Понеділок, 1 Серпня, 2022

ТУРИСТИЧНИЙ КОД ГРОМАДИ

«Туристичний код громади» – це проєкт, що на початку 2021 року став переможцем щорічного обласного конкурсу проєктів розвитку територіальних громад Рівненської області. Його загальний бюджет складає 200 тисяч гривень, в тому числі співфінансування міської ради – 60 тисяч гривень. «Проєкт передбачає створення інтерактивний інформаційних табличок на історичних родзинках нашого міста, три туристичні маршрути та квест-кімнати у музеї! Так, жоден музей України такого не матиме! Тематика – звичайно ж «Втеча з в‘язниці»

ЗДОЛБУНІВСЬКИЙ ВОКЗАЛ

Станція Здолбунів. Віткриття залізничного сполучення у Здолбунові та життя залізничної станції за спогадами сучасників описав здолбунівчанин Петро Андріанович Попчук (1899 1985) у книзі спогадів «Історія Здолбунівського залізничного вузла. Події і люди: 1873-1939 pp.» У 1873 році через Здолбунів у долині трьох озер з пронизуючими ïx piчечками Устею та Швидівкою прокладено залізницю з Варшави.

У середині червня у недільний сонячний день бiля залiзничного мосту через рiчку в’їжджав на станцiйнi колії потяг, прикрашений національними прапорами і гіллям дерев, зупинився на насипних колiях, що розділили Здолбунів навпіл. Паровоз довго подавав сигнали свистком. Не звичні до цього часу сигнали зацікавили селян.

Незабаром навколо потяга зі бралася юрба. Невеличкий потяг складався з паровоза, одного класного вагона і двох вагонів платформ, обладнаних столами i лавками, на платформах також стояли бочки та ящики. 3 вагона вийшли керівники, робітники і музиканти. Один з начальників, очевидно, старший, звернувся до зібрання людей із промовою: «Наш приїзд означає закінчення будівництва залізницi вiд Варшави до Здолбунова і початок вiдкриття руху залізничних товарних і пасажирських потягів. Тому сьогоднішній день – свято для будівельникiв i здолбунівчан». Розляглося голосне «ура». Оркестр зіграв гiмн Російської держави.

З нагоди свята всі присутні пригощалися пивом і солодощами, спеціально привезеними для цієї події. Оркестр грав а молодь танцювала поруч. Народ веселився. Групами люди оглядали паровоз iз великою трубою, що димiла. Були думки, що це самовар на колесах. Забобонні, які розмістилися осторонь, називали паровоз «чортове чудо».

Начальство з робітниками-будівельниками відзначали свято на прикрашених зеленим гіллям платформах. Коли молодь втомилася від танців, начальник оголосив: «Свято скінчи лося», подякував усім присутнi за зустріч першого потяга, оголосив здолбунівчанам про подальше будівництво дороги на Київ, запрошуючи до праці з обслуговування потягів і на будівництво. Оркестр зіграв марш. Засвистів паровоз, рухаючись далі до станції і збудованих залізничних об’єктів. Так відзначили зустріч першого залізничного потяга в Здолбунові.

Станцію Здолбунів спорудили в кількох кілометрах від «деревни». Ще до відкриття руху потягів збудовані об’єкти першочергового призначення: паровозне депо на два відділення з майстернями для ремонту паротягів і вагонів, котельня, водонапірна вежа з водопроводом з річки, сигналiзацiйний блок при в’їздi на станцiйнi колії, тимчасовий матеріальний склад iз площадкою для палива паровозів. Також зведено тимчасове поштово-телеграфне відділення і станційний вокзал у двоповерховому дерев’яному приміщенні (зберігся дотепер на розі вулиці 17 вересня [тепер вул. Івана Гончара – В. О.] навпроти вільного депо [поворотне коло В. О.]), сьогодні це – житловий будинок (27. с. 2-3].

Пристанційне поселення швидко виросло за рахунок приїзду направлених сюди спеціалістiв i мешканців навколишніх сіл, які виконували здебільшого чорнові роботи. Спорудили вокзал, будівельні матеріали для нього (камiнь i цеглу) доставляли з руїн стародавнього тайкурського замку. Робітники й службовці приймали надзвичайно активну участь в облаштуванні свого залізничного містечка. Тож дуже швидко воно перетворилося на охайний приміський район. Будівництво здійснювало управління Привіслянської залізниці в м. Варшаві. Підрядники розмістили свою будівельну дільницю у Клевані, а технічний нагляд за будівництвом провадила Клеванська залізнична будівельна дільниця Привіслянської залізниці.

Для обслуговування залізниці у Здолбунів приїхали залізничники з сім’ями з Привiслянської залізниці німецькоï і польської національності, які розселялися у новобудовах. Збудовано 12 житлових будинків (для 80 сімей), що створили початок вулиці. В одному з малих будинків розмістився медичний пункт. Вiсiмдесят спеціалістів-експлуатаційників провели набiр робочої сили з селян: українців, росіян і поляків, здебільшого малоосвічених. Організували вiдповiднi служби і керували їх роботою.

Привіслянці привезли з собою шість паровозів, два потяги товарних вагонів з платформа ми i кiлька пасажирських вагонів. Розпочався рух робочих потягів для подальшого будівництва дороги на Київ, пасажирських і товарних потягів новою дорогою. Швидкому будівництву залізниці сприяла доставка матерiалiв потягами безпосередньо на мiсце будівельних робіт. Здолбунів являв собою людський мурашник як на залізниці, так і в поселенні, що активно розбудовувалося.

 

  • З книги Володимира Остапука “Здолбунів” ч. 2.

ЗДОЛБУНІВСЬКИЙ ЦЕМЕНТНИЙ ЗАВОД

Починали з двадцяти діжок

Початком історії Здолбунівського цементного заводу можна вважати 1876 рік, коли чеські брати-підприємці Єленики побудували неподалік від залізничної станції невеликий цемзавод. Ручна праця, п’ять жорен кінської тяги, така ж кількість печей випалу та склад сировини для сушіння валків із глини та крейди – саме так виглядав майбутній флагман цементної галузі. Двадцять маленьких діжок цементу – стільки продукції на добу випускали здолбунівці у перший рік існування заводу.

У 1889 році брати Єленики створили товариство “Єленик і Ко”, яке в подальшому забезпечило розширення виробництва та його модернізацію. Наприкінці 90-х років ХІХ століття на заводі побудували шахтові печі “ДІТЧА”, встановили цементні млини фірми “СМІДТ” та налагодили випуск портландцементу. На підприємстві працювало вже 200 робітників, які випускали 90 тонн цементу за добу. Архівні документи, які збереглися до нашого часу, свідчать про те, що вже у ті роки якість здолбунівського цементу відповідала найсуворішим технічним вимогам.

У 1880-х роках компанія “Єленик і Ко”  виграла тендер на постачання цементу для будівництва фундаменту статуї Свободи в Нью-Йорку.

У 1910 році завод придбало акціонерне товариство “Волинь”, керівництво якого знаходилось у Варшаві. Підприємство  взялись реконструювати – встановили три обертові печі й змонтували три цементних млини. Чисельність робітників зросла до 300 осіб, а річне виробництво цементу досягло 24 тисяч тонн.

У роки Першої Світової війни обладнання на заводі демонтували й вивезли у Росію. На повну потужність завод запрацював лише у 30-х роках ХХ століття. Тоді у три зміни працювало більше 400 робітників, які щороку виробляли близько 85 тисяч тонн цементу. З’являються перші партії цементу марки 500.

