина переїхала до села Глинськ. Дмитро зростав у великій сім’ї – з трьома сестрами та трьома братами. Навчався у Глинській ЗОШ, а після закінчення дев’ятирічки продовжив навчання на вечірній формі у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №4.
Згодом, пройшовши професійне навчання від Центру зайнятості, розпочав працювати у ПСП «Хлібороб». Пізніше змінив роботу, перейшовши на виробництво ТМ «Рум’янець».
Дмитро дуже любив рибалити, тож охоче допомагав з осінніми виловами риби на ставках. Робив все швидко та вправно. Любив свою родину, мав багато планів на майбутнє.
У грудні 2023-го слідом за братом Олександром Дмитро добровольцем став до лав ЗСУ. Пройшовши підготовку на полігоні, брати вирушили воювати до Харківської області.
15 лютого 2024-го солдат Дмитро Русін, виявивши стійкість та мужність, загинув від осколкового поранення. Йому було всього 23 роки.
Місце поховання: с. Глинськ.
26.07.1992-9.02.2024
Володимир Бойко народився у Здолбунові, зростав разом зі старшою сестрою Наталею. Закінчивши Здолбунівську ЗОШ І-ІІІ ст. № 3, вступив до Квасилівського професійного ліцею та здобув спеціальність «слюсар з ремонту автомобілів». Маючи багато планів та перспектив, Володимир переїхав на тимчасове проживання до м. Суми. Але згодом повернувся додому та пішов працювати у ПАТ «Дікергофф Цемент Україна». Був відповідальним та сумлінним працівником, мав авторитет в колективі. Не раз підвищував кваліфікацію.
До лав ЗСУ його мобілізували у січні 2023 року. Пройшов навчання у Великій Британії, де отримав грамоту за успіхи у курсі тактичної медицини.
Потому Володимир у складі 95 окремої десантно-штурмової бригади вирушив у зону бойових дій. Воював на Лиманському напрямку, де був поранений. Однак згодом повернувся на військову службу в новостворену 148 окрему артилерійську бригаду. Був пілотом-коригувальником вогню артилерійської розвідки, яка перебувала на той час на Запорізькому напрямку.
9 лютого 2024 року солдат Володимир Бойко помер внаслідок поранень, отриманих під час виконання бойового завдання. Йому був лише 31 рік.
Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки
7.10.1976 – 6.02.2024
Олександр Стецюк – уродженець с. Глинськ. Зростав у дружній родині разом зі старшим братом. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Згодом вступив до Львівського інституту внутрішніх справ на факультет правознавства. Завершивши навчання, працював в дитячій кімнаті міліції Здолбунівського районного відділу міліції. Колишні неповнолітні порушники, з якими свого часу працював Олександр, його по-справжньому поважали та називали «хрещеним батьком».
Згодом працював у службі охорони ПП «Виробничо-конструкторське об’єднання МААНС» та водночас був водієм таксі.
З дружиною Оксаною виховали трьох доньок. Згодом народилися троє онуків, для яких став найкращим дідусем. Дуже любив відпочивати в колі родини на природі. Був добрим сином для мами.
20 вересня 2022 року Олександра призвали на військову службу за загальною мобілізацією. Спочатку у складі 57 окремого батальйону ТРО ніс службу на північних кордонах. З грудня 2023-го воював на Донеччині.
Серце мужнього воїна зупинилося 6 лютого 2024 року. Він до останнього подиху захищав Україну. Йому було 47 років. У пам’яті рідних та близьких Олександр залишиться чуйним, добрим та щирим…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
28.03.1974 – 28.01.2024
Юрій Лавренюк народився у Здолбунові. Зростав у великій дружній родині з двома сестрами та двома братами. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. №6. Потому вступив до Здолбунівського ПТУ №3 та здобув спеціальність столяра. Згодом – служба в армії. Після того працював столяром у Здолбунівській центральній районній лікарні, потім – у ТОВ «Нострадамус». З 2011 року працював слюсарем на «Волинь-Цемент» ПАТ «Дікергофф Цемент Україна».
Юрій дуже любив своїх дітей – доньку та двох синів. Завжди був щирим та надійним. З 2003 року родина мешкала у с. Глинськ.
13 березня 2022 року Юрія Лавренюка призвали до лав ЗСУ. Після навчання кілька місяців служив на півночі Рівненщини. Далі – Сумщина, Бахмут. З січня 2024-го ніс службу на Запоріжжі.
Його життя обірвалося 28 січня 2024 року. Молодший сержант Юрій Лавренюк загинув, захищаючи Україну. Йому було 49 років.
Місце поховання: с. Глинськ.
28.12.1977-27.01.2024
Володимир Прокопчук народився в селі Степанівка. Був найменшим у багатодітній родині. Навчався в Копитківській ЗОШ, згодом закінчив Здолбунівське ПТУ № 3 та здобув спеціальність будівельника.
Володимир дуже любив своїх рідних – двох доньок онучок Дарину та Мар’яну.
На захист України став 12 січня 2023 року. Під час служби двічі був поранений, тричі отримував контузії. Але завжди залишався мужнім воїном та надійним другом. Його звитягу відзначили нагородою – у листопаді 2023-го за мужність і успішне виконання бойових завдань Володимир отримав відзнаку від головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест».
27 січня 2024 року Володимир Прокопчук загинув під час ведення бойових дій на Запоріжжі. Йому було 46 років.
Місце поховання: с. Степанівка.
25.05.1982 – 27.01.2024
Сергій Носов народився у Здолбунові. Зростав разом з братом. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 6. Після закінчення школи вступив до місцевого ПТУ № 2 та здобув спеціальність будівельника. Згодом їздив на заробітки за кордон.
Мав золоті руки, професійно займався ремонтними роботами. Зробив власноруч багато всього і в рідному домі. Завжди був добрим та працелюбним.
У листопаді 2023 року Сергія призвали на військову службу за загальною мобілізацією.
27 січня 2024 року солдат Сергій Носов загинув внаслідок штурмових дій противника на Донеччині. Йому був 41 рік. Побратими та друзі пам’ятатимуть його щирим та відданим справі.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
16.05.1980 – 23.01.2024
Микола Климчук зростав у с. Здовбиця. Навчався у міській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1. Згодом продовжив навчання у місцевому ПТУ № 2, де здобув професію помічника машиніста. З дитинства дуже любив тварин, захоплювався важкою атлетикою.
Займався підприємницькою діяльністю. Тривалий час проживав в Одесі. Проте перед повномасштабною війною повернувся додому.
На фронт пішов добровольцем, воював у складі 68-ої окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша. Був водієм бронемашини, доставляв та забирав бійців з поля бою, евакуйовував поранених.
Майже півтора року Микола перебував на передовій. Був досвідченим та відважним воїном. Після звільнення селища Благодатне на Донеччині отримав відзнаку від Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест».
5 вересня 2023 року отримав важке поранення, перебуваючи на Луганщині, де евакуював поранених бійців. Миколу доправили до госпіталю у Харкові, згодом – на Полтавщину. Після тривалого лікування 23 січня 2024 року серце воїна зупинилося.
У рідних та близьких про Миколу лишаються лише світлі спогади. У нього залишилися батьки, сестра та племінники, яких дуже любив.
Місце поховання: с. Здовбиця, вул. Перша
21.03.1978 – 15.01.2024
Віталій Хмель народився у с. Богдашів. Завершивши навчання у Здолбунівській ЗОШ №6, вступив до Квасилівського ПТУ та здобув спеціальність «слюсар з ремонту автомобілів». Працював на низці підприємств, серед яких – ПАТ «Волинь-Цемент», ПСП «Україна».
Найбільшим щастям для Віталія були діти. Пишався своїми синами, з особливою ніжністю ставився до найменшого Андрійка, який добре знав, що тато захищав від ворога не тільки його, а й усіх українських дітей.
Захоплювався риболовлею і дуже любив проводити час за цим заняттям.
10 вересня 2023 року Віталія призвали на військову службу за загальною мобілізацією. Часто телефонував рідним, запевняв, що у нього все гаразд. За словами побратимів, був чуйною людиною, завжди готовою прийти на допомогу.
Свій останній бій солдат 47 окремої механізованої бригади «Магура» Віталій Хмель прийняв 15 січня 2024 року. Вірний військовій присязі, загинув на Донеччині під час виконання бойових завдань. У нього залишилося троє дітей та онук. Віталієві було 45 років.
Місце поховання: с. Богдашів
24.05.1967 – 15.01.2024
Ігор Бондарчук народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, згодом вступив до Здолбунівського ПТУ №2 на спеціальність «помічник машиніста». Працював у Здолбунівському локомотивному депо помічником машиніста, а згодом машиністом тепловоза. Згодом багато років перебував на заробітках. А перед початком повномасштабної війни повернувся в Україну.
Одразу після вторгнення, у лютому 2022-го, пішов до війська. Спочатку перебував поблизу північного кордону, а з квітня 2022 року воював під Авдіївкою. Служив в 110 окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Мав поранення, однак повернувся на передову, підлікувавшись. Був нагороджений медаллю «За оборону Авдіївки».
15 січня 2024 року сержант Ігор Бондарчук помер на Донеччині під час виконання військового обов’язку. Друзі запам’ятають його як працьовиту, життєрадісну та справедливу людину. Йому було 56 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
20.03.1996 – 10.01.2024
Владислав Кучай народився у селі Орестів. Зростав життєрадісним і спраглим пізнання світу, та водночас – розважливим. Навчався в Орестівській початковій школі, згодом – у П’ятигірській ЗОШ. Потому вступив до Мирогощанського аграрного коледжу та здобув спеціальність «дизайнер озеленення». Працював на меблевій фабриці в Квасилові.
