13 жовтня 1942 року у Здолбунові сталася трагедія, яка назавжди змінила наше місто – було ліквідовано гетто, а разом із ним зникла ціла єврейська громада. Люди, які працювали на залізниці, у торгівлі, медицині, ремеслах, творили культуру й життя міста, були розстріляні в урочищі поблизу нинішньої вулиці Старомильська.
Цьогоріч пам’ятник, що встановлений на місці трагедії оновили з ініціативи і коштом Здолбунівського міського голови Владислава Сухляка. Адже ці події – не просто сторінка історії. Це – спільна пам’ять. Пам’ятаючи тих, кого забрала війна, ми визнаємо їхню гідність і місце в нашій історії.
Про те, як все відбувалося – у статті очільника Здолбунівського краєзнавчого музею ім. О. Тищенка Олександра Чижевського, підготований на основі книги Петра Долганова «Життя і загибель єврейської громади Здолбунова».
“Триває війна, і ми щодня говоримо про цінність людського життя. Саме тому сьогодні, у 83-ю річницю, важливо згадати подію, яка назавжди змінила Здолбунів: ліквідацію гетто, що сталася 13 жовтня 1942 року. Тоді з міста зникла ціла національна спільнота — єврейська громада.
Без неї Здолбунів був би іншим. До війни євреї становили суттєву частку населення (за переписом 1921 р.: 1 636 осіб із 9 963 мешканців), працювали в медицині, торгівлі, на залізниці, у майстернях і крамницях, творили міську культуру та економіку. Втрата цієї спільноти — це не лише трагедія людей, а й розрив тяглості міської пам’яті та розвитку.
Ранок 13 жовтня почався о 4:00: німецька жандармерія під проводом Вільгельма Вакера за участю допоміжної поліції оточила гетто, перекрила виходи і наказала стріляти в кожного, хто спробує втекти під час «евакуації» до місця розстрілу. Ця акція була частиною короткого, але синхронізованого циклу на Волині 13–15 жовтня (Здолбунів — Мізоч — Острог). Здолбунівське гетто існувало довше за сусідні, імовірно, через економічні причини та використання примусової праці на незавершених будівельних роботах.
Місцем масових убивств стали каменоломні біля Старомильська (нині в межах міста). За свідченнями, у сам день 13 жовтня в Здолбунові загинули приблизно 1 000 –1 200 людей; загалом у Старомильську — близько 1 700 убитих євреїв Здолбунова. Частині людей вдалося врятуватися в хаосі облав і стрілянини — це теж частина правди про той день.
В історії ліквідації гетто важливою є й роль будівельної фірми «Юнг», яка масово експлуатувала примусову працю євреїв і місцевих мешканців. Водночас невелика група довкола керівника здолбунівської філії Германа (Фріца) Гребе намагалася використати можливості підприємства, щоб пом’якшити жорстокість режиму і відтягувати насильство. Історики пов’язують пізнішу (для регіону) ліквідацію гетто саме з незавершеними будівельними проєктами, де працювали євреї. Це не скасовує факту експлуатації, але показує складність людських дій у нелюдських умовах.
У 1967 році в Здолбунові встановили два меморіали за канонами радянської культури пам’яті «про Велику Вітчизняну війну»: один — на місці розстрілу 7 серпня 1941 року, другий — біля масової могили в Старомильську, де 13 жовтня 1942 року поховано близько 1 700 євреїв Здолбунова . Формули написів — «350 радянських громадян» і навіть «около 6 000 мирных граждан г. Здолбуново…» — не згадують єврейську ідентичність більшості вбитих (і завищують кількість у Старомильську), перетворюючи конкретну спільноту-жертву на безлику масу «громадян» . Така риторика була свідомою політикою: радянська пам’ять кристалізувала загальнорадянську ідентичність і уникала підкреслення етнічності жертв, аби не посилювати національні ідентичності окремих груп (зокрема євреїв).
Навіщо згадувати про це зараз? Бо йдеться не про «минуле взагалі», а про наше місто, наші вулиці, наш спільний простір. Пам’ятаючи ліквідацію гетто, ми визнаємо втрату спільноти, що творила Здолбунів; повертаємо імена загиблим і вчимося бачити людину — незалежно від національності та віросповідання. Це прямо стосується сьогодення: у країні, що боронить свободу, ми будуємо культуру гідності, правди й відповідальності за пам’ять”.