Під час Великої Вітчизняної війни в окупованому Здолбунові цементний завод та міську електростанцію повністю зруйнували.

У лютому 1944 року розпочалася відбудова цементного заводу. І вже у червні 1945 році виробили перші 600 тонн цементу та відвантажили їх у напрямок Києва на відновлення Хрещатика. З 1946 року розпочався серійний випуск цементу марки 500.

У 1949 році Кабінет Міністрів СРСР приймає рішення про будівництво Ново-Здолбунівського цементного заводу, яке розпочалося в 1952 році. Відкрилася нова, але досить непроста сторінка в історії Здолбунова. 

У 1955 році завершились основні будівельні роботи і розпочався монтаж обладнання та пусконалагоджувальні роботи. У ніч з 12 на 13 червня 1956 року ввели в експлуатацію першу 118-метрову обертову піч. Ця подія була настільки визначна в житті здолбунівчан, що навіть сьогодні – через 55 років ветерани заводу пам’ятають той день. Наступного 1957 року запрацювали друга і третя технологічні лінії. Для збільшення потужностей заводу розпочалося будівництво ще чотирьох обертових печей у 1959 році, а у 1961 році запустили в експлуатацію четверту і п’яту технологічні лінії. Знаковою подією того часу стало освоєння колективом заводу проектних потужностей 170-метрових обертових печей.

У 1962 році ввели у дію технологічну лінію з обертовою піччю №6, а у наступному – завершили будівництво технологічної лінії №7.

Водночас разом з розширенням цементного виробництва, почалося спорудження заводу азбестоцементних виробів на п’ять технологічних ліній потужністю 155 млн. умовних плиток шиферу на рік, який ввели у дію в 1964-1965 роках.

У 1963 році цементний та шиферний заводи були об’єднані в Здолбунівський цементно-шиферний комбінат. Близько трьох тисяч працівників, сім технологічних ліній, нова компресорна станція – він став одним з найбільших потужних та передових підприємств промисловості будівельних матеріалів країни. Була проведена реконструкція трьох 118-метрових обертових печей з доведенням їх діаметра до 3,6 м по всій довжині, що дозволило збільшити річний випуск високоякісного клінкеру до 100 тисяч тонн, корінна реконструкція пилoгазоочисних споруд обертових печей № 1, 2, 3 – це лише частина робіт, що здійснювали в ті роки.

На початку 1966 року здолбунівські цементники довели продуктивність 170-метрових обертових печей до 50 тонн клінкеру на годину, впровадили велику кількість раціоналізаторських пропозицій, що дозволило з 1965 року випускати більше 2-х мільйонів тонн цементу в рік. У 1972 на комбінаті почали випуск промислової партії портландцементу марки 700. У вересні 1968 року директором комбінату призначили Олександра Васильовича Вороб’я.

Професійний рівень спеціалістів заводу був настільки високий, що у 70-80-х роках минулого століття кращі працівники надавали практичну допомогу в будівництві, здійсненні пусконалагоджувальних робіт та введенні в експлуатацію цементних заводів в усіх куточках світу: Монголії, Республіці Малі, Єменській Арабській Республіці, Іраці та В’єтнамі.

У 1981 році на Здолбунівському цементно-шиферному комбінаті випускали вже дев’ять марок цементу. У 1986 році директором комбінату призначили Сергія Йосиповича Царука, тоді ж був виведений з експлуатації старий майданчик цементного заводу, який на той час входив до складу комбінату.

На початку 2000-х з приходом нового головного акціонера – міжнародної компанії “Дікергофф АГ”, яка понад 155 років займається цементним виробництвом і має свої представництва у багатьох країнах світу. Фінансова допомога німецької промислової групи дозволила стабілізувати роботу підприємства, наростити обсяги випуску продукції та збільшити її асортимент. А вже улітку 2001 року група компаній “Дікергофф” сформувала стратегічний альянс з групою “Буцці Унічем”, яка за рік стала одним із основних акціонерів групи “Дікергофф”. З цього часу розпочалася нова ера в історії ВАТ “Волинь-Цемент”, адже підприємство стало повноправним членом великої міжнародної родини цементних заводів “Буцці Унічем – Дікергофф”.

ЗДОЛБУНІВСЬКА ДИТЯЧА БІБЛІОТЕКА

Особняк статського радника Хом’якова

Для великих землевласників на Волині загалом події 1863-64 років стали переламними в значенні втрати ними маєтків. Прийшов час їх подальшого передання російським військовим та чиновникам або викупу землі й садиб дворянством російського походження. Можемо припустити, що саме в цей час Здолбунів та Здовбиця стали власністю поважного російського чиновника – дійсного статського радника Дмітрія Хомякова. Збудований для нього наприкінці XIX ст. маєток і досі прикрашає старовинну здолбунівську вулицю імені Княгині Ольги. 

Протягом нетривалого періоду часу, в січні-лютому 1918 р., у цьому будинку діяв перший Здолбунівський революційний комітет. Цікавим є те, що ні на старому, ні на сучасному (до 2020 року) плані будинку немає підвалу.

А взагалі він є, це одна кімната (на перший погляд, оскільки не було проведено обстеження стін на наявність замурованих ніш) приблизно площею 30м.кв, вхід до якої знаходиться під сходами і механічно пошкоджений. Вважаємо, що з підвалу діставалось щось велике (адже наявна бетонна підставка з вмурованими кріпленнями) і тому довелося розширити прохід.

Як казав Олег Тищенко: якщо тут був ревком, то підвали тут теж були. І в цих підвалах хтось сидів або вже не сидів, а лежав”

Це була центральна вулиця, що впиралася у фамільний будинок – Фабрична, 1. Вулиця називалася 3-го Травня (День конституції Польщі). Пізніше – 1-го Травня (при радянській владі), а тепер Княгині Ольги.

Це була головна вулиця, якою марширували на свято Польської незалежності в травні. 

“Протягом 1921 – 1939рр. будівлю займала банківська установа (у т.ч. банк “Рольнік”). На фото – один з працівників на подвір’ї поруч із престижним мотоциклом (розкіш за тими часами) “Тріумф”

У 1922 р. Банк кредитний у Варшаві взявся за перебудову цього приміщення під банківську установу. У будівлі було спроектовано великий сейф, який виконував успішно свою роль впродовж декількох десятків років. Проєктні роботи виконало архітектурне бюро С. Адамчевського та С. Холодовського (м. Варшава). Збереглися всі креслення на виконання цих робіт.

До 1988 р. у цьому будинку працювало Здолбунівське відділення Ощадбанку.

У 1987 році райком партії постановив організувати музей і навіть найняв 2 спеціалістів для збору експонатів. У 1988 році завідувачкою музею була Поліна Філімонівна Кравчук (є спогади як вона створювала музей). Та коштів не виділялось, і ідея з музеєм не була реалізована.

Влітку 1990 р. сюди перебралась Здолбунівська районна бібліотека для дітей та юнацтва, яка й досі знаходиться в цій будівлі.

А у 2021 в будівлі розпочалося створення молодіжного центру «Хом’як» 

ФУТБОЛЬНЕ ПОЛЕ ТА СПОРТИВНИЙ СТАДІОН

Здолбунів можна вважати колискою футболу у Волинському регіоні. У 1917 році в місті залізничників була створена перша футбольна команда «Якір». Перші футбольні ігри на стадіоні відбувались ще у 1917-1918 роках.  Матчі були не тільки місцеві, а й міжнародні, грали і з німцями, і з французами. 