До війська Владислава призвали у вересні 2023 року. А 10 січня 2024 року солдат Владислав Кучай, вірний військовій присязі на вірність українському народу, загинув на полі бою, виконуючи бойове завдання на Харківщині. У нього залишилася мама та брати. Владиславу було лише 27 років…
Місце поховання: с. Орестів, нове кладовище
13.11.1988 – 2.01.2024
Дмитро Мойсеєнко народився у Здолбунові. Зростав у дружній сім’ї разом з братом-близнюком Андрієм. Навчався у міській ЗОШ №6, потому вступив до Рівненського автотранспортного технікуму та здобув спеціальність «механік». Після завершення навчання працював в Києві, згодом – на меблевих фабриках у Квасилові та Рівному.
До війська Дмитра призвали у січні 2023 року. Спочатку проходив навчання у Німеччині, згодом – пішов воювати. Дмитро добре малював, тож мав позивний «Пікассо». Розмальовував бойові прапори, прикрасив національними кольорами та тризубом автомобіль, водієм якого був.
2 січня 2024 року солдат Дмитро Мойсеєнко, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув на полі бою у Запорізької області. Йому було лише 35 років. Без батька залишився маленький син Владислав.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
10.06.2000 – 16.12.2023
Дмитро Скоков народився у Здолбунові, зростав слухняним та життєрадісним. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6. Захоплювався футболом, із задоволенням брав участь у спортивних змаганнях.
Закінчивши школу, вступив до Національного університету водного господарства та природокористування. Однак навчання не завершив – пішов працювати.
У червні 2023 року підписав контракт із ЗСУ та став на захист держави. Пройшов навчання, воював.
Однак 16 грудня життя старшого солдата Дмитра Скокова обірвалося… Він загинув на Донеччині внаслідок поранень, отриманих під час авіаудару по позиціях ЗСУ. Дмитрові влітку виповнилося лише 23 роки. У нього залишилися батьки та брати.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
10.11.1986-17.11.2023
Володимир Ципан народився у с. Копиткове. Зростав у дружній родині разом з братом та сестрою. Закінчив місцеву загальноосвітню школу. Після завершення навчання працював екскаваторником.
Коли почалася повномасштабна війна, Володимир одразу ж пішов на фронт добровольцем. З серпня 2022 року проходив службу на Херсонщині, згодом перебував у спекотних точках Запорізької області.
Був вірним країні та військовому обов’язку, тож відмовився звільнитися з лав ЗСУ як батько трьох неповнолітніх дітей. Спілкуючись з друзями та близькими, запевняв їх у тому, що ворога вдасться вигнати з української землі. І тоді перемогу святкуватиме усе його рідне село…
Однак 17 листопада 2023 року Володимир Ципан загинув під час виконання бойового завдання на Запоріжжі. У нього залишилися троє донечок, батьки. Володимиру було 37 років.
Місце поховання: с. Копиткове
22.04.1988 – 6.12.2023
Олексій Окренець народився у Рівному. Згодом у сім’ї з’явився молодший син, родина переїхала до Здолбунова. Олексій навчався у міській ЗОШ №3. Був добрим та веселим, захоплювався футболом.
Після одинадцятирічки вступив до Рівненського національного університету водного господарства та природокористування, здобув професію інженера. Завершивши навчання, працював на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна». Одружився з коханою Яною, у сім’ї народився маленький Володя.
Повістку Олексій отримав у червні 2023-го. «Треба – то треба», – сказав близьким. І пішов воювати.
Після навчання на Хмельниччині у складі Волинської окремої бригади ТрО Олексій, як солдат-стрілець, виїхав під Бахмут. Там разом з побратимами утримував наші позиції до кінця жовтня.
31 жовтня Олексій отримав важке мінно-осколкове поранення. Лікарі боролися за його життя до останнього. Та 6 грудня 2023 року його серце перестало битися…
Олексій мужньо виконав свій військовий обов’язок. У нього залишилися маленький син, дружина, батьки. Йому було 35 років.
Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки
23.04.1996 – 21.11.2023
Олександр Місюра – з с. Копиткове. Зростав у дружній родині. Закінчивши Копитківську загальноосвітню школу, вступив на навчання до Національного університету водного господарства та природокористування. Здобувши вищу освіту, пішов працювати.
11 квітня 2022 року Олександра призвали на службу за загальною мобілізацією. Він мужньо ніс службу, мав звання старшого лейтенанта, був командиром роти.
21 листопада Олександр Місюра загинув на Херсонщині, виконуючи бойове завдання. Йому було лише 27 років.
Без батька залишився чотирирічний син, без чоловіка – дружина, без сина – батьки…
Усміхнений, з відкритим поглядом, товариський та життєрадісний – таким назавжди запам’ятають близькі та друзі Олександра Місюру.
Місце поховання: с. Копиткове.
20.05.1991 – 10.11.2023
Микола Дробуш народився у с. Новосілки, зростав у дружній родині. Поважав, батьків, допомагав по господарству. Навчався в Новосілківській школі, закінчивши яку, вступив до Боярського коледжу лісового господарства. Захоплювався полюванням, мав посвідчення мисливця. У 2021 році отримав посаду старшого помічника єгеря с. Новосілки.
Після повномасштабного вторгнення Микола вступив до місцевої територіальної оборони. А 24 серпня 2022 року був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Проходив навчання у Великій Британії, згодом – у Польщі. За особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України Микола Дробуш був представлений до нагородження орденом Богдана Хмельницького.
10 листопада 2023 року Микола Дробуш помер в Одеській обласній лікарні від отриманих травм, несумісних з життям.
Відвертий, чуйний, добрий, справедливий – таким назавжди у пам’яті рідних та близьких залишиться Микола. Йому було 32 роки…
Місце поховання: с. Новосілки.
15.01.1991 – 26.09.2023
Максим Боголуцький народився у Здолбунові, зростав разом зі старшим братом. Дев’ятирічку закінчив у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом здобув професію механіка у Рівненському автотранспортному фаховому коледжі. Потому навчався в НУВГП на спеціальності «Інженер-механік».
Одружився з коханою, в сім’ї народилося двоє дівчаток. Працював, проводив час з доньками, писав вірші для дружини. Перед вторгненням працював водієм-далекобійником, їздив за кордон.
Після 24 лютого 2022 року Максим до літа волонтерив – возив продукти з-за кордону. Але згодом, у липні 2022-го, пішов воювати.
Майже одразу потрапив на навчання у Велику Британію, згодом – у Словаччину. Коли повернувся, служив на Півночі, а навесні 2023-го вирушив на Дніпропетровщину, а згодом – на Запоріжжя.
Побратими кажуть, що Максим був справедливим. Вмів по-чесному всіх розсудити та владнати суперечки. Довго не міг отримати відпустку, тож омріяний старшою донькою подарунок – собаку – передав своїм братом.
23 вересня, попередив дружину, що йде на завдання, тому зв’язку не буде. А 26 вересня 2023 року Максим Боголуцький загинув поблизу н. п. Вербове на Запоріжжі. Його тіло забрав побратим. Максимові було 32 роки…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
9.12.1984 – 20.09.2023
Андрій Павлюк народився у Здолбунові, зростав разом з братом та молодшою сестрою. Одинадцять класів закінчив у міській школі №4.
Любив працювати, тому пішов на будівництво. Працював муляром, штукатуром. Клав бруківку. Майже вся вулиця, на якій жив, викладена його руками. Згодом одружився, у сім’ї народився син.
Повідомлення про потребу з’явитися у військкомат надійшло 27 березня 2023 року. Пройшов навчання у Житомирі, і через місяць у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади вирушив на Запорізький напрямок.
Сестра щоразу чекала братових дзвінків і раділа їм. Планував приїхати у відпустку на Різдво, з’їздити до сина. Востаннє зателефонував 20 вересня.
20 вересня 2023 року солдат Андрій Павлюк, виконуючи бойове завдання, загинув в районі населеного пункту Новопрокопівка Запорізької області.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
13.12.1964 – 9.09.2023
Микола Ковалик народився на Радивилівщині. Вісім класів закінчив у Дружбівській школі, згодом здобув професію столяра у Радивилівському професійно-технічному училищі. Потому навчався у Харківському педагогічно-індустріальному технікумі, служив в армії.
Закінчивши технікум, за направленням приїхав у Здолбунів, де працював в міському ПТУ №3 майстром виробничого навчання. Згодом перейшов на посаду чергового у Здолбунівській райдержадміністрації.
Був хорошим товаришем, справедливим, чесним і справжнім патріотом. Тому друзі казали, що після початку повномасштабної війни Микола довго вдома не всидить.
Повідомлення про потребу з’явитися до військкомату отримав 10 березня 2022 року. Через кілька днів Микола вже був в Одесі у складі дорожньо-комендантської роти. Згодом у складі 103-ї окремої бригади територіальної оборони вирушив на схід. Був на Донеччині біля Лиману, на Харківщині.
Востаннє приїжджав у відпустку в серпні. Розмовляючи з дружиною, сподівався що після війни куплять хату в селі і будуть тримати омріяну велику пасіку…
А 9 вересня сержант Микола Ковалик загинув під час скидання з дронів вибухових пристроїв по позиціях стрілецької роти в районі н.п. Крохмальне Харківської області. За словами побратимів, він накрив собою бійця, який був поряд з ним…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
05.05.1991 – 31.08.2023
Юрій Олещук народився у Здолбунові, закінчив дев’ятирічку у міській ЗОШ №1. Згодом вступив до Квасилівського професійного ліцею, здобув професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та водія. Потім працював. Доки не прийшла повномасштабна війна…
Повістка Юрієві надійшла 17 липня 2022 року. Пройшов навчання у Житомирі, а згодом – у Великій Британії, де навчався снайперської справи. Там отримав відзнаку за успішне навчання.
Після повернення восени 2022 року у складі 80-ї бригади Юрій виїжджає до Дніпра. Згодом була Харківщина, Донеччина, де мав опіки від фосфорних бомб, проте відмовився від госпіталізації…
Навесні 2023 року Юрій, отримавши під своє командування взвод, виїжджає з ним до Німеччини на навчання, але вже як інструктор. І знову отримує відзнаку за успішне навчання.
Згодом у складі 87 окремого аеромобільного батальйону виїздить на Запорізький напрямок. Отримує поранення і вкотре відмовляється від госпіталізації.
