«2 Лютого 1944 о другій годині ночі в Здолбунів увійшли радянські війська. Німці не вели якоїсь поважної оборони міста (так само, як в червні 1941-го радянського спротиву щодо вступаючих до Здолбунова німців не було жодного)» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)
2 лютого багато років поспіль здолбунівчан вітали «з днем визволенням Здолбунова». І якщо міф про «Великую Победу» і «дєвятомай» вже вдалось змінити Днем пам’яті та примирення 8 травня, то з «визволенням міста» проблема ще лишається. Ще подекуди існує нерозуміння реальних історичних процесів.
Після 1944 року Україна не стала вільною державою, тож термін “визволення” є історично некоректним. Відтак варто використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників». Втім, багато здолбунівчан досі (за інерцією або свідомо) говорять про «звільнення Здолбунова від німецько-фашистських загарбників».
Наслідки такої пропаганди сучасна Україна болюче відчула на собі сьогодні: війна, тимчасово окуповані території України …
Вигнання німецьких націонал-соціалістичних окупантів не принесло ні Україні, ні Здолбунову зокрема спокою і свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням.
«Наприкінці 1944 року на здолбунівській автостанції було повішено оунівця «Гандзю», в якого на грудях висіла табличка з наступним текстом: «Його руками вбито 54 радянських громадянина». Тіло «Гандзі» висіло десь зо три дні» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)
«В 1944 році радянські органи вивозили й «агентів «двуйки» – підпільної польської організації. В Здолбунові проживало багато поляків» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)
“Визволителі” не шкодували нікого. У 1948 році до здолбунівської катівні (нині – Здолбунівський краєзнавчий музей) потрапила жінка з дитиною, якій виповнилось 7 днів (!) за те, що брат її чоловіка ніби-то був в УПА.
З допису Олега Тищенка, директора Здолбунівського краєзнавчого музею (2014-2021 рр.):
“Знайомтесь: Ольга Кравчук, у березні 2018-го – їй виповниться 70 літ. Ми впевнені – виповниться. Адже вона пережила більше, ніж дехто може уявити… її забрали року 1948-го до здолбунівського НКВС на Фабричну, 9 у віці… СЕМИ ДНІВ… На два місяці! Вона була виснажена й від бруду в’язничної камери почала хворіти а тілом пішли чиряки… “Хороша” наглядачка дозволила мамі Ксенії просунути тільце вже двомісячної Олі для бабусі. що стояла “на підхваті” під “нижнім” вікном від костелу і вирвала її з камери… назавжди… Маму судили знову і вдруге відправили до Омської області… у неї ще було грудне молоко… Батьків Оля побачила в сім років… коли ходила до школи в Івачкові…”
У період з 1944 по 1950 роки тривали масовi репресiї проти української iнтелiгенцiї, учасникiв нацiонально-визвольного руху, проходили “чистки” серед мирного населення.
«Останніх п’ять вбитих бандерівців було «посаджено» мертвими під стоматполіклініку (нині – Здолбунівський краєзнавчий музей) десь аж 1951-1952 рр. За переказами, цих п’ятьох «останніх» (4 чоловіки та 1 жінку) було вбито у бою в Загорівщині. За переказами свідків, вони цілу добу відстрілювались» («Здолбунів на Волині», Олег Тищенко, Юрій Кірєєв, 2007)
Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а в 1944 році ні Здолбунівщина, ні Україна не стали вільними. Із вигнанням нацистів Україна не отримала волю, а опинилася під іншим пануванням. Його наслідками стали масові репресії та депортації сотень тисяч українців, поляків і цілого кримськотатарського народу. Кліше «фашистські загарбники» було нав’язане радянською пропагандою і широко використовувалося в науковій і художній літературі, кіно, радіо і телебаченні, пресі. Тому правильно вживати – «нацистські окупанти».
Вшановувати ми повинні не міфічний «радянський народ-переможець», а кожного, хто боровся проти поневолювачів.