На початку 1920-х років всі спортивні матчі розігрувались на непридатному полі, як для глядачів-вболівальників так і гравців команд. Перша локалізація  здолбунівського стадіону була недалеко залізничних колій, котрі провадили до Шепетівки, по сусідству старого цементного заводу у так званому районі «Вигін».

А на початку 1930-х  почалось масштабне будівництво нового поля, біля новозакладеного місцевого парку та плацу. Чимало зусиль та коштів було вкладено в побудову критої трибуни з місцями для VIPів, роздягальні для спортсменів та місць для глядачів.  17 липня 1932 року при заповнених трибунах, відбувся перший футбольний матч на новому полі. У квітні 1934 року відбулось урочисте освячення стадіону та проведено перші легкоатлетичні змагання. А незабаром на стадіоні були вимощені бігові доріжки та інші легкоатлетичні сектори й інфраструктура. 

Здолбунівський стадіон, окрім спортивних змагань та ігор, використовувався і для проведення різних культурно-масових заходів. У повітовому місті завжди з розмахом святкували «Дожинки».

Прикметно, що саме на території стадіону 26 липня 1941 року українськими націоналістами було проголошено відновлення незалежності Української Самостійної Соборної Держави.  

Стадіон став  місцем проведення усіх багатолюдних заходів міста на довгий час.

Football field and sports stadium

Zdolbuniv can be considered the cradle of football in the Volyn region. In 1917, the first football team “Anchor” was created in the city of railways. The first football games at the stadium took place in 1917-1918. The matches were not only local but also international, played with both the Germans and the French.

In the early 1920s, all sports matches were played on unsuitable fields, both for fans and players. The first location of the Zdolbuniv stadium was near the railway tracks leading to Shepetivka, next to the old cement plant in the so-called Vygin district.

And in the early 1930s, large-scale construction of a new field began, near the newly established local park and square. A lot of effort and money was invested in the construction of a covered grandstand with seats for VIPs, locker rooms for athletes and seats for spectators. On July 17, 1932, with the stands full, the first football match took place on the new field. In April 1934, the stadium was inaugurated and the first athletics competitions were held. And soon the stadium was paved with treadmills and other athletics sectors and infrastructure.

Zdolbuniv Stadium, in addition to sports competitions and games, was also used for various cultural events. Dozhynki has always been celebrated on a grand scale in the county town.

It is noteworthy that on July 26, 1941, Ukrainian nationalists proclaimed the restoration of the independence of the Ukrainian Independent Conciliar State on the territory of the stadium.

The stadium has become a venue for all the crowded events of the city for a long time.

НОВОМИЛЬСЬКЕ ГОРОДИЩЕ

МИЛЬСЬК

Залишками літописного Мильська є городище на північно-східній окраїні с. Новомильська. Поселення згадується у зв’язку з подіями 1151р.: тут Володимир Галицький, ідучи на допомогу Юрію Довгорукому, зустрівся з Андрієм Юрійовичем, який у цей час княжив у Пересопниці.

Пам’ятка відома з кінця XIX ст. На його території не виявлено слідів заселення в післямонгольський час.

Здобуті археологічні джерела дають змогу зробити висновок, що в X ст. сформувалося неукріплене поселення, а на початку наступного століттям було збудовано потужну фортецю на мисоподібному виступі височини.

Укріплене поселення припинило свій розвиток близько середини XIII ст., вірогідно, у зв’язку з Батиєвою навалою на Південну Русь.

Із історією цього давнього городища Волині пов’язано чимало усних переказів місцевих старожилів. Серед записаних краєзнавцем Юрієм Корнійчуком із Ільпіня, варто відзначити легенду про княжну, яка під час нападу якогось із сусідніх магнатів, послала стрілу із запискою, на якій було зображено план-схему замкових укріплень. Головне – у посланні вона вказувала місце підземного ходу до замку. Закохана в князевича-чужинця, війська якого облягли Мильськ, вона вказала слабке місце оборони, однак мильський князь з найближчим оточенням утік. Згодом він повернувся до Мильська й упіймавши доньку, наказав замурувати її живцем у вежі. До цієї пори місцеві селяни, йдучи до колишніх замкових веж, зовуть це місце дорогою «до мурованого стовпа».

MILSK

The remains of the chronicle Milska are a settlement on the north-eastern outskirts of the village. Novomilska. The settlement is mentioned in connection with the events of 1151: here Volodymyr Halytsky, going to the aid of Yuri Dovgoruky, met with Andriy Yuriyovych, who ruled in Peresopnytsia at that time.

The monument is known from the end of the XIX century. No traces of settlement in the post-Mongol period have been found on its territory.

Obtained archaeological sources allow us to conclude that in the X century. an unfortified settlement was formed, and at the beginning of the next century a powerful fortress was built on a cape-like ledge of the hill.

The fortified settlement ceased to develop around the middle of the 13th century, probably due to Batu’s invasion of southern Russia.

Many oral traditions of local old-timers are connected with the history of this ancient settlement of Volhynia. Among those recorded by the local historian Yuri Korniychuk from Ilpin, it is worth noting the legend of the princess, who during the attack of one of the neighboring magnates, sent an arrow with a note depicting the plan-scheme of the castle fortifications. The main thing – in the message she indicated the location of the underground passage to the castle. In love with a foreign prince, whose troops besieged Milsk, she pointed out the weak point of defense, but the Miles prince with his immediate entourage fled. He later returned to Milsk and, catching his daughter, ordered her to be buried alive in the tower. To this day, local peasants, going to the former castle towers, call this place the road “to the brick pillar.”

РИНКОВА ПЛОЩА

Здолбунівський Ринок належить до числа тих ринкових площ, які сформувались в період інтенсивного економічного і промислового розвитку на межі ХІХ-ХХ ст. При формуванні забудови площі було дотримано характерних рис «класичних» для міської історії часів Середньовіччя, Речі Посполитої: забудова по периметру прямокутника, посередині пляц для приїжджих селян-продавців.

У 20-30-х рр. ХХ ст. тут могли придбати необхідні товари як містяни, так і селяни з навколишніх сіл. На площі розміщувалися майстерні та заклади громадського харчування. У вечірній час люди поспішали до найкращого в місті кінотеатру, з промовистою назвою «Lux». Серед власників переважали євреї, але у переліку зустрічаються також прізвища поляків, українців, чехів. 

За радянських часів Ринкову площу було пристосовано під автостанцію, а вже за часів Незалежної України тут було побудовано АЗС. Із давньої забудови вціліли лише поодинокі будинки.

Zdolbuniv Market is one of those market areas that were formed during the period of intensive economic and industrial development at the turn of the XIX-XX centuries. Characteristic “classical” features for the urban history of the Middle Ages and the Polish-Lithuanian Commonwealth were observed in the formation of the square: buildings along the perimeter of the rectangle, in the middle of the squares for visiting peasants-sellers.

In the 20-30’s of the twentieth century. both townspeople and peasants from the surrounding villages could buy goods here. There are workshops and catering establishments on the square. In the evening, people hurried to the best cinema in the city, with the eloquent name “Lux”. Jews predominated among the owners, but the list also includes the names of Poles, Ukrainians, and Czechs.

In Soviet times, the Market Square was adapted for a bus station, and in the days of Independent Ukraine, gas stations were established here. Of the ancient buildings, only a few houses have survived.

МІСЬКА УПРАВА

У 1903 році Здолбунів позбавився статусу «деревни» і його віднесли до категорії «безъуездных» або ж заштатних міст.