Телефонуючи чи пишучи мамі, завжди просив не хвилюватися. Востаннє поговорили 28 серпня. А далі – тиша…
Юрій Олещук загинув на Запоріжжі 31 серпня 2023 року під час удару ворожої авіації, мужньо виконавши свій військовий обов’язок.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
17.05.1976 – 29.08.2023
Сергій Маковійчук народився у Здолбунові, зростав разом з братом. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №3. Любив рибалити, працювати з технікою.
Закінчивши дев’ятирічку, вступив до Квасилівського професійного ліцею на спеціальність «Електрогазозварник».
Отримавши диплом, Сергій почав працювати. Коли народився син Владислав, завжди знаходив вільну хвилинку, щоб провести з ним час.
Після повномасштабного вторгнення у березні 2022-го Сергій став до лав Збройних сил України. Пройшов навчання. Їздив водієм на східні позиції фронту.
У квітні 2023 року почав скаржитися на болі в області серця. Пережив інсульт. 29 серпня батьки отримали звістку з лікарні, де на той час перебував син, що Сергія не стало. Він віддав своє життя за Україну.
Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки
9.05.1993 – 1.08.2023
Сергій Вольєв народився у Хмельницькому. Там закінчив дев’ятирічку, а згодом вступив до Хмельницького кооперативного коледжу на спеціальність «Товарознавство та комерційна діяльність». По завершенню навчання працював торговим представником.
Згодом одружився з коханою Юлею. Народився первісток Дмитрик. Сергій працював, а дружина ростила сина. У нього була особлива мрія – писати книги. Але залишив її на майбутнє – коли буде час. Також мріяли з дружиною відкрити власну справу.
Після початку повномасштабної війни Сергій відправив вагітну Юлю з Дмитриком у Польщу, де й народився маленький Святослав. Проте згодом Юлія з дітьми приїхала до батьків на Здолбунівщину.
Сергій отримав повістку 23 лютого 2023 року. Потому пройшов базовий бойовий курс у розвідницькому батальйоні в Естонії. А згодом вже в Україні пройшов ще одні курси підготовки командирів відділень.
Після навчання у складі 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша відбув на Донецький напрямок. У липні приїхав у десятиденну відпустку. Згодом вирушив на Луганщину.
Ще 30 липня зателефонував та попередив, що не буде на зв’язку кілька днів. А 1 серпня молодший сержант Сергій Вольєв загинув під час виконання бойового завдання у Сватівському районі Луганської області. Йому було 30.
Сергій Вольєв посмертно нагороджений відзнакою «Хрест воїна-єгеря» І ступеня.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
27.10.1975 – 21.07.2023
Сергій Шимчук народився у Новомильську. Закінчив дев’ятирічку у Копитківській ЗОШ, згодом вступив до Мирогощанського сільськогосподарського технікуму та здобув професію електромонтера. Працював у ПрАТ «Рівнеобленерго». Завжди був відвертим, справедливим та добрим. Дуже любив свого сина Назара. Навчив сина грати на гітарі, адже був творчо обдарованою людиною. Мав великі плани на майбутнє: з дружиною мріяли добудувати будинок, встановити електростанцію на сонячних батареях. Хотів вивчитися на тракториста та обробляти землю сучасною технікою.
Проте після повномасштабного вторгнення Сергій не зміг залишатися осторонь. Влітку 2022-го відмовився від бронювання військовозобов’язаних та прибув до військкомату. У січні 2023-го пройшов навчання у Закарпатті, і вже згодом був на передових позиціях у Запорізькій області.
21 липня молодший сержант Сергій Шимчук загинув в н. п. Мала Токмачка на Запоріжжі, захищаючи Україну. Йому було 47 років.
Місце поховання: с. Новомильськ
28.11.1981 – 26.06.2023
Сергій Пилипчук народився у селі Кам’янка на Березнівщині, там зростав, закінчив середню школу. Згодом пішов працювати на будівництво. Познайомився з майбутньою дружиною, з якою потім переїхали на Здолбунівщину. Сергій мав золоті руки та завжди був вдома справжнім господарем. У родині народився син, а згодом, майже через 10 років, донечка.
Повістку до війська Сергій отримав у січні 2023-го. «Хто, як не я, – казав дружині. – В інших також є діти». Потрапив у 33-тю окрему механізовану бригаду. Пройшов навчання. А навесні бійців спрямували на Запоріжжя.
26 червня 2023 року під час артилерійського обстрілу позицій в районі населеного пункту Роботине Запорізької області Сергій Пилипчук загинув. Йому був 41 рік.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
16.03.1996 – 13.06.2023
Леонід Поліщук народився у селі Дядьковичі, що на Дубенщині. Середню освіту здобув у Сатиївському ліцеї. Згодом вступив до Рівненського ВПУ №1, де вивчився на муляра-бруківника.
Після навчання працював, а згодом – проходив строкову військову службу у Національній гвардії України. Потім був учасником АТО, отримав звання старшого солдата. Коли повернувся у 2018 році додому, зустрів своє кохання та через рік одружився. У родині народилося двоє синів.
Леонід працював на будівництві у столиці. Коли приїздив – проводив час з синами. Родина мріяла про власний будинок.
Захищати Україну Леонід Поліщук пішов 6 січня 2023 року. У складі 80-ї десантно-штурмової бригади потрапив на Донеччину, де й проходив службу.
Вранці 13 червня подзвонив додому. Сказав, що йде на завдання, що дуже усіх любить… Саме того дня Леонід Поліщук загинув у бою біля н.п. Іванівське Донецької області. Йому було 27.
Місце поховання: с. Малі Дядьковичі (Варковицька територіальна громада)
30.06.1983 – 6.06.2023
Антон Цуканов народився у Здолбунові. Дев’ятирічку закінчив у Здолбунівській школі №2, повну середню освіту отримав у вечірній школі при ЗОШ №4. Згодом навчався у Квасилівському професійному ліцеї, здобувши там професію електрогазозварювальника.
Деякий час пропрацював на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна», згодом – на будівництві. У 2004 році одружився, у сім’ї народилося двоє синів. Родина жила дружно, батько проводив час з синами, ходив з ними на риболовлю.
Після повномасштабного вторгнення Антон отримав повістку 14 лютого 2023 року. Пройшов навчання на полігоні, а наприкінці травня у складі своєї бригади виїхав на Донеччину.
Однак його служба була недовгою… 6 червня Антон Цуканов отримав смертельні поранення під час штурмових дій в районі населеного пункту Північне Донецької області. Йому було 39 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
30.10.1975 – 11.05.2023
Роман Хом’як народився у Здолбунові, зростав у дружній родині разом з сестрою. Його батько помер дуже рано, і єдиною його опорою залишилася мама. Закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській гімназії, а згодом навчався у Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту. Потому працював на будівництві, адже мав справді золоті руки.
У 2015-му добровольцем пішов до війська. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Повернувшись, Роман працював на меблевій фабриці «Морган Феніче». Але після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав територіальної оборони. А наприкінці весни добровольцем пішов на фронт. У лютому 2023 року отримав поранення у боях під Бахмутом. Після кількох днів у госпіталі повернувся до частини. «Молоді повинні жити», – казав він.
11 травня 2023 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Оріхово-Василівка Донецької області солдат Роман Хом’як загинув. Йому було всього 47.
Місце поховання: кладовище на вул. Тиха у м. Здолбунів.
12.12.1992 – 21.04.2023
Олександр Семенюк народився у Здолбунові, зростав з молодшою сестрою у дружній родині. Навчався у міській школі №7, згодом – у ЗОШ №4. Любив музику, тож закінчив клас гітари у музичній школі.
Закінчивши школу, навчався у Рівненському автодорожньому коледжі, здобув професію автомеханіка. Згодом, перебуваючи на заробітках у Польщі, знайшов своє справжнє покликання – ландшафтний дизайн, адже дуже любив усе красиве.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр працював на фабриці «Морган Феніче». Повістку отримав у січні 2023-го. Потому пройшов навчання на полігоні, учився на кулеметника, стріляв краще від усіх.
А згодом бійці вирушили на Бахмут. Коли вперше вийшли на бойові позиції, потрапили в оточення. Тоді їх відбили воїни з сусідньої бригади, які прийшли на допомогу. Але згодом довелося виходити на ті ж позиції. Відстрілювався з будинку, поки у вікно не закинули гранату. Олександр отримав важке поранення. Хлопці витягнули свого побратима. Потім були госпіталі Дніпра, Львова… Батьки планували забирати його додому на реабілітацію…
Але 21 квітня 2023-го прийшла звістка, що солдат Олександр Семенюк помер від поранень. Йому було лише 30 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
23.05.1993 – 15.03.2023
Олег Домантович народився у Здолбунові, зростав у дружній родині зі старшою сестрою. Після дев’ятирічки у міській школі №3 вступив до Квасилівського професійного ліцею на спеціальність «Муляр-штукатур». Згодом навчався у Рівненському державному аграрному коледжі, щоб стати архітектором. Але волею долі вирушив на заробітки до Великої Британії.
Після повномасштабного вторгнення Олег залишився в Україні. А наприкінці червня був призваний до лав ЗСУ. Того ж літа відбув у Велику Британію разом з іншими на навчання, став бойовим медиком. Після навчань потрапив у 25-й окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду. Ходив разом з побратимами на бойові завдання, надавав першу медичну допомогу. А коли приїздив додому у відпустку, запевняв рідних, що у нього все добре…
Наприкінці березня родина отримала страшну звістку: молодший сержант Олег Домантович загинув у бою поблизу н.п. Червонопопівка на Луганщині. Йому було лише 29.
Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки
28.01.1981 – 13.03.2023
Юрій Шуляк народився у селі Урвенна на Здолбунівщині, зростав у дружній родині разом з молодшим братом. Одинадцятирічку закінчив у Гільчанській школі. Потому вивчився на водія та працював таксистом. Згодом працював водієм фури на підприємстві «Автоленд». Їздив на заробітки за кордон, працював у Литві.
У родині, яку створили з коханою, народилися дві доньки, яких Юрій дуже любив. Сім’я жила з батьками дружини. Юрій багато працював, любив поратися у землі. Що б не посадив – усе завжди росло та квітло.
Після початку повномасштабної війни Юрій відіслав молодшу доньку до дружини та старшої дочки за кордон. А сам записався до лав тероборони. Допомагав волонтерам, як водій їздив на фронт з передачами для бійців. А в січні, коли повістка надійшла молодшому братові, пішов воювати слідом за ним.
13 березня Юрій Михайлович Шуляк помер у лікарні від ран, отриманих внаслідок військових дій під час захисту Батьківщини. Йому було 42 роки.
Місце поховання: с. Ільпінь
29.10.1994 – 13.03.2023
Андрій Рощенко народився в Здолбунові, ріс разом зі старшими братами. Завжди був добрим, виваженим. Одинадцять класів закінчив у міській шостій школі, потому вступив до Міжнародного економіко-гуманітарного університету на спеціальність «Правознавство». Закінчив військову кафедру, отримав звання «молодший лейтенант». Завершивши навчання, на строковій службі отримав звання «лейтенант». Згодом працював у ВП «Локомотивне депо Здолбунів», в ТЦ «Епіцентр».
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого Андрій був у військкоматі того ж дня. Потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» командиром кулеметного взводу стрілецького батальйону. У липні став старшим лейтенантом. Позивний в Андрія був «Художник», бо мав хист до малювання. Захищав Соледар, отримав дві контузії. У лютому 2023-го після госпіталю вирушив під Бахмут. 13 березня під час мінометного обстрілу Андрій Рощенко загинув. Йому було лише 28.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
5.05.1965 – 5.02.2023
Юрій Ворон народився 5 травня 1965 року. Навчався в Новосілківській восьмирічній школі. Після закінчення школи вступив до Здолбунівського ПТУ № 3 на спеціальність «Електрозварювальник»
У 1983 році був призваний на військову службу. Повернувся додому у званні «сержант». Працював на Рівненському комбінаті хлібопродуктів, згодом – у вагонному депо Здолбунів електрозварювальником. Односельці знали Юрія як працьовиту, веселу, світлу людину.
12 березня 2022 року Юрій був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Воював поблизу м. Авдіївка Донецької області.
5 лютого 2023 року Юрій Віталійович Ворон загинув внаслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України. У нього залишилися дружина, дві доньки та четверо онуків.
Місце поховання: с. Степанівка, Здолбунівська громада
9.05.1988 – 28.01.2023
Володимир Галах навчався у міській шостій школі. Ще з дитинства мріяв бути хірургом, тож після закінчення школи вступив до Вінницького національного медичного університету. Був здібним студентом. Завершивши навчання, працював лікарем-урологом у Рівненській міській поліклініці № 3. Колеги поважали Володимира за професійність, відданість справі, доброзичливе та щире ставлення до людей.
Але йому боліла й доля України. Тож після початку війни на Сході України у 2014-му пішов воювати. Ніс службу в одній з найгарячіших точок АТО – поблизу м. Артемівськ (нині Бахмут) на Донеччині.
Після повномасштабного вторгнення Володимир тричі ходив у військкомат, проте його повертали. Мобілізували його лише 12 вересня 2022 року.
1 лютого 2023-го близькі отримали повідомлення, що 31 січня старший лейтенант Володимир Галах помер в лікувальному закладі Запоріжжя. Йому було лише 34 роки. Без батька залишилося троє донечок.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
3.06.1987 – 16.01.2023
Юрій Ханас народився у місті Калуш на Івано-Франківщині. Навчався у Калуському хіміко-технологічному технікумі, потім – у Національному університеті «Львівська політехніка». Після навчання почав працювати у рідному місті. А згодом, одружившись, переїхав з дружиною до Здолбунова. Тут влаштувався на роботу на підприємство «Волинь-Цемент». У дружній родині народилося двоє донечок.
Але повномасштабне вторгнення враз усе змінило… 2 грудня 2022 року Юрія Ханаса призвали на військову службу. А 16 січня 2023 року стрілець-снайпер 7 парашутно-десантного батальйону Юрій Ханас, мужньо виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну, загинув поблизу Червонопопівки на Луганщині. Йому було 35 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
20.02.1993 – 03.01.2023
Мар’ян Пушкар народився на Львівщині. Згодом родина переїхала до Новомильська, де жила його бабуся Катерина. Пройшовши свого часу пекло таборів у Сибіру за зв’язок з УПА, вона вистраждала свою любов до України. Її зуміла прищепити й маленькому Мар’янові.
Змалку хлопець був прислужником у місцевому храмі. Навчався у Новомильській школі, де його пам’ятають щирим та справедливим. У закладі бережуть прапор з автографами і побажаннями побратимів, який Маріо подарував школі у 2017-му…
Після дев’ятирічки Мар’ян Пушкар вступив до технікуму при НУВГП, згодом продовжив навчання в університеті. Там закінчив військову кафедру. Коли влаштувався на роботу, отримав повістку. По завершенню нетривалих навчань воював на Донеччині. Про це тоді знали лише кілька людей – Мар’ян не хотів хвилювати рідних…
У 2017-му повернувся додому. За участь в АТО отримав нагороди – відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «За зразкову службу», медаль «30-та окрема механізована бригада ім. Князя Острозького».
Він обожнював вивчати щось нове. Саме для того, щоб постійно чомусь навчатися, часто змінював місця роботи. Завжди підтримував маму та сестру, дуже любив племінників та хрещеницю, з якими намагався проводити багато часу. Діти його також обожнювали. Мав дуже багато друзів та знайомих, які називали його «душею компанії».
Після повномасштабного вторгнення вступив до лав ТРО, а згодом, 14 липня, вже був мобілізований. Потрапив у 24-ту бригаду командиром другої мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. Отримав поранення, але потім знову повернувся на позиції. Останнім часом бійці перебували під Бахмутом. Побратими згадують Мар’яна як чудового командира, який передусім турбувався про них, а не про себе.
Загинув 3 січня 2023 року під час оборони населеного пункту Кліщіївка Донецької області внаслідок мінометного обстрілу. У лютому йому мало б виповнитися 30…
Місце поховання: с. Новомильськ.
25.04.1985 – 22.12.2022
Олександр Колесник народився у Здолбунові, зростав разом з сестрою у дружній родині. Закінчивши одинадцятирічку у Здолбунівській школі № 4, вступив до Квасилівського професійного ліцею. Згодом – строкова служба у ЗСУ, навчання у виші. Після його завершення працював в обласному управлінні Державної автомобільної інспекції. А в 2014-му став на захист держави від окупанта. Був нагороджений медалями «Незалежність України» ІІІ ступеня та «За оборону рідної держави».
Після повномасштабного вторгнення Олександр знову пішов воювати. Разом з побратимами завжди робили свою справу на совість. А 22 грудня, у своєму останньому бою, прийняв на себе вибухову хвилю від розриву снаряда, врятувавши від смерті бойових товаришів.
Йому було 37. Без сина залишилися батьки, без брата – сестра, без батька – син Юрко.
Під час прощання рідним Олександра Колесника вручили «Пам’ятний лист на знак глибокої вдячності за жертовне служіння в лавах Збройних сил України» від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, а також «Грамоту пошани та скорботи» від командувача Сил Спеціальних операцій ЗСУ Віктора Хоменка. Про хоробрість Олександра говорили і його побратими, дякуючи батькам за сина…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
3.02.1988 – 24.12.2022
Микола Полюхович народився у Рівному. Після навчання пішов на строкову службу до лав ЗСУ. Став прикордонником, кінологом. Згодом працював, а одружившись, переїхав до Здолбунова.
Після повномасштабного вторгнення одразу вирішив йти воювати, попри те, що мав двох дітей. Пройшов медкомісію, і вже у квітні його викликали до військкомату.
Боронячи країну, Микола зазнав багато втрат. Перший бій під Бахмутом став фатальним для багатьох його побратимів, з якими він встиг по-справжньому зріднитися. Микола присягнувся за них помститися. І багато місяців поспіль виконував свою обіцянку, воюючи на Донеччині, під Херсоном. Згодом бійців знову перекинули під Бахмут. Через поганий зв’язок з рідними спілкувався рідко, проте завжди запевняв їх, що у нього все гаразд.
Наприкінці грудня від командира частини надійшла звістка про те, що 24 грудня солдат Микола Петрович Полюхович помер, залишившись вірним військовій присязі. Йому було 34.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
10.05.1990 – 7.12.2022
Микола Сидорчук народився у Здолбунові, разом з молодшим братом Микола зростав у дружній родині. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом перейшов до Здолбунівської школи №4.
Змалку був творчим – любив музику, писав вірші. Захоплювався репом, і разом з товаришем створював треки та виступав перед шанувальниками.
Здобувши спеціальність у Здолбунівському вищому училищі залізничного транспорту, працював помічником машиніста на «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна», згодом у Локомотивному депо Здолбунів Львівської залізниці.
Після повномасштабного вторгнення 3 березня Миколу призвали на військову службу. Він вирушив на Донеччину разом з 68-ю окремою єгерською бригадою.
На відео, які боєць записував, перебуваючи на Сході, він говорить про те, що ціну життя розумієш лише на війні, а не в цивільному побуті…
«Автомат у руках, на моїм тілі броня.
В кров покусані губи, нерви струнами стали.
Без жалю і пощади до своїх ворогів
Я за волю й свободу буду рвати кайдани».
Це – рядки, які написав Микола.
Загинув 7 грудня на Донеччині. Йому було лише 32. Без батька залишився син, без сина – батьки.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
29.08.1989 – 4.12.2022
Олександр Піщалюк народився у Рівному. Коли був ще маленьким, сім’я переїхала до села Новосілки. Зростали у сім’ї разом з сестричкою. Навчався у школі у Новосілках, любив рибалити, захоплювався шахами та шашками, їздив на змагання. Після школи вступив у Квасилівське ПТУ, здобув фах муляра-штукатура та згодом пов’язав своє життя з будівництвом.