Пiсля надання Здолбунову статусу безповітового міста та дозволу на організацію спрощеного громадського міського самоврядування постало питання про обрання органів місцевого самоврядування. Міським головою був обраний залізничник – Тарногурський. 

У 1921 році магістрат для свого бюро винаймав офіс у приватного власника.

На весні 1935 р. приміщення міського управління розміщувалося по вул. Фабрична 9, але гостро стояло питання про будівництво окремої адміністративної будівлі.

6 жовтня 1937 р. було прийнято рішення збудувати повітовий відділ Здолбунова за проектом Станіслава Словіковського, який зараз є втілений у життя.

З приходом окупаційної німецької влади у Здолбунові було створено міську управу, яка підпорядковувалася Здолбунівській районній управі. 

Приміщення Здолбунівської міської управи 1941-1944 рр. було розташоване по вул. Котляревського, 42 (тепер РАЦС по вул. Пушкіна).

Після закінчення війни міську управу було перенесено до будівлі по сучасній вул. Василя Жука, яка і проіснувала на цьому місці до 2021 р.

Наразі приміщенням займає управлінський офіс КП “Здолбунівське”.

In 1903, Zdolbuniv lost the status of “village” and was classified as “unoccupied” or regular cities.

After giving Zdolbunov the status of a countyless city and permission to organize simplified public city self-government, the question of electing local self-government bodies arose. The Tarnogursky railwayman was elected mayor.

In 1921, the magistrate rented an office from a private owner for his office.

In the spring of 1935 the premises of the city administration were located on the street. Factory 9, but the question of building a separate office building was acute.

On October 6, 1937, it was decided to build a county department of Zdolbunov according to the project of Stanislav Slovikovsky, which is now being implemented.

With the arrival of the occupying German authorities, a city council was established in Zdolbuniv, which was subordinated to the Zdolbuniv district council.

The premises of Zdolbuniv City Council of 1941-1944 were located on the street. Kotlyarevskoho, 42 (now the registry office on Pushkin Street).

After the war, the city council was moved to a building on the modern street. Vasyl Zhuk, which existed at this place until 2021.

Currently, the premises are occupied by the management office of Zdolbunivske.

ХРАМ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА

Храм Успіння Матері Божої (Почаївське подвір’я) в Здолбунові відкрився у 1913 році. Зробили це у рекордно короткі терміни не будуючи нового храму, на що були потрібні чималі кошти. Вирішили перенести дерев’яну церкву з одного із сіл Острозького повіту Волинської губернії .  

Територія забудови Успенської церкви сягала 1 га. Церковний комплекс складався з двох дерев’яних будівель: так званих «холодної» і «теплої» церков, а також будинку-готелю для паломників. Окремо стояли господарські приміщення.   

Але вже з встановленням радянської влади у Здолбунові церква почала зазнавати утисків. У 1939 році забрали приміщення «теплої» церкви і дім священника.   

 Фатальним для Свято-Успенського монастиря роком став 1963-й, тому що декілька бульдозерів зрівняли приміщення храму з землею.  

Новітня історія храму розпочалася вже у 1997 році. На місці колишнього храму спеціально до 500-ї річниці міста Здолбунова було споруджено невелику капличку. А у 2003 році відбулось закладення хреста на місці майбутнього храму Святих Апостолів Петра і Павла.

The Church of the Assumption of the Mother of God (Pochaiv Courtyard) in Zdolbuniv opened in 1913. They did it in record time, without building a new temple, which required considerable funds. It was decided to move the wooden church from one of the villages of Ostroh district of Volyn province. 

The territory of the building of the Church of the Assumption reached 1 hectare. The church complex consisted of two wooden buildings: the so-called “cold” and “warm” churches, as well as a hotel-hotel for pilgrims. There were separate utility rooms. 

But already with the establishment of Soviet power in Zdolbuniv, the church began to suffer oppression. In 1939, the premises of the “warm” church and the priest’s house were taken away. 

 The year 1963 was fatal for the Holy Dormition Monastery, as several bulldozers razed the church to the ground. 

The recent history of the church began in 1997. A small chapel was built on the site of the former church especially for the 500th anniversary of Zdolbunov. And in 2003 the cross was laid on the site of the future Church of the Holy Apostles Peter and Paul.

КОСТЕЛ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА

1908-го року  за сприянням здолбунівських католиків і Йосипа Ізбінського в Здолбунові починається будівництво невеликого храму, на периферії самого містечка. 

 над входом до святині видніється псевдо розетта типовий атрибут великих середньовічних барокових храмів. На середині даху храму височіла невелика вежа (більш за все дзвіниця, з котрої дзвін сповіщав про початок богослужіння). З часом, так само як і містечко Здолбунів  залюднюється робиться містом повітовим, так само і парафія мусить збільшуватись, розростати, розбудовуватись. 

Але все по черзі. Проект костелу у Здолбунові (інженера Кокеша 1928 року),  втілюється у життя  майже 10 років і силами жителів міста, і саме тоді набуває теперішнього вигляду. 

Костел, як подивитись з висоти пташиного польоту, побачимо його хрестоподібний план, котрий утворюється приміщеннями протяжного головного і коротких бічних нефів, завершується вівтарем полігональної форми та просторою сакристією з допоміжним приміщенням. Простір в середині храму розвивається у двох напрямках вздовж – до вівтаря і в поперечному напрямі – крізь високі арки відбувається перехід до бічних нефів.

Станом на 1925 рік вірних римо-католицької церкви  у Здолбунові налічувалось 3696 чоловік, на чолі парафії так званим адміністратором (або ж пробощом) був ксьонз Олександр Сеницький  (1888-1970), катехета (вчитель релігії) в місцевій гімназії на той час був Юзеф Барановіч, а також Мечислав Россолінський.

До слова, костел побудований з унікальної цементної цегли, Здолбунівського виробництва.

Знаковою датою для нашого « Здолбунівського велетня» є 17 липня 1935 року коли то міське правління заслухавши подання місцевого пробоща римо-католицької парафії у справі придбання годинника на вежу костелу, прийняли ухвалу №115, про прихильне ставлення до даної пропозиції, але остаточна відповідь у цій справі буде зібрання усіх пропозицій.

Після війни до костелу в Здолбунові доїзджав о.Серафін Кашуба, тут відправляв Меси та приготовував дітей до Першої сповіді і Св. Комунії. В 1960 році костел закрили. 10 травня 1962 року у Мединського, котрий тримав ключі від костелу радянська влада забрала їх, а 1 листопада того ж року з вежі були зкинуті дзвони. До фасаду будівлі добудовано мебельний магазин. В 60-80-х роках місцеві католики збирались, згідно з розумінням радянської влади нелегально по кількох будинках на Меси. 

Дякуючи старанням священикам Антонію Андрущишину і Владиславові Чайці на Різдво 1991 року дозволили провести першу, по роках Святу Месу в Костелі. Офіційно костел був переданий місцевим католикам 29 травня 1992 року. З 1992 по 1995 роки пробощом місцевої парафії був ксьонз Вітольд Юзеф Ковалів. Від червня 1995 року і по сьогоднішній день пробощом є о.Андрій Щіслович. 

На сьогоднішній день св.Месси відбуваються українською мовою щоденно з понеділка по суботу о 17.00. Неділя на 9.00 та 17.00.    

ЗДОЛБУНІВСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Історія будівлі музею

Приміщення теперішнього Здолбунівського краєзнавчого музею збудовано 1903 року в центрі міста (нинішня адреса: вул. Фабрична, 9) як поліцейське відділення із облаштуванням камер попереднього ув’язнення.
Будівлю споруджено з унікальної цементної цегли, аналогів якій майже не збереглось навіть у Здолбунові, тодішній столиці цементного виробництва. В цей самий час тільки Гауді в Каталонії творив свої шедеври з бетону – нового, пластичного матеріалу, який згодом завоював весь світ.
Ці два факти, пов’язані з матеріалом, з якого було зведено будівлю, та подальше використання її в різний час органами поліції і жандармерії, обумовило майбутній основний напрямок та унікальність експозицій Здолбунівського музею: історія виробництва цементу, бетону та цегли, а також потужної експозиції історії УПА та руху опору.
В різний час в будівлі розміщувались:
В 1914 році в приміщенні розпочало діяльність секретне жандармське відділення МВС царської Росії. Протягом 1920 – 1939 рр. в приміщенні діяла поліція Польської республіки; 1939 – 1941 рр. – будівлю використовував райвідділ НКВС УРСР; 1941 – 1944 рр. – німецька поліція (від вересня 1941 р. – українська поліція); від березня 1943 р. – польська допомогова міліція, так звані відділи «шуцманшафту»; 1944 – 1953 рр. – райвідділ НКВС-МВС; 1954 – 1956 рр. – поліклінічне відділення Здолбунівської райлікарні та станція швидкої медичної допомоги (станція «швидкої» діяла тут до 1973 року); 1960 – 1990 рр. – стоматологічна поліклініка та зубопротезне відділення ЦРЛ; 1998 – 2008 рр. – відділ ДСО МВС України в Рівненській області; 22.10.2014 – приміщення було затверджено для використання під майбутній районний краєзнавчий музей історії Здолбунова та Здолбунівщини.
На фото: загальний вигляд будівлі сучасного музею (фото 1905 року).
Упродовж 2016 – 2021 років ремонт та облаштування приміщення відбувається коштом районного та обласного бюджетів за допомоги волонтерів та громадських організацій. Оскільки будівля по вул. Фабричній, 9 протягом 2013 – поч. 2016 рр. не належала до районної комунальної власності й виділення будь-яких коштів на її ремонт чи реконструкцію не відбувалося – 90% організованих та проведених тут робіт волонтери та працівники музею виконали лише завдяки зусиллям громадськості й жертводавцям. Станом на квітень 2021 року у ході прибирання будівлі музею вивезено близько 320 тонн побутового та будівельного сміття як із наземних, так і з підземних приміщень. Загальна площа приміщень залів музею становить: 223,2 кв. м. першого поверху; 256 кв. м. – горішнього поверху та понад 300 кв. м. – підземель.
Із 2014 року ЗКМ розпочав масштабну кампанію зі збирання музейних експонатів, яких нині в приміщенні музею вже тисячі. 23 серпня 2016 року офіційно відкрито першу залу ЗКМ: залу Героїв Майдану та АТО.
Наразі відкрито зали:
• первісної історії;
• періоду царського та польського правління;
• періоду Першої та другої Світових воєн;
• Українського Руху опору;
• Героїв Майдану та АТО;
• музейна каплиця;
• підземелля та катівня;
• мистецька галерея.
Готуються до відкриття:
1 Зала історії окупації часів тоталітаризму, облаштована у колишніх камерах для ув’язнених;
2 «Етногорище» – бібліотека, читальна зала та чілаут-зона із Wi-Fi покриттям.

History of the museum building

The premises of the current Zdolbuniv Museum of Local Lore were built in 1903 in the city center (current address: 9 Fabrychna Street) as a police station with pre-trial detention cells.
The building was built of unique cement bricks, analogues of which have hardly survived even in Zdolbuniv, then the capital of cement production. At the same time, only Gaudi in Catalonia created his masterpieces of concrete – a new, plastic material that later conquered the world.
These two facts related to the material from which the building was built, and its further use at different times by police and gendarmerie, determined the future main direction and uniqueness of the Zdolbuniv Museum: the history of cement, concrete and brick production, as well as a powerful exhibition history of the UPA and the resistance movement.
At different times in the building housed:
In 1914, a secret gendarmerie branch of the Ministry of Internal Affairs of tsarist Russia began operating in the building. During 1920-1939 the police of the Republic of Poland operated in the building; 1939 – 1941 – the building was used by the regional department of the NKVD of the USSR; 1941 – 1944 – German police (from September 1941 – Ukrainian police); from March 1943 – Polish auxiliary militia, the so-called “Schutsmanship” departments; 1944 – 1953 – regional department of the NKVD-MIA; 1954 – 1956 – polyclinic department of Zdolbuniv district hospital and ambulance station (ambulance station operated here until 1973); 1960 – 1990 – dental clinic and denture department of the CDC; 1998 – 2008 – Department of DSO of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine in Rivne region; October 22, 2014 – the premises were approved for use in the future district museum of local history of Zdolbunov and Zdolbuniv region.
In the photo: general view of the building of the modern museum (photo of 1905).
During 2016 – 2021, the renovation and arrangement of the premises is carried out at the expense of district and regional budgets with the help of volunteers and NGOs. Since the building on the street. Factory, 9 during 2013 – beginning. In 2016, it did not belong to the district communal property and no funds were allocated for its repair or reconstruction – 90% of the work organized and carried out here was performed by volunteers and museum staff only thanks to public efforts and donors. As of April 2021, about 320 tons of household and construction waste from both above-ground and underground premises were removed during the cleaning of the museum building. The total area of the museum halls is: 223.2 square meters. m. first floor; 256 sq. m. – upper floor and more than 300 square meters. m. – dungeons.
Since 2014, ZKM has launched a large-scale campaign to collect museum exhibits, of which there are now thousands in the museum. On August 23, 2016, the first hall of the ZKM was officially opened: the Hall of Heroes of the Maidan and the Anti-Terrorist Operation.
Halls are currently open:
• primitive history;
• the period of tsarist and Polish rule;
• the period of the First and Second World Wars;
• Ukrainian Resistance Movement;
• Heroes of the Maidan and ATO;
• museum chapel;
• dungeon and torture chamber;
• art gallery.
Preparing for the opening:
1 Hall of the History of the Occupation of Totalitarianism, housed in former prison cells;
2 “Ethnogorishche” – library, reading room and chill-out area with Wi-Fi coverage.

КАТЕРИНІВСЬКА ЦЕРКВА

Закладка храму на честь святої великомучениці Катерини відбулася 28 серпня 1894 р. Через неповних два роки було завершено будівництво дерев’яного храму. Він був освячений 28 квітня 1896 р. Архієпископом Модестом. Храм проіснував 14 років, але з невідомих причин він згорів 17 березня 1910 р.  

Одразу після пожежі починається будівництво цегляної церкви, яке тривало 4 роки. У 1914 р. храм був освячений також в ім’я святої великомучениці Катерини. Нова церква була семикупольна. Навколо центрального купола було ще 4 куполи, котрі в 40-ві роки XX ст., через відсутність коштів на ремонт були розібрані. Під час Другої світової війни дві авіабомби, які спрямовувались на вокзал, впали біля церкви і пошкодили дзвіницю, яку довелось ремонтувати. Зовнішній вигляд храму став суттєво відрізнятися від початкового.   

До 50-х років XX ст. в підвальній частині храму знаходилася церква святого великомученика Георгія Побідоносця, так звана «тепла церква», яка в атеїстичні часи була ліквідована.

 

Впродовж багатьох років Катеринівський храм, знаходячись поряд із залізницею та вокзалом, сильно забруднився сажею від паровозів. Це послужило причиною того, що в 1980-1981 рр. уперше весь храм ззовні було пофарбовано.