Був добрим та щирим, завжди намагався усім допомагати.
Після початку повномасштабної війни 5 березня став на захист суверенітету України. 4 грудня 2022 року його серце зупинилося. Йому було лише 33…
Місце поховання: с. Новосілки.
14.09.1979 – 28.11.2022
Дмитро Прокопчук народився в селі Степанівка на Здолбунівщині у багатодітній родині, де крім нього зростали ще брат та сестра. Навчався в Копитківській загальноосвітній школі. Після закінчення навчання пішов працювати у лісництво.
Після повномасштабного вторгнення одразу став на захист України. Перебуваючи у війську часто дзвонив рідним, особливо мамі. І завжди переконував їх, що у нього все добре…
29 листопада рідні отримали трагічну звістку. Дмитрові було 43 роки.
Місце поховання: с. Степанівка.
29.01.1967 – 27.11.2022
Сергій Стрига народився на Луганщині. Після школи обрав шлях військового: вступив до Ульянівського вищого військового училища імені Богдана Хмельницького. Згодом молодшим лейтенантом був направлений на службу на Далекий Схід. Одружився з коханою Іриною, народився первісток Андрій.
У 1991 році, коли наша держава стала незалежною, Сергій та Ірина, розуміючи, що не можуть без України, перевелися до Куп’янська, а згодом до Луганська. На батьківщині Сергій працював у Вищому військовому училищі штурманів, доки у 37 років не вийшов на пенсію. Мав золоті руки та бажання працювати, тож став водієм у фермерському господарстві.
Після початку війни у 2014-му Сергій разом зі своїм другом пішов добровольцем до батальйону «Айдар». Побратими називали його «Батею», бо опікувався усіма саме так – по-батьківськи.
Сергій Стрига разом з побратимами пройшов Щастя, Новосвітловку, Металіст, Вергунку… В «Айдарі» він зустрівся і зі здолбунівчанами. У боях отримав поранення. Лікувався, хоч частина уламків так і залишилися у тілі. А згодом у госпіталі з’ясувалося, що його «наздогнала» ще й онкологічна хвороба.
Але Сергій здолав і її – завдяки підтримці волонтерів пройшов лікування в Італії та повернувся до роботи у фермерському господарстві.
Після 24 лютого 2022-го знову став на захист Вітчизни. Тоді, через переслідування з боку окупантів, айдарівці почали вивозити свої сім’ї з Донеччини та Луганщини. Закопавши усі документи та нагороди чоловіка, у квітні 2022-го Ірина з сім’єю приїхала до Здолбунова. А Сергій лишився боронити країну.
28 листопада боєць помер у Краматорській лікарні через серцеву недостатність. Йому було 55. Рідні залишилися без чоловіка та батька, побратими – без свого Баті.
«Не жалійте нас, ми свою долю обрали», – казав Сергій Стрига. За його заповітом, його прах буде розвіяно над рідними луганськими полями…
26.06.1997 – 27.11.2022
Сергій Чекан народився у селі Антонівка Вараського району. Навчався у місцевій школі, після дев’ятирічки вступив до Здолбунівського училища залізничного транспорту, здобув спеціальність «Оглядач колій». Ще зі школи захоплювався воркаутом. Намагався підтримувати гарну фізичну форму – це було його захопленням.
Завершивши навчання, працював у Здолбунові на залізниці, паралельно навчаючись у Чернівецькому коледжі. Саме у Здолбунові й познайомився з коханою Аліною. Вона провела Сергія в армію на строкову службу.
Відслуживши, розпочав нову сторінку у житті: робота на ПрАТ «Рівнеазот», одруження, народження донечки.
Після повномасштабного вторгнення Сергія призвали до лав ЗСУ у липні 2022-го. Спочатку місяць навчання у Великій Британії, а далі – найгарячіші точки під Донецьком. Ніколи не скаржився, постійно телефонував додому, дуже сумував за маленькою донечкою.
27 листопада 2022 року, виявивши мужність і стійкість у боротьбі з російським окупантом, Сергій Чекан загинув. Йому було лише 25 років.
Місце поховання: с. Антонівка Вараського району.
24.06.1977 – 15.11.2022
Петро Біляєв народився у селі П’ятигори. Навчався в П’ятигорській загальноосвітній школі, був вихованим, слухняним школярем, любив спорт, займався легкою атлетикою, туризмом. Закінчивши школу, вступив до Здолбунівського ПТУ № 2, опанував професію «Слюсар з ремонту рухомого складу».
Працював у центрі поштового зв’язку № 3 Рівненської дирекції «Укрпошта», механізатором у місцевому колгоспі «Світанок», згодом трактористом на приватному сільськогосподарському підприємстві племінного птахівництва «Здолбунівське».
Коли у 2014 році почалася війна, одним з перших пішов обороняти Україну від окупантів. Війна змусила його стати досвідченим фахівцем військової справи, опанувати військову професію мінометника. Підписав контракт зі Збройними силами України. Проходив військову службу в районі проведення Операції об’єднаних сил на території Донецької та Луганської областей. Був нагороджений Почесною відзнакою «За мужність та відвагу», мав нагрудні знаки «Учасник АТО», «Ветеран війни».
21 лютого 2022 року Петро Біляєв поновив контракт. Після початку повномасштабної війни разом зі своєю частиною став на захист рідної держави. Вже у перші кілька днів на передовій йому довелося відчути на собі всю агресію загарбників. Проте рідним ніколи не скаржився і завжди казав, що повернеться додому з перемогою.
Загинув 15 листопада 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України в районі населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області. Йому було 45 років.
Місце поховання: с. П’ятигори.
28.05.1986 – 13.11.2022
Микола Омельчук народився у Здолбунові, зростав у родині разом з двома старшими сестрами. Навчався у Здолбунівській шостій школі. Згодом працював на будівництві. Завжди був енергійним, любив свою роботу.
У 2014 році в Україну прийшла війна. Наступного року Миколу мобілізували. Пройшовши крізь пекло війни, він повернувся додому та продовжив працювати.
У червні 2022-го він знову вирушив до війська. А в листопаді до його рідних надійшла звістка про те, що старший солдат Микола Омельчук 13 листопада 2022 року загинув у бою за Батьківщину у Сватівському районі на Луганщині, вірний військовій присязі, виявивши мужність і стійкість. Йому було 36 років.
Місце поховання: с. Стеблівка.
11.06.1995 – 12.11.2022
Артем Філюк народився у Здолбунові, зростав у сім’ї разом з сестрою Наталею. Навчався у Здолбунівській 5 школі, закінчив 11 класів. Згодом в Здолбунівському училищі залізничного транспорту закінчив курси за спеціальністю «Слюсар». Пішов працювати на залізницю. У 2019 році Артема було призвано на військову службу. У цьому ж році підписав контракт зі Збройними силами України.
Після повномасштабного вторгнення у кінці травня Артем зі своєю частиною вже були на Донеччині, згодом перемістилися на Харківщину. У жовтні приїхав у відпустку, одружився. Обіцяв дружині Олені обов’язково повернутися. Будували плани на майбутнє. 4 листопада ще зателефонував батькам. Довго балакали, й Артем запевняв їх, що зараз на навчаннях, просив, щоб не хвилювалися.
Загинув 12 листопада 2022 року внаслідок ворожого обстрілу в районі населеного пункту Берестове Харківської області. Йому було 27. Без сина залишилися батьки, без чоловіка – дружина, без батька – дочка Марія.
Нагооджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
08.06.1973 – 12.11.2022
Олександр Карашевич народився у селі Івачків. Навчався в Івачківській загальноосвітній школі, а з 4 класу перейшов у Новосілківську восьмирічну школу. Після школи, закінчивши 8 клас, вступив до Здолбунівського ПТУ №3 та здобув спеціальність «Електрогазозварювальник». Був призваний до Збройних сил України, повернувся зі званням «старший сержант».
Безмежно любив свою маму і турбувався про неї. Односельці знали його як працьовиту, життєрадісну та світлу людину.
У 2014 році проходив навчання артилерійської справи. З 2018-го по 2019 рік працював на фірмі «Добробут» електрогазозварювальником. Був надзвичайно хорошим спеціалістом.
Після 24 лютого 2022-го Олександр разом з іншими пішов захищати Батьківщину. Під час бойових дій воїн отримав контузію. Лікувався. І після того знову став на захист України.
Загинув 12 листопада 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вільшани Харківської області. Олександрові було 49. Без нього залишилася мама Тамара Овсіївна, син Влад та дочка Яна.
22.12.1987 – 01.11.2022
Олександр Дещинський народився у Здолбунові. Закінчив 9 класів у Здолбунівській третій школі. Навчався у Квасилівському професійному ліцеї, опанував професію електрогазозварника.
Усі подальші роки пропрацював у Рівному. Колеги відгукуються про нього як про енергійну людину із золотими руками.
Після початку повномасштабної війни 6 березня Олександра мобілізували. Спочатку було навчання на полігоні, згодом – на передову. Де саме служив Олександр, рідні не знали, бо завжди казав їм, що в тилу, де все добре та не стріляють. Уже згодом батьки дізнаються, що все було зовсім по-іншому…
Олександр Дещинський героїчно загинув внаслідок артилерійського обстрілу 1 листопада поблизу населеного пункту Шевченко Донецької області. У грудні йому мало б виповнитися 35 років. Не встиг одружитись, хоча зустрів своє кохання. Навіки у смутку залишилися батьки, сестра, племінники, рідні та близькі…
Місце поховання: с. Ільпінь.
17.11.1979 – 31.10.2022
Олег Куценко народився на Луганщині. Навчався у Закотнянській загальноосвітній школі. Йому завжди подобалися машини, тому й своє життя пов’язав з ними, створивши власний бізнес.
У 2015 році Олег пішов воювати в лавах добровольчого батальйону територіальної оборони «Айдар», який діяв на Луганщині у складі підрозділів АТО. У 2016 році отримав контузію, лікувався.
Життя продовжувалося. Олег і надалі займався своїм бізнесом, багато часу проводив з сім’єю, маленькими онуками.
Після 24 лютого 2022 року побратими зуміли вивезти Олега з сім’єю з Сєверодонецька у Дніпро. Звідти переїхали до Здолбунова. Олег з побратимом одразу прийшли у військкомат. І, попри прохання дружини Світлани продовжити лікування, знову пішов до своїх – в «Айдар». Щоразу, вирушаючи на завдання, телефонував дружині. І просив поховати його у Здолбунові, якщо загине. Бо наше місто йому дуже подобалося.
Сумна звістка про те, що Олега Куценка не стало, надійшла 31 жовтня 2022 року…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
20.12.1983 – 03.10.2022
Олександр Айвазов родом з с. Глинськ. Зростав у великій родині разом з двома братами та двома сестрами. Після закінчення дев’ятирічки вступив до Квасилівського ПТУ та здобув спеціальність «Електрогазозварювальник». Згодом працював на місцевих підприємствах.
Місце поховання: с. Глинськ.
6.06.1983 – 28.09.2022
Андрій Мороз – здолбунівчанин, закінчив дев’ятирічку у Здолбунівській школі № 2. Згодом здобув спеціальність «Монтер колії» у місцевому ПТУ залізничного транспорту. Працював на Рівненській дистанції колії Львівської залізниці, в охоронній фірмі, на підприємстві «Волинь-Цемент».
Повістку Андрій отримав 6 травня 2022 року. Після цього одружився. А з 5 липня захисник уже проходив службу в Яворові, згодом – у Черкасах, Запоріжжі, на Миколаївщині та Херсонщині. Спілкуючись з дружиною, завжди казав, що перемога буде за нами.
Загинув 28 вересня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу села Сухий Ставок на Херсонщині. Йому було лише 39 років…
Місце поховання м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
24.06.1994 – 06.09.2022
Роман Луцик – здолбунівчанин, зростав у великій дружній родині разом зі старшою сестрою. Навчався у Здолбунівській школі №6, де закінчив 9 класів. Продовжив навчання в Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту за спеціальністю «Столяр-будівельник, тесля».
Працював на меблевій фабриці у Квасилові, їздив на заробітки. У травні 2020 року підписав контракт на проходження військової служби в лавах ЗСУ.
24 лютого 2022-го Романа з побратимами підняли по тривозі. Відтоді Роман на своєму танку об’їздив майже всю Україну: північ, південь, схід…
Кожного разу, телефонуючи сестрі, розпитував про своїх племінниць, яких дуже любив. У вільні хвилини намагався обдзвонити усіх рідних, щоб заспокоїти і переконати, що з ним все гаразд. Наприкінці літа поскаржився сестрі, що невдало зістрибнув з танка і пошкодив п’яту. Та звертатися до шпиталю не хотів, аби не кидати побратимів.
Загинув 6 вересня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України на Харківщині.
Йому було лише 28 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
19.07.1984 – 05.09.2022
Олександр Савіцький народився на Харківщині. Згодом родина переїхала до Здолбунова. Зростав разом зі старшою сестрою.
Закінчив 9 класів у міській ЗОШ №4. Згодом навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на факультет механізації, у Львівському державному аграрному університеті.
Після закінчення університету пішов на військову службу за контрактом у лавах ЗСУ.
Після завершення контракту Олександр працював змінним майстром у цеху випалу на підприємстві «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна». Колеги згадують його як відповідальну людину, яку усі поважали й підтримували. Згодом перейшов на фірму «Транс-М», працював інженером.
У 2010 році одружився, у сім’ї народилося двоє синів. Родина жила дружно, Олександр часто брав синів на риболовлю. Мав багато друзів.
Після повномасштабного вторгнення Олександра мобілізували 15 березня. Служив старшим оператором апаратного взводу зв’язку на Черкащині, Дніпропетровщині, Донеччині.
Щоразу, телефонуючи рідним, переживав, чи все у них добре. Особливо просив маму, щоб берегла себе.
Загинув 5 вересня внаслідок вибухової травми, несумісної з життям, виконуючи бойове завдання у бою за Батьківщину, виявивши мужність і стійкість, вірний військовій присязі. Йому було 38 років.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
05.09.1965 – 23.08.2022
Анатолій Конечний народився у селі Тумань на Дубровиччині.
У 1988 році одружився, в родині народилися син та донька. Переїхавши у Здолбунів, працював у квасилівському «Рівнесільмаші», згодом на Здолбунівському ремонтно-механічному заводі, на підприємстві «Укрцемремонт».
Після початку повномасштабного вторгнення Анатолій одним з перших прийшов у військкомат, записався в місцеву тероборону. У квітні разом з іншими поїхав на навчання на Волинь, а звідти – на Донеччину.
5 серпня зателефонував дружині Жанні. Довго розмовляли, ніяк не могли розпрощатись. А 6-го вона отримала дзвінок з лікарні: “Ваш чоловік поранений, без свідомості, спробуємо витягнути”. Дружина вирушила до Дніпра, де в госпіталі постійно говорила з чоловіком, намагалася витягнути його з безсвідомого стану, увесь час повторювала: “Ти – сильний, маєш жити…” Проте 23 серпня Анатолій помер… Йому було 56 років.
Якось син запитав: «Тату, може, б попросився, щоб відпустили на пару днів».
Анатолій відповів: «Синку, як я їх можу покинути, таких молодих, 23, 24-річних, вони ж без мене пропадуть…»
Відповідно до указу Президента України, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки
20.06.1988 – 09.08.2022
Микола Бондар родом із с. Буща, там народився та виріс. Закінчив 9 класів у Бущанській ЗОШ, а повну середню освіту отримав у Здолбунівській ЗОШ №4. Після навчання пройшов строкову військову службу в ЗСУ. Згодом працював за кордоном, захоплювався риболовлею.
Коли почалася війна, у 2014 році став до лав захисників Вітчизни. Воював на Сході країни, отримав поранення, лікувався в госпіталі. Був нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни», «Учасник бойових дій», нагрудним знаком «Гідність і честь».
У 2016 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Сніжаною, а в 2018 році у них народився маленький Артемко.
Після повномасштабного вторгнення 26 лютого Миколу було призвано на захист Батьківщини.
9 серпня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України Микола Бондар загинув.
Йому було лише 34 роки. Без сина залишилися батьки, без чоловіка – дружина, без батька – син…
Місце поховання: с. Буща Мізоцької ТГ.
20.01.1989 – 10.08.2022
Володимир Радіонов народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6, згодом вступив до Рівненського кооперативного технікуму. Потім – служба в армії. Після того одружився з коханою дівчиною, народилось двійко хлопчиків з різницею у три роки.
Після початку війни у 2014 році Володимира призвали на службу. Відстоював суверенітет України на Сході: Краматорськ, Дебальцеве, Сіверодонецьк. У 2015-му повернувся до цивільного життя. Багато читав, планував власний бізнес.
Та у березні 2022 року знову взяв до рук зброю, бо добре розумів, що тільки так можна зупинити загарбників. Розумів, що йому є що захищати…
Володимир Радіонов загинув 10 серпня 2022-го в бою з ворогом на Донеччині.
Місце поховання: с. Вересневе Рівненського району.
4.08.1977 – 4.08.2022
Ігор Старко навчався в Здолбунівській міській школі № 3, згодом – у Здолбунівському професійно-технічному училищі № 3. Здобув спеціальність «Муляр-штукатур». Після навчання пройшов строкову службу в армії. Працював на будівництві.
У 2003 році одружився, згодом у сім’ї народилися син та донька. Ігор дуже любив рідних і намагався робити все для їхнього щастя та комфорту.
Після повномасштабного вторгнення Ігор одним з перших був у військкоматі. І вже 26 лютого за покликом серця пішов захищати Батьківщину.
У свій День народження, 4 серпня, загинув від отриманих поранень в бою за Батьківщину.
Указом Президента України нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).
Місце поховання: с. Ільпінь.
15.02.1984 – 09.07.2022
Віталій Орлов зростав у дружній родині разом зі старшим братом. Закінчив одинадцятирічку у Квасилівській школі. Навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на факультеті механізації.
Згодом був призваний на військову строкову службу як водій-механік. Потому працював на будівництві.
Повномасштабна війна застала Віталія на військових навчальних зборах на Львівщині. У складі своєї бригади гранатометник Віталій Орлов вирушив захищати Батьківщину від окупантів.
Загинув 9 липня у бою за Батьківщину, виявивши мужність і стійкість. Йому було 38 років.
Похований у с. Ільпінь, м-н Дубки
23.02.1997 – 07.07.2022
Роман Яремчук народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ №6, продовжив навчання у Квасилівському професійному ліцеї, де опанував професію газоелектрозварювальника. Працював у Здолбунівському ремонтно-вагонному депо.
У 2019 році його призвали на строкову військову службу, після неї працював за кордоном.
Повернувся в Україну незадовго до повномасштабного вторгнення. І вже 24 лютого пішов до військкомату. Призваний за загальною мобілізацією.
7 червня під час виконання військового обов’язку в Новоайдарівці Донецької області загинув, потрапивши під артилерійські та танкові обстріли. Йому було лише 25 років…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
01.05.1984 – 10.06.2022
Михайло Педченко закінчив одинадцятирічку у Здолбунівській ЗОШ №3. Продовжив навчання в Здолбунівському вищому професійному училищі залізничного транспорту, після завершення якого пішов на контрактну військову службу. Коли контракт закінчився, працював на підприємстві «Волинь-Цемент» філії «Дікергофф Цемент Україна» помічником машиніста обертових печей.
Після початку війни у 2014 році Михайло пішов захищати Батьківщину. «Це не обговорюється», – сказав мамі Галині. Став танкістом-механіком, разом з хлопцями потрапив в Іловайський котел, а звідти – у полон.