The church was laid in honor of St. Catherine the Great Martyr on August 28, 1894. Less than two years later, the construction of a wooden church was completed. He was consecrated on April 28, 1896 by Archbishop Modest. The temple lasted 14 years, but for unknown reasons it burned down on March 17, 1910.

Immediately after the fire, the construction of a brick church began, which lasted 4 years. In 1914 the church was also consecrated in the name of St. Catherine the Great Martyr. The new church was seven-domed. There were 4 more domes around the central dome, which were dismantled in the 1940s due to lack of funds for repairs. During World War II, two bombs headed for the station fell near the church and damaged the bell tower, which had to be repaired. The appearance of the temple began to differ significantly from the original.

 

Until the 50s of XX century. in the basement of the church was the church of St. George the Victorious, the so-called “warm church”, which in atheistic times was liquidated.

 

For many years, St. Catherine’s Church, located near the railway and railway station, was heavily contaminated with soot from locomotives. This was the reason that in 1980-1981 for the first time the whole exterior of the church was painted.

ЗДОЛБУНІВСЬКА ШКОЛА №5

Після царської реформи 1803-1804 років про народну освіту в Російській імперії, у великих містах почали засновувати університети, у губернських – гімназії, повітових – училища, а в селах – парафіяльні школи, до яких зараховували дітей від семи років обох статей. У Рівному протягом 1858-59 рр. існувала гімназія, парафіяльне училище та казене єврейське училище. Принагідно нагадаємо, що залізничне училище в Здолбунові відкрили 1877 року. Воно було однокласне й навчались в ньому за кошти імперської Південно-Західної залізниці або іншими словами – за рахунок казни.  

16 серпня(за старим стилем) 1882 року було урочисто відкрито перше в Здолбунові двокласне початкове училище (зараз — будівля ЗОШ №5). 

До 1910 на фасаді будинку знаходився триметровий щит, на чорному тлі якого срібною фарбою було написано: “Здолбунівське двокласне початкове училище міністерства освіти, засноване у 1882 році”. 

В училищі було чотири підготовчих групи і два основні класи, звідси і його назва. Діти починали навчання у вісім років. У підготовчих групах чотири роки учні проходили програму сучасної початкової школи, а у першому і другому вивчали математику, історію, географію, мови (як зараз у 5-8 класах). 

У 1905 році звели новий типовий будинок училища на 500 учнів і будівлю гуртожитку (пансіон) для приїжджих учнів (зараз це житловий будинок). Класи швидко заповнювалися учнями, як міськими так і приїжджими. Заняття проводилися у дві зміни. Сформувався і чисельний склад викладачів, 25% з яких мали вищу освіту. 

У 1910 році двокласне училище перейменували у Здолбунівське міське залізничне училище з підвищеною програмою навчання і належало воно тепер відомству Південно-Західної залізниці, тобто було на її утриманні. За навчання платили по 80 копійок у місяць, оскільки це була державна установа. У 1910 році учні їздили на екскурсії у Фінляндію, Петербург, а у 1911 році на Кавказ – фінансувала всі поїздки залізниця. 

1911 року під час літніх канікул в училищі було організовано роту потішних, яка складалась з 80 учнів старших класів. Викладав військову справу заступник начальника кондукторських бригад прапорщик Чернов. Добре вимуштрувана рота їздила на огляд у Козятин. Огляд приймав уповноважений ціря полковник Назимов, а від залізниці – Немешаєв. З цього ж часу в училищі регулярно проводили гімнастичні вправи за програмою Київського спортивного товариства “Сокіл”. Крім цього, училище мало свій учнівський хор, струнний оркестр, ставили й п’єси Д. І. Фонвізіна, О. М. Островського. 

Здолбунівське училище випускало грамотних молодих людей, які користувались великим авторитетом на Волині. Завідуючим закладом у ті роки був В. А. Ільяшев, колишній ліцеїст, викладач з вищою освітою. Вищу освіту мали також Лукашевич, Іванов, Залевський й інші викладачі закінчили вчительські семінарії. 

Наприкінці 1914 року через станцію Здолбунів проїжджав цар Микола. Він прямував до Перемишля (йшла Перша світова війна). Кращих вихованців училища педагоги повели на зустріч із царем. На вокзалі діти з кошичків кидали імператору під ноги квіти. 

Серед кращих учнів була і Юлія Ніколайчук, яка багато років прожила у нашому місті по вулиці Зеленій, 35. Юлію Євдокимівну провідували вчителі Г.О. Кендись, С.О. Глинських і Н.Р. Адєєва, а вона ділилася своїми спогадами про навчання в училищі, подарувала цінні фотографії. 

У жовтні 1917 року Рівненську гімназію №3 перевели у Здолбунів, таким чином міське залізничне училище було перейменовано у класичну гімназію зі строком восьмирічним навчання. Гімназію розмістили у новому приміщенні, а училище перенесли у старий будинок (тепер мала школа №5). Плата за навчання була високою — 120 карбованців (для порівняння: машиніст у той час отримував за місяць 35 карбованців зарплатні). 

У гімназії було обов’язковим вивчення трьох іноземних мов: німецької – з третього класу, французької – з четвертого, латинської – з п’ятого.

В кінці навчального року складали екзамени з усіх предметів. Класи були нечисельними. Так, у сьомому класі було 16 дітей, у восьмому 9 учнів. Очолював гімназію Тимофій Осипович Косоногов. Сергій Гельбертович Лобачевський викладав російську мову і літературу, Олександр Кисляченко – математику, отець Федір Закон Божий, пані Ховнер була класною дамою, в її обов’язки входило наглядати за поведінкою учнів у гімназії, їх підготовкою до уроків, а навчальних предметів вона не викладала.  

 

Навесні 1919 в будівлі сучасної школи номер 5 розміщувалась Директорія армії УНР на чолі з Петлюрою. 

 У 1921 році, коли теритоpiя Західної України відійшла до Польщі, гімназія і училище були ліквідовані. Вчителів звільнили з роботи. Гімназія стала польською ім. Адама Міцкевича, а чотирикласне училище – семирічною школою. Навчання проводилось польською мовою, українську вивчали як окремий предмет. Класи були переповнені, за однією партою сиділо по два – три учні. Щонеділi вчитель Закону Божого водив українських дітей до церкви, а католиків – до костьолу. Якщо учень через неповажну причину пропускав недільне богослужння, то отримував зауваження і оцінку “два”. Гімназія і cемирічна школа діяли до початку Другої світової війни. Новий період в історії школи розпочався в травні 1944 року. Затихли канонади зеніток, німецькі літаки перестали бомбардувати місто – фронт покотився на Захід. Разом з мирною відбудовою до ладу ставала і школа. 3 травня 1944 року розпочинається підготовка до нового 1944 – 1945 навчального року. Директором було призначено військового Г. М. Ківкадзе (працював з травня по жовтень 1944 року). Школу було підпорядковано Ковельській залізниці. З 1 вересня 1944 року по 30 серпня 1953 року вона мала номер п’ять. “Навчання було проводити важко, – згадували вчителі перших повоєнних років Г. П. Іванюк і А. Ф. Педчекко. Вікна були забиті дошками, підручників і зошитів було мало, діти вчилися писати на маленьких клаптиках паперу. Холод виганяв з класів учнів і вчителів, щоб збирати дрова”. Подією, яка на все життя запам’яталась тогочасним учням першого класу – стало  святкування Нового 1945-го, року. Жителька нашого міста пані Гурта згадувала: “Дружина директора — Анатолія Петровича Шестопала  (очолював школу з жовтня 1944 р. по листопад 1958 р.) Олена Кузьмівна роздала нам на клаптиках паперу, цукерки подушечки, ласощі, про які ми і не мріяли у повоєнні роки”. 