Після звільнення з полону проходив довгу реабілітацію. Нагороджений орденом «За гідність у полоні», медалями «За захист Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни. Учасник бойових дій». Після реабілітації повернувся до праці на підприємстві.
Після повномасштабного вторгнення Михайло разом з побратимами знову пішов захищати Батьківщину.
Загинув 10 червня поблизу Авдіївки на Донеччині.
«Коли ж ти одружишся? Приведеш мені онуків?» – запитувала сина мама Галина. «Як війна закінчиться, так і одружуся», – віджартовувався Михайло…
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
07.07.1997 – 10.06.2022
Валентин Коноводов народився у Криму. Згодом разом з мамою Анжелою та старшою сестричкою Адою переїхали у Здолбунів.
Навчався у Здолбунівській початковій школі №7, продовжив навчання у школі №1, закінчив 9 класів.
Ще у шкільні роки почав займатися боротьбою, згодом перейшов у секцію важкої атлетики. Став майстром спорту з важкої атлетики.
Згодом пішов на строкову службу, продовжив служити за контрактом у морській піхоті Миколаєва.
Одружившись, разом з дружиною поїхали до Миколаєва. А після завершення контракту Валентина молода родина поїхала за кордон, звідки повернулися якраз напередодні повномасштабного вторгнення.
Після 24 лютого Валентин відразу пішов у військкомат, і 1 березня Валентин вже вирушив у військо – до ССО.
На початку червня рідні отримали звістку, що, повертаючись із завдання, Валентин разом зі старшиною підірвалися на міні. Боєць помер у госпіталі від численних ран та травматичного шоку 10 червня.
Відповідно до указу Президента України, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Місце поховання: Здолбунів, вул. Коперника
23.04.1991 – 09.06.2022
Юрій Щепін народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ №6, згодом – у Здовбицькій ЗОШ І-ІІІ ст. Після закінчення школи працював, їздив на заробітки за кордон.
Після повномасштабного вторгнення 6 березня Юрія призвали на військову службу за загальною мобілізацією.
9 червня загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдат Щепін Юрій Анатолійович нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
31.07.1990 – 05.06.2022
Олександр Охрімчук – здолбунівчанин, випускник міської ЗОШ №4.
Був привітним та щирим, завжди відстоював справедливість. Згодом навчався у Рівненському державному університеті водного господарства. Водночас працював, їздив далекобійником за кордон.
У 2018 році одружився, а вже за рік у сім’ї народилася маленька донька.
Після повномасштабного вторгнення Олександр відразу повернувся з-за кордону й пішов у військкомат. Йому сказали чекати. А 28 квітня призвали до війська за загальною мобілізацією.
Загинув 5 червня під час мінометного обстрілу противником наших позицій у населеному пункті Врубівка Луганської області. Залишилися мама, дружина, трирічна донька. Йому був 31 рік.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
08.04.1975 – 31.05.2022
Віталій Мазан народився на Херсонщині. Ріс у дружній сім’ї разом з меншою сестричкою. Закінчив школу у селищі Брилівка, пішов вчитися у Херсонський державний технічний університет на спеціальність «Економіка». Любив спорт, був чемпіоном України з волейболу, часто їздив на змагання. Був щирим, завжди захищав слабших.
Закінчивши навчання, переїхав жити у Рівне. У 2017 році познайомився з коханою Іриною і залишився у Здолбунові. Але завжди дуже сумував за морем.
Після повномасштабного вторгнення йому вдалося вивезти сестру з сім’єю з Херсонщини до Здолбунова. Однак батьки залишилися в окупації… Телефонував їм щодня.
У березні пішов до військкомату, щоб звільняти рідну Херсонщину від окупантів.
31 травня 2022 року прийшла звістка, що Віталій Мазан помер. Без батька залишилась донька, без чоловіка – дружина, без сина – батьки.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника.
21.10.1979 – 24.05.2022
Аркадій Рибак народився у Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №1, згодом – у Здолбунівському професійно-технічному училищі №3, де здобув професію слюсаря по ремонту автомобілів.
У 1997 році його призвали на строкову військову службу у прикордонні війська м. Мукачево. Після служби працював будівельником.
Після повномасштабного вторгнення долучився до місцевого добровільного формування, а згодом сам звернувся до військкомату. 9 березня його призвали до ЗСУ. З квітня перебував на передовій оборони у Донеччині.
Загинув 24 травня внаслідок обстрілу, під час виконання бойового завдання біля села Новобахмутівка Донецької області. У нього залишилися дружина і троє дітей.
Місце поховання: с. Корнин Рівненської ТГ.
27.04.1993 – 22.04.2022
Павло Корнійчук – головний сержант 2 механізованого взводу 3 механізованої роти 3 механізованого батальйону. Народився в селі Кунин. Закінчив Кунинську ЗОШ І-ІІ ст., Мирогощанський аграрний фаховий коледж. Проходив строкову військову службу у ЗСУ. Працював у ФГ «П’ятигірське», рятувальником в пожежній частині селища Мізоч.
Після початку повномасштабного вторгнення 9 березня був призваний на військову службу за загальною мобілізацією. Утім, як розповіла мама Павла, він сам виявив бажання йти захищати Україну. Адже був рятувальником, а, отже, готовим завжди допомагати іншим.
Загинув 22 квітня під час виконання бойового завдання біля міста Покровськ Донецької області.
Без батька залишився однорічний син.
Місце поховання: с. Кунин Здовбицької ТГ.
03.08.1979 – 13.04.2022
Василь Шолота народився у с. Трипутня на Дубровиччині.
Однак до повномасштабної війни проживав разом з сім’єю у с. Коршів Здолбунівської громади.
Вирушив на фронт добровольцем у 2014-му. Додому повернувся тільки після важкого поранення. Після початку повномасштабного вторгнення відразу сказав дружині, що піде воювати. І хоч у мобілізації йому відмовили, вирушив до Києва, де з побратимами вступив до ТРО.
У квітні бійці отримали наказ рушати до Лисичанська. 13 квітня підрозділ прийняв бій біля Борової на Харківщині. Цей бій для Василя і більшості його побратимів став останнім. 21 квітня хлопці з його підрозділу повідомили, що Василя вже немає… Йому було 42 роки.
Військові побратими називали Василя прикладом зразкового виконання військового обов`язку. Він мав авторитет серед солдатів, був вмотивованим бійцем.
Офіційну звістку про загибель Василя Шолоти родина отримала лише 9 листопада, після визволення території, де відбувся бій.
Указом Президента України №203/2023 від 7 квітня 2023 року нагороджено орденом «За Мужність» ІІІ ступеня.
Місце поховання: с. Трипутня, Дубровицька громада.
23.08.1979 – 05.04.2022
Максим Горковчук – старший лейтенант, командир дорожньо-комендантської роти. Закінчив Здолбунівську ЗОШ № 4.
Навчався в Рівненському державному університеті водного господарства. Працював дільничним інспектором у колишніх Урвенській та Миротинській сільських радах Здолбунівщини.
У 2016 році підписав контракт із ЗСУ й став на захист цілісності та суверенітету України у в/ч 7082.
5 квітня 2022 року командир дорожньо-комендантської роти Максим Горковчук загинув під час виконання бойового завдання у місті Попасна Луганської області. Йому було 42 роки. Без чоловіка та батька залишились дружина, три сини, маленька донечка.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
07.06.1996 – 30.03.2022
Сергій Бабич – старший навідник гармати. Разом з родиною жив у Здолбунові. Свого часу здобув професію «слюсар контрольно-вимірювальних приладів (електроніка), відслужив строкову службу.
Перед повномасштабним вторгненням Сергій перебував за кордоном. Проте одним з перших повернувся в Україну, щоб стати на захист держави.
«Якщо будемо всі боятися – не буде України», – так відповів на кордоні польському журналісту на запитання: «Чи не боїтеся ви війни?».
Батько ж Сергія розповідав, що той самостійно ухвалив рішення повернутися додому. «Я тільки потис йому руку і сказав, що поважаю його рішення», – пригадує Петро Бабич.
1 березня 2022 року Сергій був призваний на службу за загальною мобілізацією.
25 березня при виконанні бойового завдання біля села Покровське Донецької області був важко поранений під час артилерійського обстрілу. 30 березня 2022 року помер від осколкового поранення у військовому шпиталі міста Дніпро. Йому було 25 років.
Місце поховання: м. Рівне
26.05.1990 – 22.03.2022
Артем Війтович народився у латвійському місті Рига. Навчався у Львівському ліцеї дизайну і будівництва, здобув професію кухаря. Працював у закладах харчування України, Туреччини, Польщі. Проживав у Львові.
«Де б я не був, але найріднішою, найкращою для мене є Україна», – постійно казав Артем, який свого часу побував у багатьох країнах Європи.
24 лютого за власним бажанням пішов до війська за загальною мобілізацією. 22 березня при виконанні бойового завдання під час артилерійського обстрілу біля міста Попасна Донецької області зник безвісти. 9 травня надійшла інформація про факт смерті воїна. Йому був лише 31 рік…
Залишились мама, брат і сестра.
Місце поховання: с. Ільпінь, м-н Дубки
28.08.2002 – 14.03.2022
Олександр Акінін народився в селі Гільча Друга. Навчався у Здолбунівській ЗОШ №6. Випускник Вищого професійного училища залізничного транспорту. Гравець Здолбунівського футбольного клубу «Орли» (американський футбол).
Призваний на військову службу за контрактом. Проходив її у 24-тій бригаді ЗСУ. Загинув при виконанні бойового завдання біля міста Лисичанськ Луганської області 14 березня. Відповідно до Указу Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Саша був захисником на полі. Він добре знав основне правило захисту в американському футболі – ні ярда, ні дюйма назад. Цим правилом Олександр керувався у життю та на війні – ні сантиметра нашої країни загарбникові», – кажуть у клубі «Орли».
Місце поховання: с. Гільча Здовбицької громади
17.06.1995 – 27.02.2022
Павло Нікітчук народився у Здолбунові. Навчався у міській ЗОШ №6. Після закінчення НаУ «Острозька академія» з 2020 року проходив військову службу за контрактом.