3 часом міцніла країна, разом з нею й освіта. 1 вересня 1953 року школі станції Здолбуново-Ковельської залізниці було присвоєно номер 35. 3 жовтня 1960 року – середня школа №5 міста Здолбунова під юрисдикцією Мiнiстерства освіти УРСР, а з 1991 року Mіносвiти України. Йшли роки – школа набула престижного іміджу. Друга половина 60-х час діяльності колоритних вчителів Л. С. Старосельської, М. М. Шелкової, LЮ. Фуртаса, О. М. Оглобліної, О. В. Кулеші, К. В. Мартинека, В. В. Плахотнюх (очолювала школу з 1970 по травень 1972 року). 

Школярі активно займалися в гуртках, брали участь у спортивних і культурних заходах. У 1960 році учні на шкільній вантажній машині здійснили поїздку до Бреста. На зимових канікулах 1964 року відбулася поїздка одинадцятикласників до Ленінграда, котрі самі заробили гроші на екскурсію під час виступів шкільного ансамблю пісні під керівництвом Б. П. Доліка. Учасники ансамблю виступали в клубах Здовбиці, Квасилова, Новоздолбунова, новому будинку культури, Популярною була інсценізація учнівської п’єси “Микола нашої школи” підготовлена О.В. Купеші та K. В. Мартинека.

ГЛИНСЬКЕ ГОРОДИЩЕ

Такі городища виникали в ІХ ст., коли в східнослов’янських племен почався розпад патріархального ладу. Ці земляні споруди вказують на укріплені слов’янські поселення.

Традиція побудови пов’язана з існуванням певної оборонної системи. Навіть в’їзд на територію городища організовувався так, що ворог біля воріт змушений був залишатися під постійним обстрілом захисників.

Із свідчень минулого, з давніх-давен такі городища були дерев’яно-земляними спорудами. Конструктивно вал становив грандіозну споруду зі землі й дерева

Сьогодні від замку мало що залишилось. Видно тільки вали та глибокі рови, порослі старими деревами; якісь старі підвали, про які між селянами ходять легенди, в яких розповідається про злих духів і про старі скарби, які нібито горять опівночі на вершині Городища. Якщо уважно придивитися, то ще можна розгледіти великі кам’яні брили з тесаного каменю, що витикаються з-під землі, спаяні високоякісним вапном, а подекуди й оловом. Це говорить про високу якість будівельних робіт і матеріалів.

У писемних документах Глинський замок згадується під роком 1507, що його знищили татари. Невдовзі він був відновлений маючи на меті стратегічне природне положення. У такому стані він знаходився біля двох із половиною століть, бо надвірний маршалок литовський Януш Сангушко, редагуючи свої документи до російського воєводи Яблоновського, датує їх 1753 роком з Глинського замку. Отже, князь Сангушко, мусив тут хоч періодично жити як в одному з багатьох замків, які раніше належали великій ординації Острозьких.

На території Городища знаходились приміщення для двірської челяді, залоги бідних гостей, а також склади. У замку серед гучних забав неквапом пливло життя власників Глинська. Під час тривоги сюди збігалися мешканці з усієї навколишньої округи.

У роки панування на цих територія Польщі, Городище використовували як літній театр, місце для культурного відпочинку як чеської общини, так і українського населення. Тут був обладнаний майданчик, на якому відбувались концерти, спортивні змагання сільської молоді. У збудованому приміщені зберігали спортивний інвентар, лавки для глядачів, різний інструмент.

Such settlements arose in the ninth century, when the East Slavic tribes began to disintegrate the patriarchal system. These earthen structures point to fortified Slavic settlements.

The tradition of building is associated with the existence of a certain defense system. Even the entrance to the territory of the settlement was organized in such a way that the enemy at the gate was forced to remain under constant fire from the defenders.

From the evidence of the past, such settlements have long been wooden and earthen structures. Structurally, the shaft was a grand structure of earth and wood

Today there is little left of the castle. Only shafts and deep ditches overgrown with old trees are visible; some old cellars, about which there are legends among the peasants, which tell about evil spirits and old treasures that allegedly burn at midnight at the top of the settlement. If you look closely, you can still see large boulders of hewn stone protruding from the ground, soldered with high quality lime, and sometimes tin. This indicates the high quality of construction work and materials.

Written documents mention Glin Castle in 1507, which was destroyed by the Tatars. It was soon rebuilt with a view to its strategic natural position. He was in this state for about two and a half centuries, because the Lithuanian court marshal Janusz Sangushko, editing his documents to the Russian voivode Jablonowski, dates them back to 1753 from Glin Castle. Thus, Prince Sangushko had to live here at least periodically as in one of the many castles that previously belonged to the great Ostroh ordination.

On the territory of Horodyshche there were premises for court servants, pledges of poor guests, as well as warehouses. In the castle, among the loud entertainment, the life of the owners of Hlynsk was slow. Residents from all over the surrounding area flocked here during the alarm.

During the years of domination of these territories of Poland, Horodyshche was used as a summer theater, a place for cultural recreation of both the Czech community and the Ukrainian population. There was a playground where concerts and sports competitions of rural youth took place. The built-in premises housed sports equipment, benches for spectators, and various tools.

БУДИНОК ВЛАСНИКА ШКУРАТОВА

Інтимно

ПРИТОНИ ХАНИ ШУСТЕР

Практично у більшої частини здолбунівських старожилів ще й дотепер зустрічаємо згадки про одну із «безсоромних сторінок» історії Здолбунова – «публічні будинки», або так звані «дома тєрпімості».

Справа з наявністю у Здолбунові будинку розпусти, а точніше сказати – підприємства з певною кількістю жінок, які надавали сексуальні послуги – доволі проста. Станом на 1911 рік у Здолбунові на обліку як платник податків перебувала підприємиця Хана Шустер, яка від надаваних послуг свого «борделю» акуратно сплачувала податок до земської казни. Ніби й нічого особливого – жили-були проститутки й їхня господиня, зустрічали бажаючих отримати сексуальну втіху за гроші, а з виручених коштів – сплачували податок…

Однак, два моменти в історії зі здолбунівським борделем виявилися значно цікавішими, ніж сама наявність тут певної кількості проституток. Ми спробували знайти будинки, в яких розташовувалися будинки розпусти. А найцікавіше – спробували розібратися з настроями та ставленням до явища проституції в царській Росії. Що з цього вийшло – читайте далі…

«Жінка і людина» – під такою назвою в листопаді 1909 року у «великій новій залі» Політехнічного музею Санкт-Петербурга прочитав лекцію відомий філософ і полеміст того часу – І.Г.Ашкеназі. Інтерес до теми виявився таким шаленим, що «дешеві квитки на лекцію були продані задовго до призначеного дня»… Лекція Ашкеназі стосувалася переважно тлумачення та популярного викладу сутності вчення відомого психолога Отто Вейнінгера про протилежність жіночого та чоловічого начал. А ще – «про два протилежні полюси «М» та «Ж»; нездатності жінки до розумової діяльності; про легшу вагу жіночого мозку і т. п»¹. Далі чи не найцікавішим був виклад теорії про «два типи жінки – жінки-матері та жінки-проститутки» й про «приниження жінкою чоловіка, завдання якої довести духовну досконалість до стану тваринних інстинктів». За свідченням кореспондента, який цитує слова Ашкеназі в газеті «Руль», саме такий погляд на жінку й в цьому ж розумінні бачення найближчого майбутнього людства призвели Отто Вейнінгера до самогубства! На завершення свої лекції Ашкеназі зупинився на проблемі антисемітизму самого Вейтінгера й пояснив його боязню Вейнінгера «єврейства в собі»! Ну, а насамкінець Ашкеназі висловив власне бачення вчення Вейнінгера про природні здатності жінки. При тому вказав, що роль жінки, як продовжувачки роду людського, – гідна поваги, як необхідна ланка на шляху людства до духовної досконалості»!

Звичайно, тепер не легко розібратися в етичних проблемах суспільства 100 років тому. Особливо – цитуючи тодішні газети. Але сама постановка теми психолого-філософської лекції «Жінка і Людина» наштовхує на думку про доволі сумний стан справ з правами жінок у царській Росії, не кажучи про актуалізовані сьогодні принципи рівності жінки і чоловіка.   

На якому ж подієвому фоні уся ця філософія нерівності мала місце в країні, до складу якої від кінця ХVІІІ століття входила й наша Волинь?! Будь-ласка. Почнімо з того, що офіційно проституція в Російській імперії була дозволеною, водночас – «нібито» забороненою. Та на напівофіційному рівні головним було сплачувати податки, або ж як сьогодні – мати захисний «дах» у середовищі чиновників і правоохоронців. Так, в 1911 році одеська газета «Утро России» повідомила про виявлення в «Південній Пальмірі» аристократичного (!) «будинку побачень», що його утримувала родина Парадіз. У руки цієї звідницької сімейки потрапляли дами з пристойних прошарків суспільства. Притон Парадіз розташовувався в будинку № 21 по вул. Вітте, де вона винаймала величезну квартиру. До послуг клієнтів у квартирі встановили телефон, яким і приймалися замовлення. Притон Парадіз був улюбленим місцем дозвілля «золотої» молоді Одеси. «Підприємство» було поставлене на «широку ногу». Квартиру обставлено стильними меблями. Повсюди – бронза, статуї, килими, розкішні люстри й все інше. Квартира Парадіз була не лише місцем побачень, але до послуг гостей були постійні «жриці кохання». У Парадіз виявлений альбом місцевих красунь. Цей альбом власниця притону пропонувала для гостей і вони обирали тих дам, з якими бажали познайомитися. Під час обшуку виявлені три дами, з яких дві – сімейні. Вони були до того заскочені, що «заледве не втратили свідомості». Дами були переписані. Із допитів виявилося, що утримувачка притону усілякими способами заманювала сімейних дам «изъ общества»!..

Як реагувала держава та місцева влада на проституцію? За повідомленням «Петербурзької газети» в липні 1911 року Міське управління порушує перед урядом проект про передачу в його відання справ нагляду «за развратом».Деякі з більших російських міст вже на той час таким правом користувалися. Міська санітарна комісія склала проект змін нагляду. На чолі справи повинно стати спеціальне бюро, до складу якого повинні увійти: голова санітарної комісії; два санітарних повірених; представники від градоначальства, військового і морського відомства, так звані «депутати» (тобто представники) від організацій захисту прав жінок; Будинків милосердя; Товариства боротьби з заразними захворюваннями тощо. Виконавчий орган складатиметься з лікарів. Це бюро, окрім загального керівництва, матиме право порушувати кримінальне переслідування проти звідників і примушувачів до розпусти малолітніх та неповнолітніх. За свідченням газети, кількість агентів (очевидно «поліції нравів») повинне зрости до 30 чоловік. І завершує повідомлення статистикою: «За офіційними даними в столиці зареєстровано жриць розпусти близько 4500 чоловік. Із них 3162 ганебним промислом займається відкрито, а 1382 – таємно. Притонів на обліку – 800. Вартість проекту реформування нагляду становить 114 000 рублів. Сьогодні на цю справу місто витрачає 24 000 рублів».

Про те, що найгострішими проблемами існування будинків розпусти в царській Росії залишалися розтління малолітніх; звідництво і венеричні хвороби – свідчать факти сотень статей в тогочасних засобах масової інформації. Наприклад, газета «Новая Русь» у січні 1909 року повідомляла, що «28 грудня 1908 року дві проститутки – Ірина Сідорова 17 років і Наталія Полякова 15 років, гуляючи по Невському проспекту, зговорилися покінчити своє жахливе існування. Вони придбали в аптеці по великому флаконові оцтової есенції і разом прямо на Невському випили її. Навколо дівчат, які билися в конвульсіях на землі, зібрався натовп зівак. Знайшлися серед празного натовпу й такі, які дозволяли собі ще й гостро жартувати над нещасними. Поліція відправила дівчат до лікарні. Там вони розповіли, що для них стало нестерпним їх ганебне життя».³

А ось знову цитована раніше газета «Руль» від 14 (01) березня 1910 року і стаття в рубриці «Пригоди» (мовою оригіналу): 

«Надоела жизнь проститутки».

«Вчера в Гленищевском переулке собралась толпа. На тротуаре корчилась в судорогах какая-то молодая девушка. На губах у нее появилась кровавая пена. Рядом валялся пузырек из-под нашатырного спирта. Придя в себя, девушка назвалась А.И.Горьковой. 

 – Что вас побудило на такой шаг? – спросили ее. 

 Горькова залилась слезами и сказала: 

  • Мне надоела жизнь проститутки… Невмоготу стало… Позор, нужда. Лучше смерть!..»

Що стосується настроїв і ставлень до жінок легкої поведінки – наведемо їх мовою оригіналу в додатках до цього матеріалу. Залишається «відкритим» питання місця і способу існування борделю Хани Шустер у Здолбунові. І все тут виявилося не таким «веселковим», як у згаданому раніше матеріалі про аристократичний притон Парадіз в Одесі. Відомий для багатьох здолбунівців і гостей міста будинок по вулиці Івана Гончара, де нині розміщується магазин «1000 дрібниць», – не був, як стверджують деякі пошановувачі минувшини Здолбунова, місцевим борделем. Там – у будинку власника Шкуратова – до 1917 року на першому поверсі розташовувалися ресторан, а на другому – здолбунівський поштамт. Дійсно, своїх «клієнтів» здолбунівські проститутки Хани Шустер зустрічали чи приманювали саме там. А ось далі – суцільні «неподобства і антисанітарія». Романтика вивітрювалася, коли чергова «жриця кохання» вела клієнта з ошатного ресторану в невеличкий приземкуватий дерев’яний будинок поруч у тому ж таки провулку І.Гончара. Інший «будинок для втіх» зберігся й до сьогодні. Він примістився на вулиці Чубинського (тодішній Єрусалимській). Нині це житловий будинок, а його господиня, з якою вдалося поспілкуватися в 2000 році, хоча й отримала у ньому житло в 1946 році, таки підтвердила, що за переказами тут було щось на зразок «притону». До того ж цей будинок належав до власності неподалік розташованої синагоги ще в 1939 році. Чи орендувала власниця здолбунівського борделю Хана Шустер обидва будинки для розпусти, чи один з них належав їй – тепер не так вже й важливо. Важливо, що офіційно заборонена проституція в державі Україна продовжує існувати, а заразом і переживати ті ж самі проблеми з неповнолітніми, венхворобами й іншим, що й сто років тому…    

Олег ТИЩЕНКО