26 лютого при виконанні бойового завдання під час ворожого артилерійського обстрілу старший солдат 2 реактивного взводу ЗСУ Павло Нікітчук був смертельно поранений біля міста Васильків Київської області.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
14.02.1987 – 8.06.2015
Андрій Брік народився у с. Дермань Друга. 5 лютого 2015 року як доброволець призваний за мобілізацією, старший солдат, снайпер-розвідник 130-й окремого розвідувального батальйону.
Загинув 8 червня 2015 р. опівночі у районі села Гречишкине (Новоайдарський район Луганська область) у бойовому зіткненні розвідгрупи з ДРГ бойовиків «ЛНР», отримавши смертельне поранення.
Залишились мати, сестра, дружина та двоє синів.
Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 р. нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (посмертно).
Місце поховання: с. Дермань Друга, Здолбунівський район, Рівненська область.
26.05.1989 – 31.08.2015
Роман Віднічук народився у с. Богдашів. Закінчив військовий факультет Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Служив у Навчальному центрі «Десна» в танковому батальйоні, потім був інженером бронетанкової служби озброєння Академії сухопутних військ у Львові. В квітні 2014 року тричі писав рапорти щодо направлення в зону АТО, 12 серпня поїхав на фронт у складі 42-го батальйону. Взимку 2015 року був поранений, після відпустки знову повернувся на передову.
Старший лейтенант, заступник командира роти з озброєння.
Загинув у ніч на 31 серпня 2015 р. під час виконання бойового завдання в районі міста Горлівка на Донеччині.
Місце поховання: с. Богдашів.
27.01.1987 – 20.01.2015
Юрій Дацюк народився у с. Глинськ. Навчався в Глинській загальноосвітній школі. Згодом навчався у Квасилівському ліцеї, де здобув спеціальність «автомеханік». У 2006 році проходив строкову службу в Збройних Силах України.
З 1 серпня 2014 року брав участь в АТО. Солдат-навідник 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Зник безвісти 20 січня 2015 р. під час оборони Донецького аеропорту. Впізнаний за експертизою ДНК.
Указом Президента України № 461/2015 від 31 липня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Місце поховання: с. Глинськ.
Дацюк Юрій Анатолійович // Вікіпедія : вільна енциклопедія
Дацюк Юрій Анатолійович // Книга пам’яті загиблих
«Кіборг» з Рівненщини зник безвісти (ФОТО) // erve.ua
На Рівненщину привезуть тіло загиблого “кіборга” // Ого
“Кіборг” з Рівненщини не в полоні ДНР, а загинув // Ого
Сьогодні на Рівненщині поховають загиблого “кіборга” // Ого
Здолбунівчани в дощ зі свічками зустрічали тіло загиблого “кіборга” (фото) // zdolbuniv.com : інформаційний ресурс Здолбунівщини
На Здолбунівщині Героя-кіборга в останній путь провели побратими та сотні земляків (фото) //zdolbuniv. com : інформаційний ресурс Здолбунівщини
На Рівненщині вшанували память “кіборга” // Рівне 1 : телеканал
Минув рік, як нема героя… // Здолбунів.City
У Глинську відкрили меморіальні дошки загиблим героям АТО // Нове життя : Здолбунівська районна громадсько-політична газета
29.09.1991 – 24.01.2015
Василь Жук народився у Здолбунові. Закінчив Здолбунівську ЗОШ № 1, навчався в Рівненському ВПУ. Згодом проходив строкову службу в ЗСУ. Після демобілізації працював на будівельних роботах.
Мобілізований в серпні 2014-го. Солдат, снайпер 93-ї окремої механізованої бригади. Загинув 24 січня 2015 р. у бою в районі аеропорту Донецька в результаті мінометного обстрілу. Залишились батьки та старші брат і сестра.
Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Місце поховання: м. Здолбунів.
13.08.1964 – 28.06.2015
Віктор Микитюк народився у Здолбунові. З 1991 року працював у органах правопорядку, в 42 роки вийшов на пенсію в званні майора міліції. В серпні 2014 р. був призваний на службу в зоні АТО.
Старший лейтенант, командир взводу, 2-го окремого мотопіхотного батальйону (30-ї окремої механізованої бригади).
Помер 28 червня 2015 р. під час несення служби в Бахмутському районі на Донеччині. Залишилася дружина та двоє дітей.
Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно), відзнакою «За оборону рідної держави» (посмертно).
Місце поховання: м. Здолбунів, Рівненська область
5.07.1977 – 25.12.2014
Руслан Палічук народився у с. Глинськ. Закінчив Глинську ЗОШ, потім – професійно-технічне училище №11 міста Рівне, де здобув професію «фрезерувальник-наладчик станків з програмним управлінням». У 1990-х роках проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.
Після армії здобув професію газозварювальника, працював на Здолбунівському авторемонтному заводі.
У серпні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив командиром відділення 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. З осені 2014 року брав участь в АТО.
Помер 25 грудня 2014 р. під час чергування на блокпосту в районі м. Лисичанськ на Луганщині. Залишилися мати і старший брат.
Місце поховання: с. Глинськ.
3.12.1989 – 29.08.2014
Павло Петренко – здолбунівчанин, досвідчений військовослужбовець, який до початку АТО протягом трьох років проходив військову службу у 8-му окремому полку спеціального призначення ЗСУ. У червні 2014 року уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України. Був старшим стрільцем – кулеметником резервного батальйону «Донбас». Брав участь у багатьох боях, дістав кульове поранення, але невдовзі повернувся у стрій.
Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла: в пожежну машину, що рухалась в автоколоні батальйону «Донбас» і в якій перебував Павло з побратимами, було пряме попадання.
Нагороджений медаллю «За військову службу Україні», орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), «Іловайським Хрестом» (посмертно).
Місце поховання: м. Здолбунів
18.08.1994 – 20.03.2015
Євген Рєпін закінчив Рівненський технічний коледж НУВГП за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічної і нафтогазопереробної промисловості». Добровольцем пішов на фронт, де долучився до лав УНСО, з листопада 2014 року був зарахований до 81-ї бригади як кулеметник-розвідник.
Загинув 20 березня 2015 р. під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля с. Опитне.
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 р. нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Згідно з рішенням Рівненської міської ради № 5756 від 17 вересня 2015 р. надано звання «Почесний громадянин міста Рівне» (посмертно).
Місце поховання: м. Рівне, кладовища «Нове».
29.03.1989 – 14.05.2015
Здолбунівчанин, навчався в міській ЗОШ № 5, згодом закінчив Здолбунівське вище професійне училище залізничного транспорту.
Воювати пішов добровольцем у листопаді 2014 року, був снайпером 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар».
8 травня 2015-го поблизу смт Новотошківське на Луганщині зазнав важкого поранення. 15 травня, не опритомнівши, помер від поранень у Харківському шпиталі. Залишилися батьки, брат, дружина, двоє дітей.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
16.06.1988 – 20.10.2015
Народився у с. Уїздці на Здолбунівщині. Закінчив Уїздецьку ЗОШ, з родиною проживав у рідному селі.
Мобілізований 10 березня 2015 року, солдат 24-ї окремої механізованої бригади.
12 жовтня 2015 р. поблизу смт Новотошківське на Луганщині під час виконання бойового завдання підірвався на «розтяжці». Помер, не приходячи до свідомості, у Харківському військовому шпиталі 20 жовтня 2015 року. Залишилися дружина та донька.
Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Місце поховання: с. Уїздці.
26.03.1977 – 23.09.2015
Народився у смт Мізоч. Працював у Мізоцькій школі-інтернаті, одружився, виховував дітей.
Мобілізований до лав Збройних Сил України був призваний 10 березня 2015 року, командир гармати, старшина-головний сержант.
Ніс службу в районі Маріуполя з 23 травня 2015 року.
Помер 23 вересня 2015 р. під час несення служби в районі с. Кременівка на Донеччині.
Місце поховання: смт. Мізоч.
6.09.1993 – 24.07.2014
Тарас Якимчук народився у смт Мізоч. Військовослужбовець, солдат 8-го окремого полку спеціального призначення ЗСУ, кулеметник. Служив за контрактом з жовтня 2011 року. Він – один з тих, хто найдовше перебував у зоні бойових дій.
24 липня 2014 року під час розвідки в передмісті Первомайська снайпери та гранатометники російсько-терористичних військ перехресним вогнем обстріляли вантажівку «КАМАЗ». Тарас вискочив з кабіни, снайпер влучив йому у бік поміж пластин бронежилета. Важкопораненого бійця не вдалося довезти вертольотом живим до шпиталю, він помер у гелікоптері.
Тарасові було лише 20 років. Залишилися батьки, брат та сестра.
Нагороджений відзнакою Міністра оборони України «За воїнську доблесть». Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Йому надано звання «Почесний громадянин міста Рівне».
Місце поховання: смт. Мізоч.
28.12.1982- 11.06.2015
Андрій Ярошенко – здолбунівчанин, закінчив міську ЗОШ № 4, згодом – Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту. Працював електромонтером тягової підстанції Рівненської дистанції електропостачання, згодом у ремонтно-ревізійній дільниці Здолбунів, пізніше електромеханіком.
Входив до складу Здолбунівської сотні самооборони. Попри застереження лікарів через вади зору сам написав заяву й вирушив на фронт добровольцем 10 березня 2015 року; артилерист 55-ї окремої артилерійської бригади.
11 червня 2015-го помер у Донецькій області після навчальних стрільб на полігоні. Залишилися мама, дружина, син.
Місце поховання: м. Здолбунів, кладовище по вул. Коперника
Відділ інформаційної політики, технологій
та захисту інформації.
info.zdgromada@gmail.com
При використанні документів, фото, відео матеріалів та іншої інформації - посилання на сайт обов'язкове.
© 2021-2023 Здолбунівська Громада - усі права захищено.
© 2022 Здолбунівська міська рада - усі права захищено. При використанні інформації посилання на сайт обов'язкове.